Біографія Іван Олексійович Бунін коротко найголовніше. І

Доля у нього була складною. Іван Олексійович був людиною творчою, якій зовсім не чужий патріотизм.

Через революції 1917 року він, як і тисячі інших російських людей втратили Батьківщину, і в них почалося інше, складне життя в еміграції.

Народився письменник на початку жовтня 1870 року у Воронежі. Дитинство його пройшло в Єлецькому повіті Орловської губернії Російської Імперії. Він мав дворянське походження, але, на жаль, його сім'я перебувала у складному фінансовому становищі і швидко розорилася.

Освіту він почав здобувати в Єлецькій гімназії, проте через брак грошей не зміг її закінчити. Навчання довелося продовжити вдома. Велику роль у його навчанні зіграв старший брат Буніна - Юлій.

В 1889 Іван Бунін починає працювати в різних періодичних виданнях. Друкуючись в «Орлівському віснику», Бунін знайомиться з Варею Пащенком. Дівчина справила на нього дуже враження, запала поетові в душу.

Через два роки пара почала спільне життя, хотіли повінчатися, але її батьки були проти. У цей час виходить перша збірка віршів Буніна. 1892 року він та Пащенко поїхали до Полтави, де разом працювали статистиками у місцевій управі.

1895 року у житті Івана Олексійовича відбулися великі зміни. Варя Пащенко його покинула, і почала жити з його другом – Бібіковим. Це був тяжкий удар для Буніна. Залишивши службу в управі, він залишає Полтаву і вирушає до Москви. У Москві знайомиться з найкращими літераторами свого часу - Чеховим, Товстим, Горьким. Він досить швидко освоївся у Москві. Коло його знайомих і друзів зростало. Іван Олексійович спілкувався з найкращими умами Російської Імперії – знаменитими художниками, композиторами.

Першого року 20 століття Бунін публікує розповідь «Антонівські яблука». Цей твір приніс йому широку популярність. Сьогодні «Антонівські яблука» - класика російської літератури, твір, що входить до обов'язкової шкільну програму. В 1901 він публікує збірку віршів - «Листопад». За свої літературні праці автора було нагороджено Пушкінською премією. А 1909 року Іван Олексійович став членом Академії наук.

1906 року Бунін знайомиться з Вірою Муромцевою. У 1907 році вони вирушають у подорож Сходом. Він побував у Єгипті, Сирії та Палестині. Ця подорож подарувала йому масу вражень та емоцій, які пізніше знайшли відображення в його творчості. У 1910 Бунін поїздить і Європою. Після повернення він напише твори «Суходіл», розповідь «Брати»

У 1915 році вийде дві збірки оповідань Буніна - «Чаша життя» та «Пан із Сан-Франциско». Через два роки настане революція, він сприйме її з болем у серці. Події 1917 року позначилися і на творчості письменника, він напише «Окаянные дни». Через рік Іван Олексійович поїде до Одеси, транзитом через яку вирушить на еміграцію до Франції. Бунін дуже переживав, назавжди залишаючи рідну землю.

В еміграції він продовжує творити, проте його творчість зазнала змін. Серед його творів, написаних поза Батьківщиною, такі як: «Митина любов», « сонячний удар», « Темні алеї»- Збірники оповідань, роман - «Життя Арсеньєва». В 1933 відбулася значна подія в його житті - удостоєний нобелівської премії. Іван Олексійович став першим російським письменником удостоєний такої високої нагороди.

Своє життя Іван Бунін закінчив у злиднях, постійно хворів. Помер Великий російський письменник у 1953 році. Після смерті Буніна, в 1955 році в США було опубліковано його останню книгу «Про Чехов».

Іван Олексійович Бунін (1870 – 1953) – знаменитий письменник і поет, перший російський володар Нобелівської премії з літератури, академік Санкт-Петербурзької Академії наук. Провів багато років життя в еміграції, став одним із головних письменників російського зарубіжжя. Читайте про життя та творчість цього видатного письменника у статті “І. А. Бунін - біографія та факти”.

Коротка біографія Буніна І. А. для дітей

Варіант 1

коротка біографіяІвана Буніна

Іван Олексійович Бунін - видатний російський письменник і поет, який удостоївся Нобелівської премії з літератури. Письменник народився 22 жовтня 1870 року у Воронежі у знатній дворянській родині. До 11 років він виховувався вдома, а потім був відправлений на навчання до Єлецької повітової гімназії. Після повернення навчався під керівництвом старшого брата, любив читати світову та вітчизняну класику, а також займався самоосвітою. Перші вірші Буніна з'явилися друком, коли йому було 17 років.

У 19 років він переїхав до Орелу, де працював коректором у місцевій газеті. У 1891 році вийшов у світ його збірка «Вірші», а потім «Під відкритим небом» і «В», за що в 1903 році йому було присуджено першу Пушкінську премію. У 1895 році Іван Олексійович познайомився з , з яким неодноразово листувався.

У 1899 році письменник одружується з Ганною Цакною. Однак цей шлюб виявився швидкоплинним. З 1906 року він став співмешкати з Вірою Муромцевою, з якою пізніше зареєстрував громадянський шлюб.

Для робіт Буніна початку ХХ століття характерні ностальгічні настрої. У цей час з'являлися оповідання та повісті « », « », « ». У 1909 році він удостоївся другої Пушкінської премії.

До революції, що почалася в Росії, він ставився негативно і почав вести щоденник «Окаянные дни», який був частково втрачений. Взимку 1920 року він емігрував до Франції, де активно займався суспільно-політичною діяльністю. Він не лише регулярно друкував свої публіцистичні статті, а й виступав із лекціями, співпрацював із націоналістичними та політичними організаціями.

У 1833 році, отримавши Нобелівську премію, Бунін став одним із головних представників Російського Зарубіжжя. Найкращі роботиписьменника було написано саме під час еміграції. Серед них, «ь», «Справа корнета Єлагіна» та цикл оповідань «». Сам він вважав, що його творчість належить швидше до покоління Толстого та Тургенєва. Незважаючи на те, що довгий час його твори в СРСР не друкувалися, після 1955 року він був найвидатнішим письменником-емігрантом у країні.

Помер Іван Бунін 8 листопада 1953 року у віці 83 років. Був похований у Парижі на цвинтарі Сент-Женев'є-де-Буа.

Варіант 2

Бунін Іван Олексійович (1870 - 1953) - російський письменник. Народився 10 жовтня у Воронежі у дворянській родині. Дитячі роки пройшли у родовому маєтку на хуторі Бутирки Орловської губернії. Постійне спілкування на хуторі з дворовими людьми, з колишніми селянами-кріпаками, збагатила письменника. Тут він уперше почув сумні розповіді про минуле, народні поетичні оповіді. Селянам та дворовим людям Бунін завдячує своїм першим знайомством з найбагатшою російською мовою.

Працював коректором, бібліотекарем, співпрацював у газеті. Часто переїжджав – жив то в Орлі, то у Харкові, то у Полтаві, то у Москві. Зустрічався з ним, познайомився з Антоном Чеховим. Опублікував розповідь "На край світу". Натхненний успіхом, Бунін повністю переходить до літературної творчості. Серед творів Івана Олексійовича Буніна – романи, повісті, оповідання, вірші, переклади творів класиків світової поезії.

Вороже зустрівши Жовтневу революцію, письменник у 1920 році назавжди залишив Росію. Емігрував до Франції і влаштувався Парижі. Все, написане їм на еміграції, стосувалося Росії, російської людини, російської природи.

Помер Іван Олексійович Бунін у Парижі. Похований Іван Олексійович Бунін на російському цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа під Парижем.

Варіант 3

Бунін Іван Олексійович(1870-1953), прозаїк, поет, перекладач. Він був першим російським володарем Нобелівської премії з літератури. Провів багато років життя в еміграції, став одним із головних письменників російського зарубіжжя.

Народився у Воронежі у ній збіднілого дворянина. Не зміг закінчити гімназію через брак грошей. Маючи лише 4 класи гімназії, Бунін все життя шкодував про те, що не здобув систематичної освіти. Однак це не завадило йому двічі

отримати премію Пушкіна Старший брат письменника допоміг Івану вивчити мови та науки, пройшовши вдома разом із ним весь гімназичний курс.

Свої перші вірші Бунін написав у віці 17 років, наслідуючи Пушкіну і творчістю яких захоплювався. Вони вийшли у збірці “Вірші”.
З 1889 року він почав працювати. У газеті “Орловський вісник”, з якою Бунін співпрацював, він познайомився з коректором Варварою Пащенком, 1891 р. одружився з нею. Вони переїхали до Полтави та стали статистиками в губернській управі. У 1891 р. вийшла перша збірка поезій Буніна. Сім'я незабаром розпалася. Бунін переїхав до Москви. Там він зав'язав літературні знайомства з Толстим, Чеховим.
Другий шлюб Буніна, з Ганною Цакні, теж був невдалий, 1905 р. помер їхній син Коля. У 1906 р. Бунін познайомився з Вірою Муромцевою, одружився, із нею він прожив до смерті.
Творчість Буніна набуває популярності невдовзі після видання перших віршів. Наступні вірші Буніна були опубліковані у збірниках «Під відкритим небом» (1898), «Листопад» (1901).
Знайомства з найбільшими письменникамизалишає значний відбиток у житті та творчості Буніна. Виходять розповіді Буніна «Антонівські яблука», «Сосни». Проза Буніна була опублікована в «Повних зборах творів» (1915).

Письменник у 1909 році стає почесним академіком Академії наук у Санкт-Петербурзі. Бунін досить різко сприйняв ідей революції, і назавжди залишає Росію.

Бунін майже все життя переїжджав і подорожував: Європа, Азія, Африка. Але він ніколи не припиняв займатися літературною діяльністю: «Мітіна кохання» (1924), «Сонячний удар» (1925), а також головний у житті письменника роман – «1927-1929, 1933», який приносить Буніну Нобелівську премію у 1933 р. року. 1944 року Іван Олексійович пише розповідь «к».

Перед смертю письменник часто хворів, але не переставав працювати і творити. В останні кілька місяців життя Бунін був зайнятий роботою над літературним портретомА. П. Чехова, але робота так і залишилася незакінченою

Бунін завжди мріяв повернутися до Росії. На жаль, до смерті письменнику так і не вдалося це здійснити. Помер Іван Олексійович Бунін 8 листопада 1953 року. Його поховали на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа у Парижі.

Біографія Буніна І. А. за роками

Варіант 1

Хронологічна таблиця Буніна

Хронологічна таблиця Буніна, представлена ​​цій сторінці, стане чудовим помічником у навчанні як і школі, і вузі. Вона зібрала у собі всі найважливіші та основні дати життя та творчості Буніна. Біографія Буніна в таблиці побудована досвідченими філологами та мовознавцями. Дані, подані у таблиці? записані коротко, чому інформація засвоюється вдвічі швидше.

Іван Олексійович Бунін залишив по собі велику спадщину, яка вивчається й досі. Дізнатися про нього творчому шляхуі пережиті трагедії можна з таблиці, яка поєднала в собі всі етапи життя великого письменника.

1881 – Батьки Івана Буніна віддають сина до Єлецької гімназії.

1886, березень– Івана Буніна було виключено з гімназії. Причиною стала відсутність оплати за навчання, до того ж Бунін не вийшов із канікул на навчання.

1887 – Іван Олексійович Бунін вперше друкується – його вірші «Сільський жебрак» та «Над могилою С. Я. Надсона» публікуються у патріотичній газеті «Батьківщина»;

1889 – Молодий письменник переїжджає до Орелу, де надходить на роботу в «Орлівський вісник».

1891 – В Орлі виходять «Вірші 1887 – 1891 рр.».

1893–1894 – Іван Бунін підпадає під вплив Л.М. Толстого, причому настільки, що письменник має намір стати бондарем. Тільки з Л.М. Толстой під час зустрічі в 1894г. зміг умовити Івана Олексійовича кинути цю ідею.

1895 – Письменник переїжджає до Петербурга, а трохи згодом до Москви, де починає знайомитися зі столичним літературним колом: А.П. Чеховим, В.Я.Брюсовим.

1896 – Іван Бунін перекладає поему «Пісня про Гайавату» американського письменника Г.У. Лонгфелло. Пізніше цей переклад письменник удосконалитиме і кілька разів перевидає його.

1897 – Книга оповідань «На край світу».

1898 – Письменник видає збірку своїх віршів «Під відкритим небом»;

Іван Бунін одружується. Його дружиною стає Ганна Миколаївна Цакні, яка подарує йому трохи пізніше сина, Колю.

1899 - Шлюб Буніна виявляється неміцним і розвалюється.

1900 – Письменник їде до Ялти, де знайомиться із засновниками МХАТА;

пише розповідь «Антонівські яблука».

1901 – Виходить збірка поезій «Листопад».

1903 – Бунін удостоюється Пушкінської премії за переклад «Пісні про Гайавату» та за збірку «Листопад».

1903–1904 – Подорожує Францією, Італією та Кавказом.

1905 – Вмирає єдиний син Івана Буніна, Коля.

1909 – Іван Бунін отримує другу пушкінську премію за книгу «Вірші 1903 – 1906»;

стає академіком Російської академії наук.

1911 – Повість «Суходіл».

1917 - Письменник живе у Москві. Події лютневої революції сприймає як аварію держави.

1918–1919 -«Окаяні дні».

1924 – «Роза Єрихона».

1925 - «Митина любов».

1927 - "Сонячний удар".

1929 – Виходить книга Буніна «Вибрані вірші».

1927–1933 – Іван Олексійович Бунін працює над романом «Життя Арсеньєва».

1931 - "Боже дерево".

1933 – Івану Буніну присуджують Нобелівську премію.

1950 – У столиці Франції Іван Олексійович випускає книгу «Спогади».

Варіант 2

1870 , 10 (22) жовтня – народився у Воронежі у старовинній збіднілій дворянській родині Буніних. Дитинство провів на хуторі Бутирки Орловської губернії.

1881 – вступає до Єлецької гімназії, але, не закінчивши чотирьох класів, продовжує освіту під керівництвом старшого брата Юлія – засланого народовольця.

1887 – перші вірші «Сільський жебрак» та «Над могилою Надсона» публікуються у патріотичній газеті «Батьківщина».

1889 – переїжджає до Орелу, починає працювати коректором, статистиком, бібліотекарем, газетним репортером.

1890 - Бунін, самостійно вивчивши англійська мова, перекладає поему Г. Лонгфелло «Пісня про Гайавату»

1891 – в Орлі виходить збірка “Вірші 1887–1891 рр.”.

1892 – Бунін разом із громадянською дружиною В.В.Пащенком переїжджає до Полтави, де служить у земельній міській управі. У місцевій газеті з'являються статті, нариси, розповіді Буніна.
У 1892-94 рр. вірші та оповідання Буніна починають друкуватися у столичних журналах.

1893–1894 – Бунін відчуває величезний вплив Л.Н.Толстого, який сприймається їм як “напівбог”, вище втілення художньої могутності та моральної гідності; апофеозом такого ставлення стане пізніше релігійно-філософський трактат Буніна "Звільнення Толстого" (Париж, 1937).

1895 - Бунін кидає службу і їде в Петербург, потім до Москви, знайомиться з М.К.Михайловським, А.П.Чеховим, К.Д.Бальмонтом, В.Я.Брюсовим, В.Г.Короленко, А.І.Купріним та ін. Спочатку дружні відносини з Бальмонтом і Брюсовим на початку 1900-х рр. набули неприязного характеру, і до останніх років життя Бунін винятково різко оцінював творчість та особи цих поетів.

1897 – Вихід книги Буніна “На край світу” та інші оповідання”.

1898 – віршована збірка “Під відкритим небом”.

1899 - Ознайомлення з М.Горьким, який залучає Буніна до співпраці у видавництві "Знання". Дружні стосунки з Горьким продовжуватимуться до 1917 р., а потім перервуться через неприйняття Буніним політичної орієнтації та діяльності революційно налаштованого Горького.

1900 – поява у пресі оповідання “Антонівські яблука”. Цього ж року Бунін здійснює подорож до Берліна, Парижа, Швейцарії.

1901 - Виходить збірка "Листопад", який отримав Пушкінську премію.

1904 - Подорож по Франції та Італії.

1906 - Ознайомлення з В.Н.Муромцева (1881-1961), майбутньою дружиною і автором книги "Життя Буніна".

1907 - Подорож до Єгипту, Сирії, Палестину. Підсумком поїздок Сходом стає цикл нарисів “Храм Сонця” (1907–1911)

1909 – Академія наук обирає Буніна почесним академіком. Під час поїздки Італією Бунін відвідує Горького, який тоді жив на о. Капрі.

1910 - Виходить перша велика річ Буніна, що стала подією в літературній і суспільного життя, - Повість "Село".

1912 – виходить збірка “Суходіл. Повісті та оповідання”.
Надалі виходять інші збірники (“Іоан Ридалець. Оповідання та вірші 1912–1913 рр.”, 1913; “Чаша життя. Оповідання 1913–1914 рр.”, 1915; “Пан із Сан-Франциско. Твори 1915–1919 , 1916).

1917 – Бунін вороже сприймає Жовтневий переворот. Пише щоденник-памфлет "Окаяні дні".

1920 – Бунін емігрує до Франції. Тут він у 1927–33 pp. працює над романом "Життя Арсеньєва".

1925–1927 – Бунін веде регулярну політико-літературну рубрику у газеті «Відродження».
У другій половині 20-х років Бунін переживає своє «останнє кохання». Нею стала поетеса Галина Миколаївна Кузнєцова.

1933 , 9 листопада – Буніну присуджено Нобелівська премія"за правдивий артистичний талант, з яким він відтворив у художній прозі типовий російський характер".
До кінця 30-х років. Бунін дедалі більше відчуває драматизм розриву з Батьківщиною, уникає прямих політичних висловлювань СРСР. Фашизм у Німеччині та Італії різко їм засуджується.

Період 2-ї світової війни- Бунін у Грасі, на півдні Франції. Перемогу зустрічає із величезною радістю.

Післявоєнний період– Бунін повертається до Парижа. Він більше не є непохитним противником радянського режиму, але й не визнає змін, що сталися в Росії. У Парижі Іван Олексійович відвідує радянського посла та дає інтерв'ю газеті «Радянський патріот».
Останні роки живе у великому безгрошів'ї, голодуючи. У ці роки Бунін створює цикл новел "Темні алеї" (Нью-Йорк, 1943, повністю - Париж, 1946), публікує книгу про Л.Н.Толстого ("Звільнення Толстого", Париж, 1937), "Спогади" (Париж, 1950) та ін.

1953 , 8 листопада – Іван Олексійович Бунін помирає в Парижі, стає першим письменником еміграції, якого 1954-го починають знову публікувати на Батьківщині.

Варіант 3

870 10 жовтня. Народився у Воронежі в сім'ї Олексія Миколайовича та Людмили Олександрівни Буніних.

1881-1886 рр. Навчання в Єлецькій гімназії.

1887 р. Перша публікація – вірш «Над могилою С.Я. Надсона» у журналі «Батьківщина».

1889 р. Переїхав до Орел; познайомився із В.В. Пащенка, яка стала його дружиною (невдовзі родина розпалася).

1891 Перша книга «Вірші. 1887-1891».

1894 р. Зустрівся з Л.М. Товстим.

1895-1898 рр. Переїхав до Петербурга. Вийшли друком збірки «“На край світу” та інші оповідання», «Під відкритим небом». Одружився з О.М. Цакні, невдовзі сім'я розпалася.

1900 р. Вийшов у світ оповідання «Антонівські яблука». 1902-1909 рр. Перші збори творів у п'яти томах. 1903 Присудження Російською академією наук Пушкінської премії за збірку віршів «Листопад» (1901) і переклад «Пісні про Гайавату» (1896) Г. Лонгфелло.

1906-1907 рр. Одружився з В.М. Муромцевої. Поїздка до Єгипту, Сирії, Палестини.

1911-1916 рр. Вийшли друком збірки «Суходіл», «Іоан Ридалець», Повне зібрання творів у шести томах.

1920 р. емігрував до Франції. В еміграції побачили світ книги «Роза Єрихона» (1924), «Сонячний удар» (1927), «Боже дерево» (1931); роман "Життя Арсеньєва" (1927-1933).

1933 р. Присуджено Нобелівську премію.

1939-1945 рр. Створено оповідання, що склали книгу "Темні алеї".

1953 -> 8 листопада. І.А. Бунін помер у Парижі. Похований на російському цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа.

Повна біографія Буніна І. А.

Варіант 1

Іван Олексійович Бунін народився 22 жовтня (10 жовтня за старим стилем) 1870 року у Воронежі у дворянській родині. Дитинство майбутнього письменника пройшло на хуторі Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії. у його творах простежуються чіткою лінією.

1881 року Іван Бунін вступив до Єлецької гімназії, але провчився лише п'ять років, оскільки сім'я не мала коштів. Освоювати програму гімназії йому допомагав старший брат Юлій (1857–1921).

Свій перший вірш Бунін написав у вісім років.

Його першою публікацією став вірш "Над могилою Надсона", надрукований в газеті "Батьківщина" у лютому 1887 року. Протягом року у тому самому виданні з'явилися кілька віршів Буніна, і навіть оповідання “Два мандрівника” і “Нефедка”.

У вересні 1888 року вірші Буніна з'явилися торік у “Книжках тижня”, де друкувалися твори письменників Льва Толстого, Якова Полонського.

З весни 1889 року почалося самостійне життя письменника - Бунін за братом Юлієм переселився до Харкова. З осені почав працювати в газеті "Орловський вісник".

У 1891 року у додатку “Орловського вісника” вийшла його учнівська книжка “Вірші. 1887-1891”. Тоді ж Іван Бунін познайомився з Варварою Пащенком, коректором газети, з якою вони стали жити цивільним шлюбом, не вінчаючись, бо батьки Варвари були проти цього шлюбу.

1892 року вони переїхали до Полтави, де брат Юлій завідував статистичним бюро губернського земства. Іван Бунін вступив на службу бібліотекарем земської управи, а потім статистиком до губернської управи. У різні часи працював коректором, статистиком, бібліотекарем, газетним репортером.

У квітні 1894 року в пресі з'явився перший прозовий твір Буніна - розповідь "Сільський ескіз" (назва обрана у видавництві).

У січні 1895, після зради дружини, Бунін залишив службу і переїхав спочатку до Петербурга, а потім до Москви. У 1898 році він одружився з Ганною Цакні - гречанкою, дочкою революціонера та емігранта Миколи Цакні. У 1900 році подружжя розлучилося, а в 1905 році помер їхній син Микола.

У Москві молодий письменник познайомився з багатьма відомими поетами та письменниками – Антоном Чеховим, Валерієм Брюсовим. Після знайомства з Миколою Телешовим Бунін став учасником літературного гуртка “Середовище”. Навесні 1899 року в Ялті він познайомився з Максимом Горьким, який пізніше запросив його до співпраці у видавництві "Знання".
Літературна популярність до Івана Буніна прийшла в 1900 після виходу в світ оповідання "Антонівські яблука".

У 1901 році у видавництві символістів "Скорпіон" вийшла збірка віршів "Листопад". За цей збірник і за переклад поеми американського поета-романтика Генрі Лонгфелло "Пісня про Гайавата" (1896) Російською академією наук Івану Буніну було присуджено Пушкінську премію.

У 1902 року у видавництві “Знання” вийшов перший том творів письменника.

В 1906 Бунін познайомився з Вірою Муромцевою, що походила з дворянської професорської московської сім'ї, яка стала його дружиною. Подружжя Буніних багато подорожувало. У 1907 році молоде подружжя вирушило в подорож країнами Сходу - Сирії, Єгипту, Палестині. У 1910 році вони відвідали Європу, а потім до Єгипту та Цейлону. З осені 1912 по весну 1913 були в Туреччині та Румунії, з 1913 по 1914 - на Капрі в Італії.

Восени 1909 року Академія наук присудила Буніну другу Пушкінську премію та обрала його почесним академіком за розрядом красного письменства.

У творах, написаних після першої російської революції 1905 року, чільною стала тема драматизму російської історичної долі. Повісті “Село” (1910) та “Суходіл” (1912) мали великий успіху читачів.

У 1915–1916 роках вийшли збірки оповідань письменника “Чаша життя” та “Пан із Сан-Франциско”. У прозі цих років шириться уявлення письменника про трагізм життя світу, про приреченість і братовбивчий характер сучасної цивілізації.

До Лютневої та Жовтневої революцій 1917 Іван Бунін поставився вкрай вороже і сприймав їх як катастрофу. Щоденником подій життя країни та роздумів письменника в цей час стала книга публіцистики "Окаяні дні" (1918).

21 травня 1918 року він виїхав із Москви до Одеси, а лютому 1920 року емігрував спочатку на Балкани, та був у Францію. У Франції спочатку жив у Парижі, але з літа 1923 року переїхав до Приморські Альпи і приїжджав до Парижа лише деякі зимові місяці.

Тут він звернувся до інтимних, ліричних спогадів молодості. Роман “Життя Арсеньєва” (1930) хіба що замкнув цикл художніх автобіографій, що з життям російського помісного дворянства. Одне з центральних місць у пізньому творчості Буніна займала тема фатальної любові-пристрасті, що у творах “Митина любов” (1925), “Сонячний удар” (1927), циклі новел “Темні алеї” (1943).

У 1927–1930 роках Бунін звернувся до жанру короткого оповідання (“Слон”, “Теляча голівка”, “Півні” та ін.).

У 1933 році він став першим російським письменником, удостоєним Нобелівської премії з літератури "за правдивий артистичний талант, з яким він відтворив у художній прозі типовий російський характер".

1939 року з початком Другої світової війни (1939–1945) Буніни оселилися на півдні Франції, у Грасі, на віллі “Жаннет”, 1945 року повернулися до Парижа.

У останні рокиЖиття письменник припинив публікацію своїх творів. Багато і важко хворіючи, написав "Спогади" (1950), працював над книгою "Про Чехів", що вийшла посмертно в 1955 в Нью-Йорку.

У “Літературному заповіті” він просив друкувати свої твори лише в останній авторській редакції, яка лягла в основу його 12-томних зборів творів, виданих берлінським видавництвом “Петрополіс” у 1934–1939 роках.

8 листопада 1953 року Іван Бунін помер у Парижі. Похований на російському цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа.

Варіант 2

Бунін народився 22 жовтня 1870 року у Воронежі. Він належав до стародавнього, але збіднілого роду, який дав Росії Василя Жуковського - незаконного сина поміщика Опанаса Буніна. Батько Івана Буніна, Олексій Миколайович, у молодості воював у Криму, потім зажив у своєму маєтку звичайним, багаторазово описаним поміщицьким життям - полювання, привітний прийом гостей, випивка та карти. Його безтурботність у результаті привела сім'ю на межу руйнування.

Усі господарські турботи лежали на плечах матері, Людмили Олександрівни Чубарової - тихої прочани, п'ять із дев'яти дітей якої померли в дитинстві. Смерть коханої сестрички Саші здалася маленькому Вані страшною несправедливістю, і він назавжди перестав вірити в доброго Бога, про якого говорили і мати, і в церкві.

Через три роки після народження Вані родина переїхала до дідівського маєтку Бутирки в Орловській губернії. «Тут, у глибокій польовій тиші, - згадував пізніше письменник про початок своєї біографії, - і пройшло моє дитинство, повне поезії сумної та своєрідної». Його дитячі враження відбилися в автобіографічному романі «Життя Арсеньєва», який сам Бунін вважав за головну свою книгу.

Він зазначав, що рано набув дивної чутливості: «Зір у мене був такий, що я бачив усі сім зірок у Плеядах, слухом за версту чув свист бабака у вечірньому полі, п'янів, нюхаючи запах конвалії або старої книги». Батьки приділяли сину мало уваги, і його вихователем став брат Юлій, який закінчив університет, що встиг взяти участь у революційних гуртках чорнопередільців, за що рік відсидів у в'язниці і був на три роки висланий із Москви.

1881 року Бунін вступив до Єлецької гімназії. Навчався він середньо, та якщо з шостого класу його вигнали за несплату - справи сім'ї стали дуже погані. Маєток у Бутирках було продано, і сім'я переїхала до сусідніх Озерок, де Іванові й довелося закінчувати гімназійний курс екстерном, під керівництвом старшого брата. "Не минуло й року, - розповідав Юлій, - як він так розумово виріс, що я вже міг з ним майже як з рівним вести бесіди на багато тем". Крім занять мовами, філософією, психологією, суспільними та природничими науками Іван завдяки брату, літератору та журналісту, особливо захопився літературою.

У 16 років Іван Бунін почав «особливо завзято писати вірші» та «надзвичайно багато списав папери», перш ніж зважився послати вірш до столичного журналу «Батьківщина». На його подив, воно було надруковано. Він назавжди запам'ятав захоплення, з яким йшов із пошти зі свіжим номером журналу, щохвилини перечитуючи свої вірші. Вони були присвячені пам'яті модного поета Надсона, який помер від сухот.

Слабкі, відверто наслідувальні вірші нічим не виділялися серед сотень подібних до них. Минуло чимало років, як у віршах проявився справжній талант Буніна. Сам він до кінця життя вважав себе насамперед поетом і дуже сердився, коли друзі говорили, що його твори вишукані, але старомодні – «тепер так ніхто не пише». Він справді уникав всяких новомодних течій, залишаючись вірним традиції ХІХ століття

Раннє, трохи видно світанок, Серце шістнадцяти років.
Сада дрімотна імла Липовим світлом тепла.
Тихий і таємничий будинок З крайнім заповітним вікном.
Штора у вікні, а за нею Сонце всесвіту мого.

Це спогад про найпершу юнацьку любов до Емілії Фехнер (прообраз Анхен у «Життя Арсеньєва»), молоденькій гувернантці дочок, що жив по сусідству O.K. Туббе, вінокура поміщика Бахтіярова. На падчериці Туббе, Насті, 1885 року одружився брат письменника Євген. Емілією молодий Бунін захопився настільки, що Туббе вважав за благо відправити її назад додому.

Незабаром з Озерок, отримавши на те згоду батьків, вирушив у доросле життята молодий поет. На прощання мати благословила сина, якого вважала «особливим від усіх своїх дітей», родовою іконкою із зображенням трапези Трьох Мандрівників у Авраама. Це була, як писав Бунін в одному зі своїх щоденників, «святиня, яка зв'язує мене ніжним і благоговійним зв'язком з моїм родом, зі світом, де моя колиска, моє дитинство». З рідного дому 18-річний юнак йшов вже цілком сформованою людиною, «з відомим життєвим багажем - знанням народу справжнього, а не вигаданого, зі знанням дрібномаєтного побуту, сільської інтелігенції, з дуже тонким почуттям природи, майже знавцем російської мови, літератури, з серцем, відкритим для кохання».

Кохання він зустрів у Орлі. 19-річний Бунін влаштувався там після довгих поневірянь Кримом та півднем Росії. Влаштувавшись у газету «Орлівський вісник», він потоваришував із юною дочкою лікаря Варею Пащенко - вона працювала в тій самій газеті коректором. На гроші брата Юлія вони зняли в Полтаві квартиру, де жили цивільним шлюбом проти вінчання був батько Варі. Через три роки доктор Пащенко, бачачи безмірну пристрасть Буніна, свій дозвіл на шлюб таки дав, але лист батька Варя приховала. Вона віддала перевагу незаможному літератору його забезпеченого друга Арсенія Бібікова. «Ах, ну до біса їх, - писав Бунін братові, - тут, очевидно, роль відіграли 200 десятин земельки».

З 1895 Бунін кинув службу і, перебравшись до Москви, цілком віддався літературі, заробляючи віршами і невеликими розповідями. Його кумиром тих років був Лев Толстой, і він навіть їздив до графа питати поради – як жити. Поступово він став у редакції літературних журналів, познайомився з відомими письменниками, з Чеховим навіть потоваришував і багато чого навчився в нього. Його цінували і реалісти-народники, і новатори-символісти, але ні ті, ні інші не вважали своїм.

Сам він більше схилявся до реалістів і постійно відвідував «середовища» у письменника Телешова, де бували Горький, Скиталь, Леонід Андрєєв. Влітку - Ялта з Чеховим та Станюковичем та Люстдорф під Одесою з письменниками Федоровим та Купріним. «Це початок мого нового життя був найтемнішим душевним часом, внутрішньо наймертвішим часом усієї моєї молодості, хоча зовні я жив тоді дуже різноманітно, товарисько, на людях, щоб не залишатися наодинці з самим собою».

У Люстдорфі Бунін несподівано для всіх, навіть для себе, одружився з 19-річною Ганною Цакною. Вона була дочкою одеського видавця-грека, власника газети «Південний огляд», з якою Бунін співпрацював. Одружилися вони після кількох днів знайомства. «Наприкінці червня виїхав у Люстдорф до Федорова. Купрін, Карташеви, потім Цакні, що жили на дачі на 7 станції. Раптом зробив увечері пропозицію», - записав Бунін у щоденнику 1898 року.

Його зачарували її великі чорні очі та загадкове мовчання. Після весілля з'ясувалося, що Аня дуже балакуча. Удвох зі своєю матір'ю вона нещадно лаяла чоловіка за безгрошів'я та часті відлучки. Менше ніж через рік у них із Ганною стався розрив, через два роки цей «водевільний» шлюб розпався. Який народився у них син Микола помер від скарлатини у віці п'яти років. На відміну від Варвари Пащенко, Ганна Цакні жодних слідів у творчості Буніна не залишила. Варвару можна дізнатися і в Ліку з «Життя Арсеньєва», і в багатьох героїнях «Темних алей».

Перший успіх у творчій біографії прийшов до Буніна у 1903 році. За збірку поезій «Листопад» він отримав Пушкінську премію, найвищу нагороду Академії наук.

Визнали критики та її прозу. Розповідь «Антонівські яблука» закріпив за письменником звання «співака дворянських гнізд», хоча життя російського села він зображував аж ніяк не благостно і не поступався частиною «гіркої правди» самому Горькому. У 1906 році на літературному вечоріу письменника Зайцева, де Бунін читав свої вірші, він познайомився з Вірою Муромцевою, племінницею голови першої Державної думи. «Тиха панночка з леонардівськими очима» відразу сподобалася Буніну. Ось як Віра Миколаївна розповідала про цю їхню зустріч:

«Я зупинилася в роздумах: чи не податися додому? У дверях з'явився Бунін. "Як ви сюди потрапили?" – спитав він. Я розсердилася, але спокійно відповіла: "Так само, як і ви". - "Але хто ви?" -"Людина". - "Чим ви займаєтесь?" – «Хімією. Навчаюся на природничому факультеті Вищих жіночих курсів». - «Але де я можу вас побачити ще?» -«Тільки у нас вдома. Ми приймаємо по суботах. У решту днів я дуже зайнята». Наслухавшись розмов про розпусне життя людей мистецтва,

Віра Миколаївна відверто побоювалася письменника. Проте вона не змогла встояти перед його наполегливими залицяннями і в тому ж 1906 стала «пані Буніною», хоча офіційно зареєструвати свій шлюб вони змогли лише в липні 1922 у Франції.

У весільну подорож вони надовго виїхали на Схід – до Єгипту, Палестини, Сирії. Дісталися у своїх поневіряннях до самого Цейлону. Маршрутів для подорожей наперед не намічали. Бунін був настільки щасливий з Вірою Миколаївною, що зізнавався, що кине писати: «А моя справа пропала – писати я більше, мабуть, не буду… Поет не повинен бути щасливим, повинен жити один, і чим краще йому, тим гірше для писання. Що краще ти будеш, то гірше…» - казав він дружині. «Я в такому разі постараюся бути якомога гіршим», - жартувала вона.

Проте наступне десятиліття стало плідним у творчості письменника. Він був удостоєний ще однієї премії Академії наук та обраний її почесним академіком. «Якраз на годину, коли прийшла телеграма з привітаннями Івану Олексійовичу у зв'язку з обранням до академіків за розрядом красного письменства, – розповідала Віра Буніна, – у нас обідали Бібікові. До Арсенія Буніна не залишилося поганого почуття, вони навіть, можна сказати, були приятелями. Бібікова встала з-за столу, була бліда, але спокійна. За хвилину окремо і сухо сказала: “Вітаю вас”».

Після «різкої закордонної ляпаси», як він називав свої подорожі, Бунін перестав боятися «згустити фарби». Перша світова війна не викликала в нього патріотичного піднесення. Він бачив слабкість країни, боявся її загибелі. В 1916 він написав багато віршів, включаючи і такі:

Ось жито горить, зерно тече.
Та хто ж тиснутиме, в'язатиме?
Ось дим палить, набат гуде.
Та хто ж наважиться заливати?
Ось встане біснуватий рать, і як Мамай, всю Русь пройде…
Але порожньо у світі – хто врятує? Але Бога немає – кому карати?

Незабаром це пророцтво справдилося. Після початку революції Бунін із сім'єю поїхав із орловського маєтку до Москви, звідки з гіркотою спостерігав за загибеллю всього, що було йому дорого. Ці спостереження відбилися у щоденнику, опублікованому пізніше під назвою «Окаяні дні». Винуватцями революції Бунін вважав не лише «бешених» більшовиків, а й чудову інтелігенцію. «Не народ розпочав революцію, а ви. Народу було зовсім наплювати на все, чого ми хотіли, чим ми були незадоволені.

Навіть допомога голодуючим відбувалася в нас якось літературно, тільки зі спраги вкотре лягти уряд, підвести під нього зайвий підкоп. Страшно сказати, але правда: якби не було народних лих, тисячі інтелігентів були б просто нещасні люди: як тоді засідати, протестувати, про що кричати і писати?»

У травні 1918 року Бунін із дружиною важко вибралися з голодної Москви до Одеси, де пережили зміну безлічі влади. У січні 1920-го вони втекли до Константинополя. У Росії Буніна вже ніщо не тримало – батьки померли, брат Юлій був при смерті, колишні друзі стали ворогами чи ще раніше виїхали з країни. Залишаючи батьківщину на перевантаженому біженцями пароплаві «Спарта», Бунін відчував себе останнім жителем Атлантиди, що затонула.

Восени 1920-го Бунін прибув до Парижа і одразу взявся до роботи. Попереду було 33 роки еміграції, за які він створив десять книг прози. Старий друг Буніна Зайцев писав: «Вигнання навіть пішло йому на користь. Воно загострило почуття Росії, незворотності, згустило і колись міцний сік його поезії».

Про явище нового таланту довідалися і європейці.

У 1921 році французькою вийшла збірка оповідань Буніна «Пан із Сан-Франциско». Паризьку пресу заповнили відгуки: «справжній російський талант», «кровоточивий, нерівний, але мужній і правдивий», «один із найбільших російських письменників». Від оповідань захопилися Томас Манн і Ромен Роллан, який у 1922 році вперше висунув Буніна кандидатом на Нобелівську премію. Однак тон у культурі того часу ставив авангард, з яким письменник не хотів мати нічого спільного.

Світовою знаменитістю він так і не став, зате еміграція читала його захлинаючись. Та й як було не залитися ностальгійною сльозою від таких рядків: «І через хвилину з'явилися перед нами чарки та фужери, пляшки з різнокольоровими горілками, рожева сьомга, смагляво-тілесний балик, блюао з розкритими на крижаних уламках раковинами, помаранчевий квадрат честера, брила паюсної ікри, білий і спітнілий від холоду цят з шампанським... Почали з перцівки...»

Колишні бенкети здавалися ще ряснішими у порівнянні з емігрантською убогістю. Бунін багато друкувався, але його існування було далеко від ідилії. Нагадував себе вік, паризька зимова вогкість викликала напади ревматизму. Вони з дружиною вирішили на зиму їхати на південь і в 1922 зняли в містечку Грасс віллу з пишною назвою «Бельведер». Там їхніми гостями були провідні письменники еміграції – Мережковський, Гіппіус, Зайцев, Ходасевич із Ніною Берберовою.

Тут довго жили Марк Алданов і бунінський секретар, письменник Андрій Цвібак (Сєдих). Бунін охоче допомагав з небагатих своїх коштів нужденним землякам. 1926 року до нього приїхала в гості з Парижа молода письменниця Галина Кузнєцова. Незабаром поміж ними зав'язався роман. Тонка, делікатна Віра Миколаївна, яка все розуміє, хотіла думати, що любовні переживання необхідні її «Яну» для нового творчого піднесення.

Незабаром трикутник у «Бельведері» перетворився на чотирикутник - це трапилося, коли за Вірою Миколаївною почав доглядати літератор Леонід Зуров, який оселився в бунінському будинку. Складні перипетії їхніх стосунків стали темою емігрантських пересудів, що потрапили на сторінки мемуарів. Нескінченні сварки та примирення зіпсували чимало крові всім чотирьом, а Зурова взагалі довели до божевілля. Однак цей «осінній роман», що тривав цілих 15 років, надихнув всю пізню творчість Буніна, включаючи роман «Життя Арсеньєва» та збірку оповідань про кохання «Темні алеї».

Цього не трапилося б, якби Галина Кузнєцова стала пустоголовою красунею - вона ж стала для письменника справжнім помічником. У її «Грасском щоденнику» можна прочитати: «Я щаслива тим, кожен глава його роману була попередньо хіба що пережита нами обома в довгих розмовах». Роман закінчився несподівано – у 1942 році Галина захопилася оперною співачкою Маргою Степун. Бунін не знаходив собі місця, вигукуючи: «Як вона отруїла мені життя – досі отруює!»

У розпал роману надійшла звістка про присудження Буніну Нобелівської премії. Вся російська еміграція сприйняла її як власний тріумф. У Стокгольмі Буніна зустрічали король із королевою, нащадки Альфреда Нобеля, роздягнені світські пані. А він дивився тільки на глибокий білий сніг, якого не бачив з часів від'їзду з Росії, і мріяв пробігтися по ньому, як хлопчисько... На церемонії він казав, що вперше в історії премія присуджується вигнанцю, за яким його країна не стоїть. Країна вустами своїх дипломатів наполегливо протестувала проти вручення премії «білогвардійцю».

Премія того року становила 150 тисяч франків, але Бунін дуже швидко роздав їх прохачам. У роки війни він ховав у Грасі, куди не дісталися німці, кількох літераторів-євреїв, яким загрожувала смерть. Про той час він писав: Погано ми живемо, дуже погано. Ну, картоплю мерзлу їмо. Або воду, в якій плаває щось мерзенне, морквина якась. Це називається супом... Живемо ми комуною. Шість чоловік. І ні в кого гроші немає за душею». Незважаючи на поневіряння, Бунін відкидав усі пропозиції німців перейти до них на службу. Ненависть до радянської влади була тимчасово забута як і інші емігранти, він напружено стежив за подіями на фронті, пересуваючи прапорці на карті Європи, що висіла у нього в кабінеті.

Восени 1944-го Францію було звільнено, і Бунін з дружиною повернулися до Парижа. На хвилі ейфорії він відвідав радянське посольство і сказав, що пишається перемогою своєї країни. Розповілася звістка, що він пив за здоров'я Сталіна. Багато російських парижан від нього відсахнулися. Натомість розпочалися візити до нього радянських письменників, через які передавались пропозиції повернутися до СРСР. Йому обіцяли забезпечити царські умови, краще тих, що були в Олексія Толстого. Одному зі спокусників письменник відповів: «Мені нема куди повертатися. Нема вже ні місць, ні людей, яких я знав».

Загравання радянської влади із письменником закінчилися після виходу у Нью-Йорку його книги «Темні алеї». У них побачили майже порнографію. Він скаржився Ірині Одоєвцевій: «Я вважаю «Темні алеї» найкращим, що я написав, а вони, ідіоти, вважають, що я ними зганьбив сивини... Не розуміють, фарисеї, що це нове слово, новий підхід до життя». Життя розставило крапки - хулітелі давно забуті, а «Темні алеї» залишаються однією з найліричніших книг у російській літературі, справжньою енциклопедією кохання.

У листопаді 1952-го Бунін написав останній вірш, а травні наступного року зробив останній запис у щоденнику: «Це все-таки разюче до правця! Через деякий, дуже малий час мене не буде - і справи та долі всього, всього будуть мені невідомі!» О другій годині ночі з 7 на 8 листопада 1953 року Іван Олексійович Бунін помер у орендованій квартирі в Парижі в присутності дружини та свого останнього секретаря Олексія Бахраха.

Він працював до останніх днів - на столі залишився рукопис книги про Чехів. Усі великі газети помістили некрологи, і навіть у радянській «Правді» з'явилося коротке повідомлення: «У Парижі помер емігрантський письменник Іван Бунін» Його поховали на російському цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа, а через сім років поряд з ним знайшла останній притулок Віра Миколаївна. На той час твори Буніна після 40 років забуття почали знову видаватися на батьківщині. Його мрія збулася - співвітчизники змогли побачити і дізнатися заощаджену ним Росію, яка давно канула в історію.

Варіант 3

Першого російського нобелівського лауреата Івана Олексійовича Буніна називають ювеліром слова, прозаїком-живописцем, генієм російської літератури та найяскравішим представником Срібного віку. Літературні критики сходяться на думці, що в бунінських творах є спорідненість з картинами, а за світовідчуттям оповідання та повісті Івана Олексійовича схожі з полотнами Михайла Врубеля.

Дитинство і юність

Сучасники Івана Буніна стверджують, що у письменника відчувалася «порода», уроджений аристократизм. Дивуватися нема чому: Іван Олексійович – представник найдавнішого дворянського роду, що сягає корінням у XV століття. Сімейний герб Буніних включений до гербовника дворянських пологів Російської імперії. Серед предків письменника – основоположник романтизму, автор балад і поем Василь Жуковський.

Народився Іван Олексійович у жовтні 1870 року у Воронежі, в сім'ї бідного дворянина та дрібного чиновника Олексія Буніна, одруженого з двоюрідною племінницею Людмилою Чубаровою, жінкою лагідною, але вразливою. Вона народила чоловікові дев'ятьох дітей, з яких вижили четверо.

У Вороніж сім'я перебралася за 4 роки до народження Івана, щоб дати освіту старшим синам Юлію та Євгену. Оселилися в орендованій квартирі на Великій Дворянській вулиці. Коли Івану виповнилося чотири роки, батьки повернулися до родового маєтку Бутирки в Орловській губернії. На хуторі пройшло дитинство Буніна.

Любов до читання хлопчику прищепив гувернер – студент Московського університету Микола Ромашков. Вдома Іван Бунін вивчав мови, спираючись на латину. Перші прочитані самостійно книги майбутнього літератора – Одіссея Гомера та збірка англійських віршів.

Влітку 1881 року батько привіз Івана до Єлеця. Молодший син склав іспити і вступив до 1-го класу чоловічої гімназії. Вчитися Буніну подобалося, але це не стосувалося точних наук. У листі старшому братові Ваня зізнався, що іспит з математики вважає найстрашнішим. Через 5 років Івана Буніна відрахували з гімназії посеред. навчального року. 16-річний юнак приїхав до батьківського маєтку Озерки на різдвяні канікули, та так і не повернувся до Єлеця. За неявку до гімназії педрада виключила хлопця. Подальшою освітою Івана зайнявся старший брат Юлій.

Література

В Озерках почалася творча біографіяІвана Буніна. У маєтку він продовжив роботу над розпочатим у Єльці романом «Захоплення», але твір до читача не дійшов. Проте вірш юного літератора, написаний під враженням від смерті кумира – поета Семена Надсона – опублікували в журналі «Батьківщина».

У батьківському маєтку за допомогою брата Іван Бунін підготувався до випускних іспитів, склав їх та отримав атестат зрілості.

З осені 1889-го до літа 1892 року Іван Бунін працював у журналі «Орлівський вісник», де друкувалися його оповідання, вірші та літературно-критичні статті. У серпні 1892 року Юлій покликав брата до Полтави, де влаштував Івана на посаду бібліотекаря у губернській управі.

У січні 1894 року письменник відвідав Москву, де зустрівся з близьким за духом Левом Товстим. Як і Лев Миколайович, Бунін критикує міську цивілізацію. В оповіданнях «Антонівські яблука», «Епітафія» і «Нова дорога» вгадуються ностальгічні ноти за епохою, що минає, відчувається жаль про дворянство, що вироджується.

1897 року Іван Бунін видав у Петербурзі книгу «На край світу». Роком раніше переклав поему Генрі Лонгфелло «Пісня про Гайавату». У перекладі Буніна з'явилися вірші Алкея, Сааді, Франческо Петрарки, Адама Міцкевича та Джорджа Байрона.

У 1898 році в Москві вийшла поетична збірка Івана Олексійовича «Під відкритим небом», тепло зустрінута літературними критикамита читачами. Через два роки Бунін подарував любителям поезії другу книгу віршів – «Листопад», яка зміцнила авторитет автора як «поета російського пейзажу». Петербурзька Академія наук в 1903 році нагороджує Івана Буніна першою Пушкінською премією, за якою слідує друга.

Але в поетичному середовищі Іван Бунін отримав репутацію «старомодного пейзажиста». Наприкінці 1890-х улюбленцями стають «модні» поети Валерій Брюсов, який приніс у російську лірику «дих міських вулиць», і Олександр Блок з його бентежними героями. Максиміліан Волошин у рецензії на збірку Буніна «Вірші» написав, що Іван Олексійович опинився осторонь «від загального руху», натомість з погляду живопису його поетичні «полотни» досягли «кінцевих точок досконалості». Прикладами досконалості та прихильності класиці критики називають вірші «Пам'ятаю довгий зимовий вечір» та «Вечір».

Іван Бунін-поет не сприймає символізм і критично дивиться на революційні події 1905–1907 років, називаючи себе свідком великого і підлого. У 1910 році Іван Олексійович видає повість «Село», яка започаткувала «низку творів, що різко малюють російську душу». Продовженням ряду стають повість «Суходіл» та оповідання «Сила», « Гарне життя», «Князь у князях», «Лапті».

1915-го Іван Бунін на піку популярності. Виходять його знамениті оповідання «Пан із Сан-Франциско», «Граматика кохання», «Легке дихання» та «Сни Чанга». У 1917 році письменник залишає революційний Петроград, уникаючи «жахливої ​​близькості ворога». Півроку Бунін жив у Москві, звідти у травні 1918 року поїхав до Одеси, де написав щоденник «Окаяні дні» – запеклий викриття революції та більшовицької влади.

Письменнику, що так люто критикує нову владу, небезпечно залишатися в країні. У січні 1920 року Іван Олексійович залишає Росію. Він їде до Константинополя, а березні опиняється у Парижі. Тут вийшла збірка оповідань під назвою «Пан із Сан-Франциско», яку публіка зустрічає захоплено.

З літа 1923 Іван Бунін жив на віллі «Бельведер» у старовинному Грасі, де його відвідував Сергій Рахманінов. У ці роки виходять оповідання «Початкове кохання», «Цифри», «Роза Єрихона» та «Митина любов».

У 1930 році Іван Олексійович написав оповідання «Тінь птаха» і завершив найзначніший твір, створений на еміграції, - роман «Життя Арсеньєва». Опис переживань героя овіяне смутком про минулу Росію, «загинула на наших очах у такий чарівно короткий термін».

Наприкінці 1930-х Іван Бунін переселився на віллу «Жаннет», де мешкав у роки Другої світової війни. Письменник переживав за долю батьківщини та радісно зустрічав новини про найменшу перемогу радянських військ. Жив Бунін у злиднях. Про своє скрутне становище писав:

"Був я багатий - тепер, волею доль, раптом став жебрак ... Був знаменитий на весь світ - тепер нікому у світі не потрібен ... Дуже хочу додому!"

Вілла занепала: опалювальна система не функціонувала, виникли перебої з електро- та водопостачанням. Іван Олексійович розповідав у листах друзям про «печерний суцільний голод». Щоб роздобути хоч невелику суму, Бунін попросив друга, що поїхав до Америки, на будь-яких умовах видати збірку «Темні алеї». Книга російською мовою тиражем 600 екземплярів вийшла 1943-го, за неї письменник отримав $300. До збірки увійшла розповідь « Чистий понеділок». Останній шедевр Івана Буніна – вірш «Ніч» – вийшов 1952 року.

Дослідники творчості прозаїка помітили, що його повісті та оповідання кінематографічні. Вперше про екранізацію творів Івана Буніна заговорив голлівудський продюсер, який висловив бажання зняти фільм за оповіданням «Пан із Сан-Франциско». Але справа закінчилася розмовою.

Іван Бунін по праву знаменитий у Росії, а й у всьому світі. Він залишив незабутній слід в історії літератури, а його твори перекладені безліччю мов. І до цього дня Бунін вважається одним із стовпів класичної російської прози, хоча, треба визнати, його поеми та інші віршовані твори анітрохи не поступаються його ж оповіданням та повістям.

Цікаві фактипро Івана Буніна.

1. Іван Бунін став нобелівським лауреатом за заслуги розвитку російської прози. Письменнику вручили чек на суму, еквівалентну 715 тисячам франків. З них близько 120 тисяч франків він роздав нужденним, які звернулися до нього по допомогу.
2. Іван Бунін та його життя надихнули Олексія Вчителя на створення фільму «Щоденник його дружини». Картина була тепло прийнята критиками та здобула кілька фестивальних нагород.
3. Іван Бунін мав 8 братів і сестер, проте п'ятеро з них померли ще в дитинстві.
4. Під час навчання у чоловічій гімназії майбутній письменник знімав кут у цвинтарного скульптора.
5. Івану Буніну важко давалося вивчення математики, і він недолюблював цей предмет.
6. З 1920 року і до смерті 1953 року Іван Бунін жив у Франції, оскільки категорично відмовився миритися з приходом радянської влади. Великий російський письменник спочиває на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.
7. Під час війни Буніну надходило безліч пропозицій про співпрацю від видавництв, що знаходилися на окупованих територіях. Літератор незмінно відмовлявся, незважаючи на тяжке фінансове становище.
8. Іван Бунін мав емігрантський паспорт, однак після війни він через вік так і не повернувся до рідної країни і помер людиною без громадянства.
9. Перед смертю Бунін захотів послухати листи Антона Чехова - дружина читала йому вголос.
10. Збірник оповідань Івана Буніна «Темні алеї», який нині входить у шкільну програму з літератури, багато його сучасників критикували за велику кількість еротичних сцен.
11. У ранньому дитинстві Бунін отруївся біліною, але його вдалося врятувати - няня відпоїла хлопчика свіжим молоком, яке нейтралізувало отруту.
12. Бунін розважався визначенням зовнішності людини з його потилиці, рук і ног.
13. Іван Бунін колекціонував пляшечки та флакони від ліків.
14. Бунін мав незрозумілу нелюбов до літери «ф».
15. Письменник був дуже забобонний – наприклад, він ніколи не приєднувався до обідаючих, якщо був 13 гостем.
16. Бунін міг зробити кар'єру в театрі завдяки живій міміці йому пропонували виконати роль Гамлета на професійній сцені.
17. Бунін став першим літератором-емігрантом, чиї книги почали публікувати в СРСР – його твори радянські читачі побачили вже у 1950-х роках.
18. Буніну присуджено звання Праведника народів світу за його допомогу євреям під час війни.
19. Приблизно 10 років Іван Бунін жив у одному будинку зі своєю дружиною та коханкою – молодою поетесою.
20. Бунін не залишив жодного спадкоємця – його єдиний син Микола, народжений першою дружиною, помер за 5 років від менінгіту.
21. Іван Бунін був далеким родичем сина іншого великого літератора – Олександра Пушкіна.

Творчість Івана Буніна (1870-1953)

1. Початок творчості Буніна
2. Любовна лірика Буніна
3. Селянська лірика Буніна
4. Аналіз оповідання «Антонівські яблука»
5. Бунін та революція
6. Аналіз оповідання «Село»
7. Аналіз повісті «Суходіл»
8. Аналіз оповідання «Пан із Сан-Франциско»
9. Аналіз оповідання «Сни Чанга»
10. Аналіз оповідання «Легке дихання»
11. Аналіз книги «Окаянні дні»
12. Еміграція Буніна
13. Зарубіжна проза Буніна
14. Аналіз оповідання «Сонячний удар»
15. Аналіз збірки оповідань «Темні алеї»
16. Аналіз оповідання «Чистий понеділок»
17. Аналіз роману «Життя Арсеньєва»
18. Життя Буніна у Франції
19. Бунін та Велика Вітчизняна Війна
20. Самотність Буніна на еміграції
21. Смерть Буніна

1. Початок творчості Буніна

Творчий шлях видатного російського прозаїка та поета кінця XIX - першої половини XX століття, визнаного класика вітчизняної літератури та її першого Нобелівського лауреата І. А. Буніна відрізняється великою складністю, розібратися в якому - справа непроста, бо в долі та книгах письменника по-своєму переломилися долі Росії та її народу, найгостріші конфлікти та протиріччя часу.

Іван Олексійович Бунін народився 10 (22) жовтня 1870 року у Воронежі, в збіднілій дворянській родині. Дитинство його пройшло на хуторі Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії.

Спілкування з селянами, зі своїм першим вихователем, домашнім вчителем М. Ромашковим, що прищепило хлопчику любов до красного письменства, живопису та музики, життя серед природи дали майбутньому письменнику невичерпний матеріал для творчості, визначили тематику багатьох його творів.

Навчання в Єлецькій гімназії, куди Бунін вступив у 1881 році, було перервано через матеріальну потребу і хворобу.

Він закінчував гімназійний курс наук вдома, в єлецькому селі Озерки, під керівництвом брата Юлія, людину чудово освічену і відмінну демократичними поглядами.

З осені 1889 року Бунін став співпрацювати в газеті «Орловський вісник», потім якийсь час жив у Полтаві, де, за власним зізнанням, «багато кореспондував у газети, старанно вчився, писав…».

Особливе місце у житті юного Буніна посідає глибоке почуття до Варвари Пащенко, дочки єлецького лікаря, з якою він познайомився влітку 1889 року.

Історію своєї любові до цієї жінки, складну і болісну, що закінчилася повним розривом у 1894 році, письменник розповість потім у повісті «Ліка», яка склала заключну частину його автобіографічного роману «Життя Арсеньєва».

Літературну діяльність Бунін розпочав як поет. У віршах, написаних підлітковими роками, він наслідував Пушкіну, Лермонтову, і навіть кумиру тодішньої молоді поету Надсону. 1891 року в Орлі вийшла перша книга віршів, 1897 року - перша збірка оповідань «На край світу», а 1901 року - знову віршована збірка «Листопад».

Переважаючі мотиви поезії Буніна 90-х – початку 900-х років – багатий світ рідної природи та людських почуттів. У пейзажних віршах виражено життєву філософію автора.

Мотив тлінності людського існування, що звучить у ряді віршів поета, врівноважується протилежним йому мотивом - утвердженням вічності та нетлінності природи.

Пройде моя весна, і цей день пройде,

Але весело блукати і знати, що все минає,

Тим часом як щастя жити навіки не помре,

вигукує він у вірші «Лісова дорога».

У віршах Буніна на відміну декадентів немає песимізму, зневіри у життя, спрямованості в «світи інші». У них звучить радість буття, відчуття краси та життєдайної сили природи та навколишнього світу, фарби та кольори якого поет прагне відобразити та сфотографувати.

У поемі «Листопад» (1900), присвяченій Горькому, Бунін яскраво і поетично мальовничував осінній пейзаж, передав красу російської природи.

Бунінські описи природи - не мертві, застиглі воскові зліпки, а картини, що динамічно розвиваються, наповнені різними запахами, шумами і фарбами. Але природа тягне за собою Буніна не тільки різноманітністю відтінків квітів і запахів.

У навколишньому світі поет черпає творчу силу та бадьорість, бачить джерело життя. У віршах «Відлига» він писав:

Ні, не краєвид тягне мене,

Не фарби я прагну помітити,

А те, що в цих фарбах світить,

Кохання та радість буття.

Почуття краси та величі життя обумовлено у віршах Буніна релігійним світовідчуттям автора. У них звучить подяка Творцю цього живого, складного та різноманітного світу:

За все Тобі, Господи, дякую!

Ти, після дня тривоги та смутку,

Даруєш мені вечірню зорю,

Простір полів і лагідність синій дали.

Людина, на думку Буніна, має бути щасливою вже тим, що Господь дарував йому можливість бачити цю розчинену в Божому світі нетлінну красу:

І квіти, і джмелі, і трава, і колосся,

І блакит, і полуденна спека-Термін настане -

Господь сина блудного спитає:

«Чи був ти щасливий у житті земному?»

І забуду я все - згадаю тільки ось ці

Польові шляхи між колосків і трав -

І від солодких сліз не встигну відповісти,

До милосердних колін припавши.

(«І квіти, і джмелі»)

Поезія Буніна глибоко національна. Образ Батьківщини зображений у ній через непомітні, але яскраві картини природи. Любовно описує він простори середньої смуги Росії, привілля рідних полів та лісів, де все напоєне світлом та теплом.

В «атласному блиску» березняка, серед квіткових і грибних запахів, спостерігаючи, як пізньої осінньої пори тягнуться на південь журавлі, поет з особливою силою відчуває щемливу любов до Батьківщини:

Рідні степи. Бідні селища -

Моя вітчизна: я повернувся до неї,

Втомлений від поневірянь самотніх,

І зрозумів красу в її смутку

І щастя – у сумній красі.

(«У степу»)

Крізь почуття гіркоти з приводу бід і негараздів, які зазнає його батьківщина, у віршах Буніна звучить синівська до неї любов і подяка, а також сувора відповідь тим, хто байдужий до її долі.

Вони знущаються з тебе,

Вони, о батьківщина, докоряють

Тебе твоєю простотою,

Убогим виглядом чорних хат.

Так син, спокійний і нахабний,

Соромиться матері своїй

Втомленою, боязкою та сумною

Серед його міських друзів.

Дивиться з усмішкою співчуття

На ту, хто сотні верст брела

І для нього, до дня побачення,

Останній гріш берегла.

("Батьківщина")

1. Любовна лірика Буніна

Так само чіткі, прозорі і конкретні бунінські вірші про кохання. Любовна лірика Буніна в кількісному плані невелика. Але вона відрізняється здоровою чуттєвістю, стриманістю, яскравими образами ліричних героїв і героїнь, далеких від великодушності та зайвої захопленості, що уникають пишноти, фрази, пози.

Такі вірші «Я до неї увійшов у північну годину…», «Пісня» («Я - проста дівка на баштані»), «Ми зустрілися випадково на розі…», «Самотність» та деякі інші.

Проте в ліриці Буніна, незважаючи на зовнішню стриманість, відображено різноманіття та повнота людських почуттів, багата гама настроїв. Тут і гіркота розлуки і нерозділеного кохання, і переживання страждаючої, самотньої людини.

Для поезії початку XX століття загалом характерні граничний суб'єктивізм та підвищена експресивність. Досить лірику Блоку, Цвєтаєвої, Мандельштама, Маяковського та інших поетів.

На відміну від них Буніну-поету, навпаки, властива художня скритність, стриманість у прояві почуттів та у формі їхнього вираження.

Прекрасним зразком такої стриманості є вірш «Самотність» (1903), що розповідає про долю людини, покинутої коханої.

…Мені крикнути хотілося слідом:

«Воротись, я зродився з тобою!»

Але для жінки минулого немає:

Розлюбила - і став їй чужий-

Що ж! Камін затоплю, питиму ...

Добре було б собаку купити!

У цьому вірші привертає увагу перш за все дивовижна простота художніх засобів, повна відсутність тропів.

Стилістично нейтральна, навмисне прозова лексика підкреслює буденність, буденність обстановки - порожня холодна дача, дощовий осінній вечір.

Бунін вживає тут лише одну фарбу – сіру. Так само прості синтаксичний та ритмічний малюнки. Чітке чергування трискладових розмірів, спокійна інтонація оповідання, відсутність експресії та інверсії створюють рівний і, здавалося б, байдужий тон всього вірша.

Проте цілою низкою прийомів (відточенням, повторенням слова «один», використанням безособових дієслівних форм «мені темно», «мені крикнути хотілося», «добре собаку купити»).

Бунін підкреслює гострий душевний біль людини, що стримується, що переживає драму. Основний зміст вірша пішов, таким чином, у підтекст, сховався за навмисне спокійним тоном.

Діапазон лірики Буніна досить широкий. Він звертається у своїх віршах до російської історії («Святогір», «Князь Всеслав», «Михайло», «Архістратиг середньовічний»), відтворює природу та побут інших країн, головним чином Сходу («Ормузд», «Есхіл», «Єрихон») , «Втеча до Єгипту», «Цейлон», «Біля берегів Малої Азії» та багато інших).

Ця лірика філософічна у своїй основі. Вдивляючись у людське минуле, Бунін прагне відобразити вічні закони буття.

Бунін не залишав своїх поетичних дослідів все життя, але широкому колу читачів він відомий „насамперед як прозаїк, хоча поетична «жилка» виразно позначилася і в його прозових творах, де багато ліризму, емоційності, безсумнівно привнесених до них поетичним талантом письменника.

Вже у ранній прозіБуніна відбилися його глибокі роздуми над сенсом життя, долі рідної країни. Його розповіді 90-х років наочно свідчать, що молодий прозаїк чуйно вловлював багато найважливіших сторін тодішньої дійсності.

1. Селянська лірика Буніна

Основні теми ранніх оповідань Буніна - зображення російського селянства і дрібномаєтного дворянства, що руйнується. Між цими темами існує найтісніший зв'язок, зумовлений авторським світосприйняттям.

Невеселі картини переселення селянських сімейнамальовані їм у оповіданнях «На чужому боці» (1893) і «На край світу» (1894), безрадісне життя селянських дітей відображено в оповіданнях «Танька» (1892), «Вісті з Батьківщини». Нищить мужицьке життя, але не менш безперспективна і доля помісного дворянства («Нова дорога», «Сосни»).

Всім їм - і селянам, і дворянам - загрожує загибеллю прихід у село нового господаря життя: хамовитого, безкультурного, не знає жалю до слабких світу цього буржуа.

Не приймаючи ні методів, ні наслідків подібної капіталізації російського села, Бунін шукає ідеал у тому способі життя, коли, на думку письменника, існувала міцна кровний зв'язок мужика і поміщика.

Запустіння і виродження дворянських гнізд викликає у Буніна почуття глибокого смутку про гармонію патріархального побуту, що пішла, поступове зникнення цілого стану, що створив найбільшу національну культуру.

1. Аналіз оповідання «Антонівські яблука»

Особливо яскраво епітафія по старому селі, що йде в минуле, звучить у ліричному оповіданні «Антонівські яблука»(1900). Ця розповідь - один із чудових у художньому відношенні творів письменника.

Прочитавши його, Горький писав Буніну: «А ще велике спасибі за «Яблука». Це добре. Тут Іван Бунін, як молодий Бог, заспівав. Красиво, соковито, щиро».

В «Антонівських яблуках» вражає найтонше сприйняття природи та вміння передати його у чітких зорових образах.

Як не ідеалізує Бунін стародворянське життя, не це найголовніше у його оповіданні для сучасного читача. Почуття батьківщини, що народжується з відчуття її неповторної, своєрідної, трохи сумної осінньої природи, незмінно виникає, коли читаєш «Антонівські яблука».

Такі епізоди збору антонівських яблук, молотьби та особливо майстерно написані сцени полювання. Ці картини органічно поєднуються з осіннім пейзажем, в описи якого проникають лякаючі Буніна прикмети нової дійсності як телеграфних стовпів, які «тільки одні становлять контраст з усім, що оточувало старосвітське гніздо тітки».

Для письменника прихід хижого володаря життя - жорстока, непереборна сила, що несе з собою загибель колишнього дворянського устрою. Перед лицем такої небезпеки цей уклад стає для письменника ще дорожчим, слабшає його критичне ставлення до темних сторін минулого, зміцнюється думка про єднання селян і поміщиків, чиї долі однаково, на думку Буніна, тепер поставлені під удар.

Багато пише Бунін у ці роки про людей похилого віку («Кастрюк», «Мелітон» та ін.), і цей інтерес до старості, заходу людського існування, пояснюється підвищеною увагою письменника до вічним проблемамжиття та смерті, які не переставали хвилювати його до кінця днів.

Вже в ранній творчості Буніна проявляється його неабияка психологічна майстерність, уміння будувати сюжет та композицію, формується свій особливий спосіб зображення світу та духовних рухів людини.

Письменник, зазвичай, уникає гострих сюжетних ходів, дія у його оповіданнях розвивається плавно, спокійно, навіть уповільнено. Але це уповільнення лише зовнішня. Як і в самому житті, у творах Буніна вирують пристрасті, стикаються різні характери, зав'язуються конфлікти.

Майстер гранично деталізованого бачення світу, Бунін змушує читача сприймати навколишнє буквально всіма почуттями: зором, нюхом, слухом, смаком, дотиком, даючи волю цілому потоку асоціацій.

«Легкий холодок зорі» пахне в нього «солодко, лісом, квітами, травами», місто в морозний день «весь скрипить і верещить від кроків перехожих, від полозів мужицьких розвальнів», ставок блищить «жарко і нудно», квіти пахнуть із «жіночої» розкішшю», листя «ліплять тихим дощем, що струмує, за відкритими вікнами» і т.д.

Текст Буніна насичений складними асоціаціями та образними зв'язками. Особливо важливу роль у такому способі зображення грає художня деталь, яка розкриває авторський погляд на світ, психологічний стан персонажа, красу та складність світу.

1. Бунін та революція

Революцію 1905 Бунін не прийняв. Вона жахнула письменника своєю жорстокістю як з того, так і з іншого боку, анархічним свавіллям деякої частини селян, проявом дикості та кривавої злості.

Похитний був міф про єднання селян і поміщиків, руйнувалися уявлення про селянина як про лагідну, смиренну істоту.

Все це загострило інтерес Буніна до російської історії та до проблем російської національного характеру, в якому тепер Бунін побачив складність і «строкатість», переплетення позитивних та негативних рис.

1919 року, вже після Жовтневої революції, він запише у своєму щоденнику: «Є два типи в народі. В одному переважає Русь, в іншому - Чудь, Меря. Але і в тому, і в іншому є страшна мінливість настроїв, подоб, «хиткість», як казали за старих часів.

Народ сам сказав про себе: "З нас, як з дерева, - і кийок, і ікона", - залежно від обставин, від того, хто це дерево обробляє: Сергій Радонезький або Омелян Пугачов».

Ось ці «два типи в народі» Бунін і глибоко досліджуватиме у 1910-і роки у своїх творах «Село», «Суходіл», «Стародавня людина», «Нічна розмова», «Веселий двір», «Ігнат», «Захар Воробйов», «Іоан Ридалець», «Я все мовчу», «Князь у князях», «Худа трава» та багатьох інших, у яких, за словами автора, його займала «душа російської людини в глибокому сенсі, зображення рис психіки слов'янина» .

1. Аналіз оповідання «Село»

Першою серед таких творів з'явилася повість «Село» (1910), що викликала шквал суперечок і читачів, і критики.

Дуже точно оцінив зміст і значення бунінського твору Горький: «Село»,- писав він,- була поштовхом, який змусив розбите і розхитане російське суспільство серйозно замислитися вже не про мужика, не про народ, а над суворим питанням - бути чи не бути Росії ?

Ми ще не думали про Росію як про ціле, цей твір вказав нам необхідність мислити саме про всю країну, мислити історично ... Так глибоко, так історично поселення ніхто не брав ... ». «Село» Буніна - це драматичні роздуми про Росію, її минуле, сьогодення та майбутнє, про властивості історично сформованого національного характеру.

Новий підхід письменника до традиційної йому селянської теми визначив і пошуки ним нових коштів художньої виразності. На зміну проникливій ліриці, характерної для колишніх оповідань Буніна про селянство, у «Селі» прийшла сувора, твереза ​​розповідь, ємна, лаконічна, але водночас економно насичена зображенням буденних дрібниць сільського побуту.

Прагнення автора відобразити в повісті великий період у житті села Дурновки, що символізує, у поданні Буніна, російське село взагалі, і ширше - всю Росію («Та воно все село»,- говорить про Росію один з персонажів повісті), - вимагало від нього і нових засад побудови твору.

У центрі розповіді - зображення життя братів Красових: землевласника і кабатника Тихона, що вибився з бідноти, і мандрівного поета-самоучки Кузьми.

Очима цих людей показані всі основні події часу: російсько-японська війна, революція 1905 року, післяреволюційний період. Єдиного сюжету, що безперервно розвивається, у творі немає, повість є серією картин сільського, а частково і повітового життя, яке протягом багатьох років спостерігають Красови.

Основна фабульна лінія повісті – історія життя братів Красових, онуків кріпака. Вона перебивається багатьма вставними новелами та епізодами, що оповідають про життя Дурнівки.

Важливу роль розуміння ідейного сенсу твори грає образ Кузьми Красова. Він не лише один із головних героїв твору, а й основний виразник авторської точки зору.

Кузьма – невдаха. Він «все життя мріяв вчитися і писати», але доля його склалася так, що йому доводилося завжди займатися чужою і неприємною справою. У молодості він був торговцем-коробейником, мандрував Росією, писав статейки до газет, потім служив у свічковій крамниці, був конторником і, зрештою, переїхав до брата, з яким колись жорстоко посварився.

Тяжким гнітом лягають на душу Кузьми і свідомість безцільно прожитого життя, і безрадісні картини навколишньої дійсності. Все це спонукає його міркувати про те, хто винен у подібному устрої життя.

Погляд на російський народ та його історичне минуле вперше висловлено у повісті вчителем Кузьми - міщанином Балашкіним. Балашкін вимовляє слова, які змушують згадати знаменитий «мартиролог» Герцена: «Боже милостивий! Пушкіна вбили, Лермонтова вбили, Писарєва втопили... Рилєєва задушили, Полежаєва в солдати, Шевченку на 10 років у солдати законопатили... Достоєвського до розстрілу тягали, Гоголь з глузду з'їхав... А Кольцов, Решетников, Нікітін, Помяловський, Левітов?».

Список кращих представників нації, що тимчасово пішли з життя, підібраний на рідкість переконливо, і у читача є всі підстави розділити обурення Балашкіна проти такого стану речей.

Але кінець тиради несподівано переосмислює все сказане: «Ох, та чи є ще така країна у світі, такий народ, будь він тричі проклятий?». Кузьма гаряче заперечує це: «Такий народ! Великий народ, а не «такий», дозвольте вам помітити… Адже письменники ці – діти цього народу».

Але Балашкін по-своєму визначає поняття «народ», ставлячи поруч із Платоном Каратаєвим і Разуваева з Колупаєвым, і Салтичиху, і Карамазова з Обломовим, і Хлестакова, і Ноздрева. Згодом, редагуючи повість для зарубіжного видання, Бунін вніс у першу репліку Балашкіна такі характерні слова: «Скажеш, уряд винен? Та по холопу і пан, по Сеньці і шапка». Такий погляд на народ стає надалі визначальним і для Кузьми. Його схильний поділити і сам автор.

Не менше значення має у повісті образ Тихона Красова. Син кріпака, Тихін розбагатів на торгівлі, відкрив шинок, а потім купив у зубожілого нащадка своїх колишніх панів імениці Дурновку.

З колишнього жебрака сироти вийшов господар, гроза всього повіту. Суворий, жорсткий у поводженні з прислугою та мужиками, він уперто йде до своєї мети, багатіє. «Лютий! Зате й господар», - кажуть про Тихона дурнівці. Почуття господаря і справді – головне у Тихоні.

Кожен ледар викликає в ньому гостре почуття ворожості: «У працівники б цього ледаря!» Однак всепоглинаюча пристрасть накопичення заслонила від нього різноманіття життя, спотворила почуття.

«Живемо - не мотаємо, трапишся - звернемо»,- улюблена його приказка, що стала керівництвом до дії. Але з часом він починає відчувати марність своїх зусиль і всього прожитого життя.

Зі скорботою в душі він зізнається Кузьмі: «Пропало моє життя, братку! Була в мене, розумієш, куховарство німа, подарував я їй, дуре, хустку закордонну, а вона взяла та й виснажила його навиворіт… Розумієш? Від дурі та від жадібності. Шкода в наявності по буднях носити, - свята, мовляв, дочекаюся, - а прийшло свято - лахміття одні залишилися ... Так от і я ... з життям своїм ».

Цей зношений комір-навиворіт хустка - символ безцільно прожитого життя не тільки Тихона. Він поширюється і його брата - невдахи Кузьму, і темне існування багатьох селян, зображених у повісті.

Ми знайдемо тут чимало похмурих сторінок, де показано темряву, забитість, невігластво селян. Такий Сірий, чи не найбідніший мужик у селі, який так і не вибився з потреби, проживши весь свій вік у маленькій курній хаті, швидше схожій на барліг.

Такі епізодичні, але яскраві образи варти з поміщицької садиби, які страждають хворобами від вічного недоїдання і убогого існування.

Але хто ж винен у цьому? Це питання, над яким б'ються і автор, та його центральні герої. «З кого стягувати? - Запитує Кузьма. - Нещасний народ, перш за все - нещасний!.. ». Але це твердження відразу спростовується протилежним ходом думок: «Так, але хто винен у цьому? Сам народ!».

Тихін Красов дорікає брата в протиріччях: «Ну, вже ти нічого не знаєш. Сам же довбаєш: нещасний народ, нещасний народ! А тепер – тварина». Кузьма і справді розгублений: «Нічого не розумію: чи то нещасний, чи то…», але схиляється все-таки (а ним і автор) до висновку про «винність».

Взяти знову того ж таки Сірого. Маючи три десятини землі, він не може і не хоче її обробляти і воліє жити в злиднях, віддаючись пустим думкам, що, може, багатство саме припливе до нього в руки.

Бунін особливо не сприймає надії дурнівців на милості революції, яка, за їхніми словами, дасть їм можливість «не орати, не косити – дівкам жамки носити».

Хто ж у бунінському розумінні є «рушійною силою революції»? Один із них - син селянина Сірого, бунтівник Дениска. Цього молодого ледаря поманив до себе місто. Але він не прижився і там, і через деякий час повертається назад до жебрака з порожньою торбинкою та з кишенями, набитими книгами.

Але що це за книги: пісняр «Маруся», «Дружина-розпусниця», «Невинна дівчина в ланцюгах насильства» та поряд з ними – «Роль пролетаріату («проталеріату», як вимовляє Дениска) у Росії».

Вкрай сміховинні та карикатурні власні письмові вправи Дениски, які він залишає Тихонові, викликавши в того репліку: «Ну і дурень, вибач, Господи». Дениска не лише дурний, а й жорстокий.

Він «смертним боєм» б'є свого батька лише за те, що той обдер на цигарки стелю, яку Дениска обклеїв газетами та картинками.

Однак у повісті є і світлі народні характери, намальовані автором з очевидною симпатією. Не позбавлений, наприклад, привабливості образ селянки Однодвірки.

У сцені, коли Кузьма бачить Однодвірку вночі, що носить із залізниці щити, які вона використовує на паливо, ця спритна і суперечка селянка чимось нагадує сміливих і волелюбних жінок із народу в ранніх оповіданнях Горького.

З глибоким співчуттям і симпатією намальований Буніним і образ вдови Пляшечки, яка приходить до Кузьми диктувати листи Мишкові, який забув її синочку. Значної сили та виразності досягає письменник у зображенні селянина Іванушки.

Цей глибокий старець, який твердо вирішив не піддаватися смерті і відступає перед нею тільки тоді, коли дізнається, що для нього, тяжкохворого, вже заготовлений родичами труна, постать воістину епічна.

У зображенні цих персонажів чітко видно симпатії до них як самого автора, і одного з головних героїв повісті - Кузьми Красова.

Але особливо повно виражені ці симпатії по відношенню до персонажа, який проходить через усю повість і представляє першорядний інтерес розуміння позитивних ідеалів автора.

Це селянка на прізвисько Молода. Вона виділяється з маси дурнівських жінок насамперед своєю красою, про яку Бунін не раз говорить у повісті. Але краса Молодий постає під пером автора як зневажена краса.

Молоду, дізнаємося ми, «щодня і щоноч» б'є чоловік Родька, її б'є Тихон Красов, її, оголену, прив'язують до дерева, її нарешті віддають заміж за потворного Дениска. Образ Молодий – це образ-символ.

Молода у Буніна - втілення зганьбленої краси, добра, працьовитості, вона - узагальнення світлих і добрих початків селянського життя, символ молодої Росії (ця узагальненість позначається вже на прізвисько її - Молода). «Село» Буніна – це і повість-попередження. Вона не випадково закінчується весіллям Дениски та Молодої. У бунінському зображенні це весілля нагадує похорон.

Фінал повісті безпорадний: на вулиці вирує завірюха, і весільна трійка летить невідомо куди, «в темну каламут». Образ хуртовини - теж символ, що означає кінець тієї світлої Росії, яку уособлює Молода.

Так цілим рядом символічних епізодів і картин Бунін попереджає, що може статися з Росією, якщо вона «заручиться» з бунтівниками, подібними до Дениска Сірого.

Пізніше Бунін писав своєму приятелю, художнику П. Нілусу, про те, що сталася з Росією внаслідок лютневого та Жовтневого переворотів трагедію, він передбачив ще в повісті «Село».

За повістю «Село» пішла ціла низка оповідань Буніна про селянство, що продовжують і розвивають думки про «строкатість» національного характеру, що зображують «російську душу, її своєрідні сплетення».

З симпатією малює письменник людей добрих і щедрих серцем, працьовитих та турботливих. Носії ж анархічних, бунтарських начал, люди свавільні, жорстокі, ліниві викликають у нього постійну антипатію.

Іноді сюжети бунінських творів будуються на зіткненні цих двох початків: доброго та злого. Один із найхарактерніших у цьому відношенні творів - повість «Веселий двір», де контрастно зображені два персонажі: смиренна, яка прожила гірке життя, працьовита селянка Анісся та її душевно черствий, недолугий син, «пустоболт» Єгор.

Довготерпіння, доброта, з одного боку, і жорстокість, анархічність, непередбачуваність, свавілля, з іншого - такі два початку, два категоричні імперативи російського національного характеру, як його розумів Бунін.

Найважливіші у бунінській творчості позитивні народні характери. Поряд із зображенням тупої покірності (оповідання «Лічарда», «Я все мовчу» та інші) у творах 1911-1913 років з'являються персонажі, у яких смиренність іншого плану, християнська.

Це люди лагідні, багатотерплячі і водночас привабливі своєю добротою; душевним теплом, красою внутрішньої подоби. У непоказному, приниженому, здавалося б, людині виявляється мужність, моральна стійкість («Цвіркун»).

Дрімучій відсталості протистоїть глибока духовність, розум, неабиякий творчий талант (Лірник Родіон, Хороших кровей). Значним у цьому плані є оповідання «Захар Воробйов» (1912), про яке автор повідомляв письменнику Н. Д. Телешову: «Він мене захистить».

Його герой - селянський богатир, володар величезних, але невиявлених можливостей: спраги подвигу, туги за незвичайним, велетенської сили, душевної шляхетності.

Бунін відверто милується своїм персонажем: його гарним, одухотвореним обличчям, відкритим поглядом, статтею, силою, добротою. Але цей богатир, людина благородної душі, що горить бажанням зробити щось добре людям, Так і не знаходить застосування своїм силам і вмирає безглуздо і безглуздо, випивши на суперечку чверть горілки.

Щоправда, Захар – унікум серед «дрібного народу». «Є ще один подібний до мене,— говорив він часом,— та той далеко, під Задонськом». Але «в старому, кажуть, було багато таких, як він, та перекладається ця порода».

В образі Захара символізовані невичерпні сили, що таяться в народі, але ще не прийшли в потрібний рух. Примітна суперечка про Росію, яку ведуть Захар та його випадкові товариші по чарці.

Захару запали в цій суперечці слова "у нас дуб дуже великий виріс ...", в яких він відчув чудовий натяк на можливості Росії.

Одне з найпримітніших у плані оповідань Буніна-«Худа трава» (1913). З проникливою людяністю розкривається тут духовний світ наймита Аверкія.

Тяжко захворівши після 30 років наполегливої ​​праці, Аверкій поступово йде з життя, але сприймає смерть як людина, яка виконав своє призначення в цьому світі, проживши життя чесно і гідно.

Письменник докладно показує розлучення свого персонажа з життям, його відчуження від усього земного і суєтного та сходження до великої та світлої правди Христа. Аверкий шлях Буніну тим, що, проживши довге життя, не став рабом користолюбства і наживи, не озлобився, не спокусився користю.

Своєю чесністю, м'якістю, добротою Аверкій найбільш близький до бунінського уявлення про той тип російської простої людини, який особливо поширений був у Стародавню Русь.

Не випадково, епіграфом до збірки «Іоан Ридалець», куди увійшов і оповідання «Худа трава», Бунін обрав слова Івана Аксакова «Не пройшла ще давня Русь». Але своїм змістом і ця розповідь, і вся збірка звернена не до минулого, а до сьогодення.

1. Аналіз повісті «Суходіл»

У 1911 році письменник створює один з найбільших своїх творів дожовтневого періоду - повість «Суходіл», названу Горьким «панахидою» за дворянським класом, панахидою, яку Бунін «незважаючи на гнів, на презирство до безсилих померлих, відслужив все-таки жалістю до них».

Як і «Антонівські яблука», повість «Суходіл» написана від першої особи. За своїм духовним виглядом бунінський оповідач із «Суходола» - все та ж людина, що сумує за колишньою величчю поміщицьких садиб.

Але на відміну від «Антонівських яблук» Бунін у «Суходолі» не тільки шкодує про дворянські гнізда, що гинуть, а й відтворює суходілські контрасти, безправ'я дворових і самодурство поміщиків.

У центрі оповідання – історія дворянської родини Хрущових, історія її поступової деградації.

У Суходолі, пише Бунін, діялися страшні речі. Старого пана Петра Кириловича було вбито своїм незаконнонародженим сином Гераською, його дочка Антоніна збожеволіла від нерозділеного кохання.

Друк виродження лежить і останніх представниках роду Хрущових. Вони зображуються людьми, що розтеряли не тільки зв'язки із зовнішнім світом, а й родинні зв'язки.

Картини суходольської життя даються в повісті через сприйняття колишньої фортечної Наталії. Отруєна філософією покірності та смиренності, Наталя не піднімається не лише до протесту проти панського свавілля, а й навіть до простого засудження дій своїх господарів. Але її доля — обвинувальний акт проти власників Суходола.

Коли вона була ще дитиною, її батька віддали за провини в солдати, а мати померла від розриву серця, боячись покарання за те, що індичат, яких вона пасла, перебило градом. Залишившись сиротою, Наталя стає іграшкою в руках панів.

Вона ще дівчиськом на все життя покохала молодого господаря Петра Петровича. Але він мало того, що відхлестів її гарапником, коли вона йому «попалася раз під ноги», але і з ганьбою заслав у глухе село, звинувативши в крадіжці дзеркальця.

За своїми художніми особливостями «Суходіл» більш ніж будь-який інший твір Буніна-прозаїка цих років близький до бунінської поезії. Жорстку та різку манеру оповідання, характерну для «Села», змінює в «Суходолі» м'яка лірика спогадів.

Неабиякою мірою ліричному звучанню твору сприяє те, що до розповіді включено голос автора, коментуючого та доповнюючого своїми спостереженнями оповідання Наталії.

1914-1916 роки – надзвичайно важливий етап творчої еволюції Буніна. Це час остаточного оформлення його стилю та світосприйняття.

Його проза стає ємною і витонченою у своїй художній досконалості, філософської - за змістом та значенням. Людина в оповіданнях Буніна цих років, не втрачаючи своїх побутових зв'язків з навколишнім світом, одночасно включається письменником у Космос.

Цю філософську ідею Бунін пізніше чітко сформулює у книзі «Звільнення Толстого»: «Людина повинна усвідомлювати в собі свою особистість не як щось протилежне світу, бо як малу частину світу, величезного і вічно живого».

Ця обставина, на думку Буніна, ставить людину в складну ситуацію: з одного боку, вона є частиною нескінченного і вічного життя, з іншого - людське щастя тендітно й ілюзорне перед незбагненними космічними силами.

Цією діалектичною єдністю двох протилежних аспектів світосприйняття визначається основний зміст бунінського творчості цього часу, що оповідає одночасно і про найбільше щастя жити, і про одвічний трагізм буття.

Бунін значно розширює спектр своєї творчості, звертаючись до зображення далеких від Росії держав і народів. Ці твори стали результатом численних подорожей письменника країни Близького Сходу.

Але не приваблива екзотика вабила до себе письменника. З великою майстерністю зображуючи природу та побут далеких країв, Бунін насамперед цікавиться проблемою «людина та світ». У вірші 1909 р. «Собака» він зізнавався:

Я людина: як Бог, я приречений

Пізнати тугу всіх країн та всіх часів.

Ці настрої чітко позначилися на бунінських шедеврах 1910-х років - оповіданнях «Брати» (1914) і «Пан із Сан-Франциско» (1915), об'єднаних загальною концепцією життя.

Ідею цих творів автор сформулював епіграфом до «Пан із Сан-Франциско»: "Горе тобі, Вавилон, місто міцне" - ці страшні слова Апокаліпсису невідступно звучали в моїй душі, коли писав "Братів" і задумував "Пана з Сан-Франциско", за кілька місяців до війни", - зізнавався письменник.

Володіла Буніним у роки гостре відчуття катастрофічності світу, космічного зла сягає тут апогею. Але водночас поглиблюється і неприйняття письменником соціального зла.

Діалектичному зображенню цих двох зол, що тяжіють над людиною, Бунін підпорядковує всю образну системутворів, що характеризується яскраво вираженою двоплановістю.

Пейзаж в оповіданнях - не лише тло та місце дії. Це водночас і конкретне втілення того космічного життя, якому фатально підпорядкована людська доля.

Символами космічного життя виступають у них образи лісу, в якому «все ганялося один за одним, раділо короткою радістю, винищуючи один одного», і особливо океану – «бездонної глибини», «хисткої хляби», «про яку так жахливо говорить Біблія».

Джерело невлаштованості, катастрофічності, крихкості життя письменник одночасно бачить і в соціальному злі, яке персоніфіковане в його оповіданнях в образах англійця-колонізатора та американського бізнесмена.

Трагізм ситуації, зображеної в оповіданні «Брати», підкреслює епіграф до цього твору, взятий з буддійської книги «Сутта Ніпата»:

Поглянь на братів, які б'ють один одного.

Я хочу говорити про смуток.

Він же визначає тональність оповідання, інкрустованого витіюватою в'яззю східного стилю. Оповідання про один день із життя юного цейлонського рикші, що наклав на себе руки, тому що багаті європейці відібрали у нього кохану, звучить в оповіданні «Брати» як вирок жорсткості та егоїзму.

З ворожістю малює письменник одного з них, англійця, для якого характерна нещадність, холодна жорстокість. «В Африці, - цинічно зізнається він, - я вбивав людей, в Індії, пограбованої Англією, а значить, частково і мною, бачив тисячі вмираючих з голоду, в Японії купував дівчаток у місячні дружини, в Китаї бив палицею по головах беззахисних мавпоподібних старих людей , Яві і Цейлоні до передсмертного хрипу заганяв рикш…».

Гіркий сарказм чути в назві оповідання, в якому один «брат», що знаходиться на вершині соціальних сходів, до напівсмерті заганяє і штовхає на самогубство іншого, що тулиться біля її підніжжя.

Але і життя англійця-колонізатора, будучи позбавлена ​​високої внутрішньої мети, постає у творі безглуздим, а тому теж фатально приреченим. І лише у фіналі життя до нього приходить прозріння.

У болісно збудженому стані викриває він духовну спустошеність своїх цивілізованих сучасників, говорить про жалюгідне безсилля людської особистості в тому світі, «де кожен або вбивця, або вбивається»: «Ми ж підносимо нашу Особу понад небеса, ми хочемо зосередити в ній весь світ, щоб там не говорили про майбутнє всесвітнє братерство і рівність, - і ось тільки в океані ... відчуваєш, як тане, розчиняється людина в цій чорноті, звуках, запахах, в цьому страшному Всеєдиному, тільки там розуміємо а слабкою мірою, що означає ця наша особистість » .

У цей монолог Бунін безсумнівно вклав своє сприйняття сучасного життя, яке роздирається трагічними протиріччями. Саме в такому сенсі треба розуміти слова дружини письменника В. Н. Муромцева-Буніна: «Те, що відчував його (Буніна. - А. Ч.) англієць у «Братах», автобіографічно».

Прийдешню загибель світу, в якому «від віку переможець міцної п'ятої стоїть на горлі переможеного», в якому безжально зневажаються моральні закони людського братства, символічно віщує у фіналі оповідання давня східна легенда про ворона, який жадібно накинувся на тушу мертвого слона і з нею далеко у морі.

1. Аналіз оповідання «Пан із Сан-Франциско»

Гуманістична думка письменника про порочність і гріховність сучасної цивілізації ще більш гостро виражена в оповіданні «Пан із Сан-Франциско».

Помітна вже поетика назви твору. Герой оповідання – не людина, а саме «пан». Але він – пан із Сан-Франциско. Точним позначенням національної приналежності персонажа Бунін висловив своє ставлення до американських бізнесменів, які вже тоді були синонімом антигуманізму і бездуховності.

«Пан із Сан-Франциско» - це притча про життя та смерть. І в той же час розповідь про те, хто і живучи, була вже духовно мертвою.

Герой оповідання свідомо не наділений автором ім'ям. Нічого особистісного, духовного немає в цій людині, яка все життя присвятила примноженню свого статку і перетворилася на п'ятдесят вісім років на зразок золотого ідола: «Сухий, невисокий, дещо скроєний, але міцно пошитий… Золотими пломбами блищали його великі зуби, старої слоновою кісткою- міцна лиса голова».

Позбавлений будь-яких людських почуттів, американський бізнесмен сам далекий від усього навколишнього. Навіть природа Італії, куди він їде відпочити і насолодитися «любовю молоденьких неаполітанок – хай навіть і не зовсім безкорисливо», зустрічає його непривітно та холодно.

Все, що оточує його, мертве і згубне, всьому він несе смерть і тлін. Прагнучи надати окремому випадку велике соціальне узагальнення, показати знеособливу людину владу золота, письменник позбавляє свого персонажа індивідуальних ознак, перетворюючи його на символ бездуховності, ділення та практикизму.

Впевнений у правильності вибору життєвого шляху, пан із Сан-Франциско, якого ніколи не відвідувала думка про смерть, раптово вмирає у дорогому каприйському готелі.

Це наочно демонструє крах його ідеалів та принципів. Сила і могутність долара, якому американець поклонявся все життя і який він перетворив на самоціль, виявилися примарними перед смертю.

Символічний і сам корабель, на якому бізнесмен їхав розважитись до Італії і який везе його, вже мертвого, у ящику з-під содової, назад до Нового Світу.

Плавучий серед безкрайнього океану пароплав - це мікромодель того світу, де все побудовано на продажності та фальші (чого варта, наприклад, гарна молода пара, найнята зображати закоханих), де знемагають від тяжкої праці та приниження прості люди праці та проводять час у розкоші та веселощі сильні світу цього: «…у смертній тузі стогнала задушена туманом сирена, мерзли від холоднечі і шаліли від непосильної напруги уваги вахтові на своїй вежі, похмурим і спекотним надрам пекла, її останньому, дев'ятому колу була подібна до підводної утроби пароплава… а тут, а тут, , безтурботно закидали ноги на ручки крісел, цідили коньяк і лікери, плавали в хвилях пряного диму, в танцювальному залі все сяяло і виливало світло, тепло і радість, пари то кружляли у вальсах, то вигиналися в танго - і музика наполегливо, в якій- то солодко-безсоромного смутку молила все про одне, все про те ж ... ».

У цьому ємному та змістовному періоді чудово передано ставлення автора до життя тих, хто населяє цей Ноїв ковчег.

Пластична ясність зображуваного, різноманіття фарб та зорових вражень - це те, що постійно притаманне художньому стилюБуніна, але в названих оповіданнях набуває особливої ​​виразності.

Особливо велика в «Пан з Сан-Франциско» роль деталі, в якій через приватне, конкретне, побутове просвічують загальні закономірності, міститься велике узагальнення.

Так, сцена переодягання до обіду пана з Сан-Франциско дуже конкретна і водночас має характер символічного передвістя.

Письменник детально малює, як герой оповідання затискує себе в костюм, що сковує «міцне старече тіло», застібає «що здавив горло надмірно тугий комірець», болісно ловить запонку, «міцно кусала в'ялу шкірку в заглибленні під кадиком».

За кілька хвилин пан помре від ядухи. Костюм, в який одягається персонаж, - це зловісний атрибут фальшивого існування, як і корабель "Атлантида", як і весь цей "цивілізований світ", уявні цінності якого не сприймає письменник.

Розповідь «Пан із Сан-Франциско» завершується тією ж картиною, з якої починався: гігантська «Атлантида» здійснює свій шлях назад по океану космічного життя. Але ця кільцева композиція аж ніяк не означає згоду письменника з думкою про вічний і незмінний кругообіг історії.

Цілою системою образів-символів Бунін стверджує якраз протилежне - неминучу загибель світу, що поринув у егоїзмі, продажності та бездуховності. Про це свідчать і епіграф до оповідання, що проводить паралель між сучасним життям та сумним підсумком стародавнього Вавилону, та назва корабля.

Давши кораблю символічну назву «Атлантида», автор орієнтував читача на пряме зіставлення пароплава - цього світу в мініатюрі - з античним материком, який безслідно зник у безодні вод. Довершує цю картину образ Диявола, який стежить зі скель Гібралтара за кораблем, що йде в ніч: сатана «править бал» на кораблі людського життя.

Розповідь «Пан із Сан-Франциско» написано в період першої світової війни. І досить чітко характеризує настрої письменника цього часу.

Війна змусила Буніна ще пильніше вдивитись у глибини людської натури, у тисячолітню історію, відзначену деспотизмом, насильством, жорстокістю. 15 вересня 1915 року Бунін писав П. Нілусу: «Не пригадаю такої тупості та пригніченості душевної, в якій давно перебуваю…

Війна і нудить, і мучить, і турбує. Та й інше багато теж». Власне про першу світову війну у Буніна творів майже немає, якщо не брати до уваги оповідань «Остання весна» та «Остання осінь», де ця тема знаходить певне висвітлення.

Бунін писав не так про війну, як, кажучи словами Маяковського, «писав війною», оголюючи у своїй передреволюційній творчості трагізм і навіть катастрофічність буття.

1. Аналіз оповідання «Сни Чанга»

Характерний у плані і розповідь Буніна 1916 року. "Сни Чанга".Пес Чанг обраний письменником як центральний персонаж зовсім не з бажання викликати добрі і ніжні почуття до тварин, чим зазвичай керувалися письменники-реалісти XIX століття.

Бунін з перших рядків свого твору переказує розповідь у план філософських роздумів про таємниці життя, про сенс земного існування.

І хоча автор точно вказує місце дії - Одесу, докладно описує горище, на якому живе Чанг зі своїм господарем - відставним капітаном, що спився, на рівних правах з цими картинами входять в розповідь спогади, сни Чанга, надаючи твору філософський аспект.

Контраст між картинами колишнього щасливого життя Чанга зі своїм господарем і теперішнім їхнім жалюгідним мерзінням - це конкретне вираження суперечки двох життєвих правд, про існування яких ми дізнаємося на початку оповідання.

«Було колись дві правди на світі, які постійно змінювали один одного, - пише Бунін, - перша та, що життя невимовно прекрасна, а інша - що життя мислиме лише для божевільних. Тепер капітан стверджує, що є, була і на віки віків буде тільки одна правда, остання…». Що це за правда?

Про неї капітан говорить своєму Другу художнику: «Друже мій, я бачив всю земну кулю - життя скрізь таке! Все це брехня і нісенітниця, ніж ніби живуть люди: немає в них ні Бога, ні совісті, ні розумної мети існування, ні любові, ні дружби, ні чесності, - немає навіть простого жалю.

Життя - нудний зимовий день у брудному шинку, не більше...». Чанг сутнісно схиляється до висновків капітана.

Наприкінці оповідання вмирає капітан, що спився, осиротілий Чанг потрапляє до нового господаря - художника. Але думки його спрямовані до останнього Господаря - Бога.

«У цьому світі має бути тільки одна правда, - третя, - пише автор, - а яка вона - про те знає той останній. Хазяїн, до якого вже незабаром має повернутися Чанг». Таким висновком завершується оповідання.

Він не залишає жодних надій на можливість перебудови земного життя відповідно до законів першої, світлої правди і сподівається на третю, вищу, неземну правду.

Вся розповідь пронизує почуття трагізму життя. Раптовий перелом у житті капітана, що призвів його до загибелі, стався через зраду дружини, яку він любив.

Але дружина, по суті, не винна, вона зовсім навіть не погана, навпаки, вона прекрасна, вся справа в тому, що так зумовлено долею, і від цього нікуди не втечеш.

Одне з найбільш дискусійних питань бунінознавства – питання про позитивні устремління письменника передреволюційних років. Що ж протиставляє Бунін – і чи протиставляє – загальному трагізму буття, катастрофічності життя?

Бунінська концепція життя знаходить своє вираження у формулі про дві правда з «Снів Чанга»: «життя несказанно прекрасне» і в той же час «життя мислиме лише для божевільних».

Ця єдність протилежностей – світлий і фатально похмурий погляд на світ – співіснують у багатьох творах Буніна 10-х років, визначаючи своєрідний «трагічний мажор» їхнього ідейного змісту.

Засуджуючи нелюдяність бездуховного егоїстичного світу, Бунін протиставляє йому мораль простих людей, котрі живуть важким, але морально здоровим, трудовим життям. Такий старий рикша з оповідання «Брати», «рухливий любов'ю не для себе, а сім'ї, для сина хотів щастя того, що не судилося, не далося йому самому».

Похмурий колорит розповіді в оповіданні «Пан із Сан-Франциско» поступається місцем просвітленому, коли мова заходить про простих людей Італії:

про старого човняра Лоренцо, «безтурботного гуляка і красеня», знаменитого у всій Італії, про коридорного капрійського готелю Луїджі і особливо про двох абруцьких горян, які віддають «покірно радісні хвали Діві Марії»: «йшли вони - і ціла країна, радісна , сонячна, простягалася з них».

І в характері простої російської людини Бунін наполегливо шукає в ці роки позитивний початок, не уникаючи зображення його «строкатості». З одного боку, він із нещадною тверезістю реаліста продовжує показувати «дрімкість сільського життя».

А з іншого – зображує те здорове, що пробивається в російському селянині крізь товщу невігластва та темряви. У оповіданні «Весняний вечір» (1915) неосвічений і хмільний чоловік убиває заради грошей жебрака старого.

І це акт розпачу людини, коли «хоч з голоду мешкати». Здійснивши злочин, він усвідомлює весь жах скоєного і кидає ладанку з грошима.

Поетичний образ юної селянської дівчини Параші, чиє романтичне кохання було грубо розтоптано хижим і жорстоким міщанином Ніканором, створює Бунін в оповіданні «При дорозі»(1913).

Мають рацію дослідники, що підкреслюють поетичну, фольклорну основу образу Параші, що уособлює світлі сторони російського народного характеру.

Велика роль виявленні життєстверджуючих початків життя належить у розповідях Буніна природі. Вона - моральний каталізатор світлих, оптимістичних характеристик буття.

У оповіданні «Пан із Сан-Франциско» природа оновлюється та очищується після смерті американця. Коли корабель із тілом багатого янкі покинув Капрі, «на острові, наголошує автор — запанували мир і спокій».

Зрештою, песимістичний прогноз на майбутнє долається в оповіданнях письменника апофеозом кохання.

Бунін сприймав світ у нерозкладній єдності його контрастів, у його діалектичній складності та суперечливості. Життя є і щастя, і трагедія.

Найвищим, таємничим і піднесеним проявом цього життя є для Буніна любов. Але кохання у Буніна - пристрасть, і в цій пристрасті, яка є вершинним проявом життя, згорає людина. У муці, стверджує письменник, є блаженство, а щастя настільки пронизливе, що схоже на страждання.

1. Аналіз оповідання «Легке дихання»

Показовою в цьому плані є бунінська новела 1916 року. "Легке дихання".Ця сповнена високого ліризму розповідь про те, як розквітаюче життя юної героїні - гімназистки Олі Мещерської - була несподівано перервана моторошною і на перший погляд незрозумілою катастрофою.

Але в цій несподіванці – смерті героїні – була своя фатальна закономірність. Щоб оголити і виявити філософську основу трагедії, своє розуміння любові як величезного щастя і водночас величезної трагедії, Бунін своєрідно будує свій твір.

Початок оповідання несе в собі звістка про трагічну розв'язку сюжету: «На цвинтарі, над свіжим глиняним насипом стоїть новий хрест із дуба, міцний, важкий, гладкий…».

У нього «вроблений… опуклий порцеляновий медальйон, а в медальйоні – фотографічний портрет гімназистки з радісними, напрочуд живими очима».

Потім починається плавна ретроспективна розповідь, повна тріумфальної радості життя, яку автор уповільнює, стримує епічними подробицями: дівчинкою Оля Мещерська «нічим не виділялася в натовпі коричневих гімназичних сукень… Потім вона почала розквітати… не щодня, а щогодини. …Ніхто так не танцював на балах, як Оля Мещерська, ніхто не бігав так на ковзанах, як вона, ні за ким на балах не доглядали стільки, скільки її.

Останню свою зиму Оля Мещерська зовсім збожеволіла від веселощів, як говорили в гімназії…». І ось одного разу, на великій перерві, коли вона вихором носилася по шкільній залі від першокласниць, що захоплено ганялися за нею, її несподівано покликали до начальниці гімназії. Начальниця вимовляє їй за те, що в неї не гімназійна, а жіноча зачіска, що вона носить дорогі туфлі та гребені.

"Ви вже не дівчинка ... але і не жінка, - роздратовано каже Олі начальниця, - ... ви зовсім не берете до уваги, що ви поки тільки гімназистка ...". І тут починається різкий фабульний перелом.

У відповідь Оля Мещерська вимовляє знаменні слова: «Вибачте, мадам, ви помиляєтеся: я жінка. І винен у цьому знаєте хто? Друг і сусід тата, а ваш брат – Олексій Михайлович Малютін. Це сталося минулого літа на селі».

У цей момент найвищого читацького інтересу сюжетна лініярізко обривається. І не заповнюючи нічим паузу, автор вражає нас новою приголомшливою несподіванкою, що зовні ніяк не пов'язана з першою - словами про те, що Олю застрелив козачий офіцер.

Все те, що призвело до вбивства, що повинно, здавалося б, складати сюжет оповідання, викладається в одному абзаці, без подробиць і без будь-якого емоційного забарвлення - мовою судового протоколу: «Офіцер заявив судовому слідчому, що Мещерська привабила його, була з ним близька , заприсяглася бути його дружиною, а на вокзалі, в день вбивства, проводжаючи його до Новочеркаська, раптом сказала йому, що вона і не думала ніколи любити його ... ».

Автор не дає жодного психологічного мотивування цієї історії. Більше того, в той момент, коли увага читача спрямовується цим - найголовнішим сюжетним руслом (зв'язок Олі з офіцером і її вбивство), автор обриває його і позбавляє очікуваного ретроспективного викладу.

Розповідь про земний шлях героїні закінчено - і в цей момент в оповідання вривається світла мелодія Олі - дівчинки, сповненої щастя, очікування кохання.

Класна дама Олі, перестигла дівчина, яка ходить кожне свято на могилу своєї учениці, згадує, як одного разу вона мимоволі підслухала розмову Олі з її подругою. «Я в одній татовій книзі, – розповідає Оля, прочитала, яка краса має бути у жінки.

Чорні, киплячі смолою очі, чорні, як ніч, вії, ніжно граючий рум'янець, тонкий стан, довший за звичайну руку… маленька ніжка, похилі плечі… але головне, чи знаєш що? - Легке дихання! Адже воно в мене є, - ти послухай, як я зітхаю, - правда, є?».

Так судорожно, з різкими зламами викладається фабула, де багато залишається непроясненим. З якою метою Бунін навмисно не дотримується тимчасової послідовності подій, і головне, порушує між ними причинно-наслідковий зв'язок?

Щоб наголосити на головній філософській думці: Оля Мещерська загинула не тому, що життя зіштовхнуло її спочатку зі «старим ловеласом, а потім із грубим офіцером. Тому і не дано сюжетного розвитку цих двох любовних зустрічей, що причини могли отримати надто вже конкретне, життєве пояснення і відвести читача від головного.

Трагічність долі Олі Мещерської у ній самій, у її чарівності, у її органічній злитості з життям, у повній підпорядкованості її стихійним поривам – добрим і катастрофічним водночас.

Оля була спрямована до життя з такою шаленою пристрастю, що будь-яке зіткнення з нею мало призвести до катастрофи. Перенапружене очікування граничної повноти життя, кохання як вихору, як самовіддачі, як «легкого дихання» призвело до катастрофи.

Оля згорів, як нічний метелик, несамовито кинувся до спалюючого вогню кохання. Не кожному дане таке почуття. Лише тим, хто має легке дихання - шалене очікування життя, щастя.

"Тепер це легке дихання, - підсумовує свою розповідь Бунін, - знову розвіялося у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі".

1. Аналіз книги «Окаянні дні»

Лютневу, та був і Жовтневу революцію Бунін не прийняв. 21 травня 1918 р. він виїхав із дружиною з Москви на південь і протягом майже двох років жив спочатку у Києві, а потім в Одесі.

Обидва ці міста були ареною запеклої громадянської війни і не раз переходили з рук до рук. В Одесі в бурхливі та грізні місяці 1919 Бунін пише свій щоденник - своєрідну книгу, названу ним «Окаянные дни».

Бунін побачив і відбив громадянську війну лише з одного боку - з боку червоного терору. Але про білий терор ми знаємо достатньо. На жаль, червоний терор був такою самою реальністю, як і білий.

У цих умовах гасла свободи, братерства, рівності сприймалися Буніним як «знущальна вивіска», тому що виявилися обагріти кров'ю багатьох сотень і тисяч часто ні в чому не винних людей.

Ось кілька бунінських записів: «Приїхав Д.- втік із Сімферополя. Там, каже, невимовний жах, солдати та робітники ходять прямо по коліно в крові.

Якогось старого-полковника засмажили живцем у паровозній топці… грабують, гвалтують, капостять у церквах, вирізають ремені з офіцерських спин, вінчають із кобилами священиків… У Києві… вбито кілька професорів, серед них знаменитий діагност Яновський». «Вчора було екстрене засідання виконкому.

Фельдман запропонував «вживати буржуїв замість коней для перевезення важких речей». І так далі. Бунінський щоденник рясніє подібними записами. Багато чого тут, на жаль, не вигадка.

Свідчення тому – не один щоденник Буніна, а й листи Короленка до Луначарського та горькі «Несвоєчасні думки», шолохівський « Тихий Дон», епопея І. Шмельова «Сонце мертвих» та багато інших творів та документів часу.

У своїй книзі Бунін характеризує революцію як розв'язання найнижчих і диких інстинктів, як кривавий пролог до невичерпних лих, які очікують на інтелігенцію, народ Росії, країну в цілому.

«Наші діти, онуки, - пише Бунін, - не спроможні навіть уявити собі ту Росію ... воістину казково-багату і з казковою швидкістю процвітала, в якій ми колись (тобто вчора) жили, яку ми не цінували, не розуміли,- всю цю міць, складність, багатство, щастя ... ».

Подібними ж почуттями, думками та настроями пройняті публіцистичні та літературно-критичні статті, нотатки та записники письменника, лише нещодавно вперше опубліковані в нашій країні (зб. «Великий дурман», М., 1997).

1. Еміграція Буніна

В Одесі перед Буніним постало неминуче питання: що робити? Тікати з Росії чи, незважаючи ні на що, залишитися. Питання болісне, і ці муки вибору теж відбилися на сторінках його щоденника.

Грізні події, що насуваються, призводять Буніна наприкінці 1919 р. до безповоротного рішення виїхати за кордон. 25 січня 1920 р. на грецькому пароплаві «Патрас» він назавжди їде з Росії.

Бунін залишав Батьківщину не як емігрант, а як біженець. Тому що забирав Росію, її образ із собою. У «Окаянних днях» він напише: «Якби я цю «ікону», цю Русь не любив, не бачив, через що б так божеволів усі ці роки, через що страждав так безперервно, так люто? »10.

Живучи в Парижі та в приморському містечку Грасс, Бунін до кінця днів відчував гострий, щемливий біль по Росії. Тугою по батьківщині пронизані його перші, створені після майже дворічної перерви, вірші.

Особливою гіркотою втрати батьківщини заповнено його вірш 1922 р. «У птаха є гніздо»:

Птах має гніздо, звір має нору.

Як гірко було серцю молодому,

Коли я йшов з батьківського двору,

Сказати пробач рідному дому!

Звір має нору, птах має гніздо.

Як б'ється серце, гірко й голосно,

Коли заходжу, хрестячись, у чужий, найманий будинок

Зі своєю вже старою торбинкою!

Гострий ностальгійний біль по батьківщині змушує Буніна створювати твори, звернені до старої Росії.

Тема дореволюційної Росії стає основним змістом його творчості на три десятиліття, аж до смерті.

У цьому плані Бунін розділив долю багатьох російських письменників-емігрантів: Купріна, Чирикова, Шмелева, Б. Зайцева, Гусєва-Оренбурзького, Гребенщикова та інших, які всю свою творчість присвятили зображенню Стародавньої Росії, нерідко ідеалізованої, очищеної від усього суперечливого.

До батьківщини, до спогадів про неї Бунін звертається вже в одному з перших оповідань, створених за кордоном – «Кістки».

Розповідаючи про красу російської народної пісні, яку співають, працюючи в молодому березовому лісі, рязанські косці, письменник розкриває витоки тієї чудової духовної та поетичної сили, яка полягає в цій пісні: «Краса була в тому, що всі ми були діти своєї батьківщини і всі були разом і всім нам було добре, спокійно та любовно, без ясного розуміння своїх почуттів, бо їх і не треба розуміти, коли вони є».

1. Зарубіжна проза Буніна

Зарубіжна проза І. Буніна розвивається переважно як лірична, т. е. проза ясних і чітких виразів авторських почуттів, що значною мірою визначалося гострою тугою письменника по батьківщині.

Ці твори, в основному оповідання, характеризуються ослабленою сюжетністю, вмінням їх автора тонко і виразно передати почуття та настрої, глибоким проникненням у внутрішній світ персонажів, поєднанням ліризму та музичності, мовною відточеністю.

На еміграції Бунін продовжив художню розробку однією з головних тем своєї творчості - теми кохання. Їй присвячені повісті «Митина любов»,

«Справа корнета Єлагіна», оповідання «Сонячний удар», «Іда», «Мордівський сарафан» та особливо цикл невеликих новел під загальною назвою"Темні алеї".

У висвітленні цієї вічної для мистецтва теми Бунін є глибоко оригінальним. У класиків XIX століття - І. С. Тургенєва, Л. Н. Толстого та інших - кохання зазвичай дається в ідеальному аспекті, в її духовній, моральній, навіть інтелектуальній сутності (для героїнь тургенєвських романів кохання не тільки школа почуття, а й школа думки ). Що ж до фізіологічної сторони кохання, то класики її практично не торкалися.

На початку XX століття у ряді творів російської літератури позначилася інша крайність: нецнотливе зображення любовних відносин, смакування натуралістичних подробиць. Своєрідність Буніна в тому, що духовне та фізичне у нього злиті у нерозривній єдності.

Любов зображується письменником як фатальна сила, що схожа на первозданну природну стихію, яка, обдарувавши людину сліпучим щастям, потім завдає їй жорстокого, нерідко смертельного удару. Але все ж таки головне в бунінській концепції кохання - не пафос трагізму, а апофеоз людського почуття.

Миті любові - це вершина життя бунінських героїв, коли вони пізнають найвищу цінність буття, гармонію тіла та духу, повноту земного щастя.

1. Аналіз оповідання «Сонячний удар»

Зображення любові як пристрасті, як стихійного прояву космічних сил присвячено розповідь "Сонячний удар"(1925). Юний офіцер, зустрівши на волзькому пароплаві молоду заміжню жінку, запрошує її зійти на пристані містечка, повз яке вони пропливають.

Молоді люди зупиняються в готелі, і тут відбувається їхня близькість. Вранці жінка їде, навіть не назвавши свого імені. «Даю вам слово честі,— каже вона, прощаючись,— що я зовсім не те, що ви могли про мене подумати.

Ніколи нічого схожого на те, що трапилося зі мною, не було та й не буде більше. На мене точно затемнення знайшло… Або, вірніше, ми обидва отримали щось на кшталт сонячного удару». "Справді, точно якийсь сонячний удар", - розмірковує, залишившись один, поручик, приголомшений щастям минулої ночі.

Швидколітня зустріч двох простих, нічим не примітних людей («І що в ній особливого?» - Запитує себе поручик) народжує в обох почуття такого величезного щастя, що вони змушені визнати: «Ніколи нічого подібного не випробував за все життя ні той, ні інший ».

Не так важливо, як жили і як житимуть після своєї швидкоплинної зустрічі ці люди, важливо, що в їхньому житті раптово увійшло величезне всепоглинаюче почуття - значить це життя відбулося, бо вони дізналися таке, що дано пізнати не кожному.

1. Аналіз збірки оповідань «Темні алеї»

Філософсько-психологічному осмисленню теми кохання присвячено збірку оповідань Буніна "Темні алеї"(1937-1945). "Думаю, що це найкраще і найоригінальніше з того, що я написав у житті", - так відгукнувся автор про ці твори.

Кожна розповідь збірки цілком самостійна, зі своїми героями, сюжетами, колом проблем. Але між ними існує внутрішній зв'язок, який дозволяє говорити про проблемну та тематичну єдність циклу.

Ця єдність визначається бунінської концепцією кохання як «сонячного удару», що накладає відбиток на все життя людини.

Герої «Темних алей» без остраху та оглядки кидаються в ураган пристрасті. У цю коротку мить їм дано осягнути життя у всій її повноті, після чого інші згоряють без залишку («Галя Ганська», «Пароплав «Саратов», «Генріх»), інші ведуть повсякденне існування, згадуючи як найдорожче в житті, що відвідала їх одного разу велике кохання («Руся», «Холодна осінь»).

Любов у розумінні Буніна вимагає від людини максимальної напруги всіх її духовних та фізичних сил. Тому вона не може бути тривалою: нерідко в цьому коханні, як уже сказано, один із героїв гине.

Ось розповідь Генріх. Письменник Глєбов зустрів чудову за розумом і красою, тонку і привабливу жінку-перекладачку Генріх, але незабаром, після того, як вони зазнали найбільшого щастя взаємного кохання, вона була несподівано і безглуздо вбита з ревнощів іншим письменником - австрійцем.

Герой іншого оповідання – «Наталі» – полюбив чарівну дівчину, і коли вона, після цілого ряду перипетій, стала його фактичною дружиною, і він, здавалося б, досяг бажаного щастя, її наздогнала раптова смерть від пологів.

У оповіданні «У Парижі» двоє. самотніх росіян - жінка, що працювала в емігрантському ресторані, і колишній полковник, - зустрівшись випадково, знайшли один в одному щастя, але незабаром після їхнього зближення полковник раптово вмирає у вагоні метро.

І все-таки, незважаючи на трагічний результат, любов розкривається в них як найбільше щастя життя, незрівнянне з жодними іншими земними радощами. Епіграфом до таких творів можна взяти слова Наталі з однойменної розповіді: «Хіба буває нещасливе кохання, хіба найсумніша музика не дає щастя?»

Для багатьох оповідань циклу («Муза», «Руся», «Пізня година», «Вовки», «Холодна осінь» та ін.) характерний такий прийом, як спогад, звернення їхніх героїв до минулого. І найзначнішим у своєму колишньому житті, найчастіше в пору юності, вони вважають той час, коли любили, яскраво, палко і без залишку.

Старий відставний військовий з оповідання «Темні алеї», який ще зберіг сліди колишньої краси, зустрівшись випадково з господинею заїжджого двору, дізнається в ній ту, яку тридцять років тому, коли вона була вісімнадцятирічної дівчиною, палко любив.

Озираючись на своє минуле, він приходить до висновку, що хвилини близькості з нею були «кращі… істинно чарівні хвилини», незрівнянні з його подальшим життям.

У оповіданні «Холодна осінь» жінка, що оповідає про своє життя, втратила на початку першої світової війни гаряче кохану людину. Згадуючи через багато років останню зустріч з ним, вона приходить до висновку: «І це все, що було в моєму житті, - решта непотрібний сон».

З найбільшим інтересом і майстерністю Бунін зображує перше кохання, зародження любовної пристрасті. Особливо це стосується молодих героїнь. У подібних ситуаціях він розкриває зовсім різні, неповторні жіночі характери.

Такими є Муза, Руся, Наталі, Галя Ганська, Степа, Таня та інші героїні з однойменних оповідань. Тридцять вісім новел цієї збірки представляють нам чудову різноманітність незабутніх жіночих типів.

Поряд із цим суцвіттям чоловічі характери менш розроблені, часом лише намічені і, як правило, статичні. Вони характеризуються швидше відбито, у зв'язку з фізичним та психічним виглядом жінки, яку вони люблять.

Навіть тоді, коли в оповіданні діє в основному тільки "він", наприклад, закоханий офіцер з оповідання "Пароплав "Саратов", - все одно в пам'яті читача залишається "вона" - "довга, хвиляста", і її "голе коліно в розрізі" капота».

У розповідях циклу «Темні алеї» Бунін трохи пише власне про Росію. Головне місце в них займає тема кохання - «сонячного удару», пристрасті, що дає людині відчуття вищого блаженства, але що спопелює його, що пов'язано з бунінським уявленням про ерос як могутню стихійну силу і основну форму прояву космічного життя.

Винятком у цьому плані є оповідання «Чистий понеділок», де крізь зовнішній любовний сюжет просвічують глибокі міркування Буніна про Росію, її минуле та можливі шляхи розвитку.

Нерідко бунінське оповідання містить у собі як би два рівні - один сюжетний, верхній, інший - глибинний, підтекстовий. Їх можна порівняти з айсбергами: з їхньою видимою та основною, підводною, частинами.

Це ми бачимо і в «Легкому диханні», і певною мірою, в «Братах», «Пан із Сан-Франциско», «Снах Чанга». Така ж і розповідь «Чистий понеділок», створена Буніним 12 травня 1944 року.

Цей твір сам письменник вважав найкращим із усього, що їм було написано. «Дякую Богу,— говорив він,— що він дав мені можливість написати «Чистий понеділок».

1. Аналіз оповідання «Чистий понеділок»

Зовнішня подієва канва оповідання не відрізняється великою складністю і цілком вписується у тематику циклу "Темні алеї". Дія відбувається у 1913 році.

Молоді люди, він і вона (Бунін ніде не називає їхніх імен), одного разу познайомилися на лекції в літературно-художньому гуртку і полюбили один одного.

Він відчинять у своєму почутті, вона стримує потяг до нього. Їх близькість все-таки відбувається, але, провівши лише одну ніч разом, закохані назавжди розлучаються, бо героїня в Чистий понеділок, тобто в перший день передпасхального посту 1913 року, приймає остаточне рішення піти в монастир, розлучившись зі своїм минулим.

Однак у цей сюжет письменник за допомогою асоціацій, багатозначних деталей та підтексту вписує свої думки та прогнози про Росію.

Бунін розглядає Росію як країну з особливим шляхом розвитку та своєрідним менталітетом, де переплелися риси європейські з рисами Сходу, Азії.

Ця думка червоною ниткою проходить через весь твір, в основі якого лежить історична концепція, що виявляє найважливіші для письменника аспекти російської історії та національного характеру.

За допомогою побутових і психологічних деталей, якими рясніє розповідь, Бунін підкреслює складність укладу російського життя, де переплелися західні та східні риси.

У квартирі героїні стоїть «широкий турецький диван», поряд з ним – «дорогое піаніно», а над диваном, наголошує автор, – «навіщось висів портрет босого Толстого».

Турецький диван і дороге піаніно - це Схід і Захід (символи східного і західного устрою життя), а босий Толстой - це Росія, Русь у її незвичайному, своєрідному образі, що не укладається ні в які рамки.

Потрапивши ввечері в Прощену неділю в трактир Єгорова, який славився своїми млинцями і реально існував у Москві на початку століття, дівчина каже, показуючи на ікону Богородиці-троє-ручки, що висить у кутку: «Добре! Внизу дикі мужики, а тут млинці з шампанським та Богородиця-троєручиця. Три руки! Адже це Індія!».

Та сама двоїстість підкреслюється тут Буніним - «дикі мужики», з одного боку (азіатчина), а з іншого - «млинці з шампанським» - поєднання національного з європейським. А над усім цим - Русь, що символізується в образі Богородиці, але знову ж таки незвичайному: християнська Богородиця з трьома руками нагадує буддійського Шиву (знову своєрідне поєднання Русі, Заходу та Сходу).

З персонажів оповідання найбільше втілює у собі поєднання західних і східних рис героїня. Батько її - «освічена людина знатного купецького роду, жила на спокої у Твері»,- пише Бунін.

Удома героїня носить архалук - східний одяг, рід короткого каптана, оточений соболем (Сибір). "Спадщина моєї астраханської бабусі", - пояснює вона походження цього одягу.

Отже, батько – тверський купець із серединної Росії, бабуся з Астрахані, де споконвічно жили татари. Російська та татарська кров злилися воєдино в цій дівчині.

Дивлячись на її губи, на «темний пушок над ними», на її табір, на гранатовий оксамит сукні, нюхаючи якийсь пряний запах її волосся, герой оповідання думає: «Москва, Персія, Туреччина. У неї краса була якась індійська, перська», - робить висновок герой.

Коли вони одного разу приїхали на капусник МХАТу, знаменитий актор Качалов підійшов до неї з келихом вина і сказав: "Цар-дівчино, Шамаханська царице, твоє здоров'я!" У вуста Качалова Бунін вклав свою думку на образ і характер героїні: вона водночас і «цар-девица» (як і російських казках), й те водночас «Шамаханская цариця» (як східна героїня «Казки про золотого півника» Пушкіна) . Чим же сповнений духовний світ цієї «Шамаханської цариці»?

Вечорами вона читає Шніцлера, Гофман-сталя, Пшибишевського, грає «Місячну сонату» Бетховена, тобто тісно наближена до західноєвропейської культури. У той самий час її тягне себе все споконвічно російське, передусім давньоруське.

Герой оповідання, від імені якого ведеться оповідання, не перестає дивуватися, що його кохана відвідує цвинтарі та кремлівські собори, чудово розуміється на православній та розкольницькій християнській обрядовості, любить і готова нескінченно цитувати давньоруські літописи, тут же коментуючи їх.

Якась внутрішня напружена робота постійно відбувається в душі дівчини і дивує, часом бентежить її коханого. "Вона була загадкова, незрозуміла для мене", - не раз помічає герой оповідання.

На запитання коханого, звідки вона знає так багато про Стародавню Русь, героїня відповідає: Це Ви мене не знаєте. Підсумком цієї роботи душі з'явився відхід героїні до монастиря.

В образі героїні, у її духовних пошуках зосереджено пошуки відповіді самого Буніна на питання про шляхи порятунку та розвитку Росії. Звернувшись 1944 року до створення твору, де дія відбувається у 1913 році — вихідному для Росії, Бунін пропонує свій шлях порятунку країни.

Опинившись між Заходом і Сходом, у точці перетину у чомусь протистоять історичних тенденцій та культурних укладів, Росія зберегла специфічні риси свого національного життя, втіленого у літописах та православ'ї.

Ця третя сторона духовної зовнішності і виявляється головною в поведінці та внутрішньому світі його героїні. Об'єднуючи у вигляді риси західні і східні, вона обирає життєвим результатом служіння Богу, т. е. смиренність, моральну чистоту, сумлінність, глибинну любов до Стародавньої Русі.

Саме таким шляхом могла б піти і Росія, в якій, як у героїні оповідання, також об'єдналися три сили: азіатська стихійність та пристрасність; європейська культура і стриманість і споконвічно національна смирення, сумлінність, патріархальність у найкращому розумінні цього слова і, звісно, ​​православне світобачення.

Росія, на жаль, пішла не Буніном, в основному першим шляхом, що призвело до революції, в якій письменник бачив втілення хаосу, вибуху, загального руйнування.

Вчинком своєї героїні (доглядом до монастиря) письменник пропонував інший і цілком реальний вихідз становища - шлях духовного смирення і просвітлення, приборкання стихії, еволюційного розвитку, зміцнення релігійно-моральної самосвідомості.

Саме на цьому шляху він бачив порятунок Росії, затвердження нею свого місця у низці інших держав та народів. За Буніном, це істинно самобутній, не зачеплений іноземними впливами, і тому перспективний, рятівний шлях, який би зміцнив національну специфіку та менталітет Росії та її народу.

Так своєрідно, по-бунінськи тонко, письменник розповів нам у своєму творі не лише про кохання, але, головне, про свої національно-історичні погляди та прогнози.

1. Аналіз роману «Життя Арсеньєва»

Найбільшим твором Буніна, створеним на чужині, став роман «Життя Арсеньєва»,над яким він працював понад 11 років, з 1927 по 1938 р.р.

Роман "Життя Арсеньєва" автобіографічний. У ньому відтворено багато фактів дитинства та юності самого Буніна. Водночас це книга про дитинство та юність вихідця з поміщицької родини взагалі. У цьому вся сенсі «Життя Арсеньєва» примикає до таких автобіографічним творам російської літератури, як «Дитинство. Отроцтво. Юність». Л. Н. Толстого та «Дитячі роки Багрова-онука» С. Т. Аксакова.

Буніну судилося створити останню історія російської літератури автобіографічну книгу спадкового письменника-дворянина.

Які ж теми хвилюють Буніна у цьому творі? Кохання, смерть, влада над душею людини спогадів дитинства та юності, рідна природа, обов'язок і покликання письменника, його ставлення до народу та батьківщини, ставлення людини до релігії – ось те основне коло тем, які висвітлюються Буніним у «Життя Арсеньєва».

Книга розповідає про двадцять чотири роки життя автобіографічного героя, молоду людину Олексія Арсеньєва: від народження до розриву з його першим глибоким коханням - Лікою, прототипом якої стало перше кохання самого Буніна, Варвара Пашенка.

Проте сутнісно тимчасові рамки твори значно ширші: їх розсувають екскурси в передісторії арсеніївського роду та окремі спроби автора протягнути нитку від далекого минулого до сучасності.

Одна з особливостей книги – її монологічність та малонаселеність персонажами на відміну від автобіографічних книг Л. Толстого, Шмельова, Горького та інших, де ми бачимо цілу галерею різних дійових осіб.

У книзі Буніна герой оповідає переважно про себе самого: свої почуття, відчуття, враження. Це сповідь людини, яка прожила по-своєму цікаве життя.

Інший характерною особливістю роману є наявність у ньому стійких, що проходять через усі твори образів - лейтмотивів. Вони пов'язують різнорідні картини життя єдиною філософською концепцією - роздумами не так героя, скільки самого автора про щастя і в той же час трагічності життя, його короткочасності і швидкоплинності.

Які ж ці мотиви? Один з них - мотив смерті, що проходить через весь твір. Наприклад, сприйняття Арсеньєвим у ранньому дитинстві образу матері поєднується з наступним спогадом про її смерть.

Друга книга роману також завершується темою смерті — раптовою смертю та похороном родича Арсеньєва – Писарєва. П'ята, найбільша частина роману, яка спочатку друкувалася як окремий твір під назвою «Ліка», розповідає про кохання Арсеньєва до жінки, яка відіграла значну роль у його житті. Завершується ж голова смертю Ліки.

З темою смерті пов'язана у романі, як й у всіх пізніх творах Буніна, тема кохання. Це другий лейтмотив книги. Ці два мотиви з'єднуються в кінці роману повідомленням про смерть Ліки незабаром після того, як вона залишила знемагаючого від мук любові і ревнощів Арсеньєва.

Важливо, що смерть у творі Буніна не придушує і підпорядковує собі любов. Навпаки, саме кохання як найвище почуття тріумфує у виставі автора. У своєму романі Бунін знову і знову виступає співаком здорового, свіжого юнацького кохання, що залишає вдячний спогад у душі людини на все життя.

Любовні захоплення Олексія Арсеньєва проходять у романі три стадії, відповідні загалом етапам становлення та формування юнацького характеру.

Його перша закоханість у немочку Анхен - це лише натяк на почуття, початковий вияв спраги кохання. Короткий, раптово перерваний тілесний зв'язок Олексія з Тонькою, покоївкою брата, позбавлений духовного початку і сприймається ним самим як необхідне явище, «коли тобі вже 17 років». І, нарешті, любов до Лики - всепоглинаюче почуття, в якому нерозривно зливаються і духовне, і чуттєве початку.

Любов Арсеньєва і Лики показано у романі всебічно, у складному єднанні і водночас розладі. Ліка та Олексій люблять один одного, але герой все частіше відчуває, що вони по-духовному складу дуже різні люди. Арсеньєв часто дивиться на свою кохану, як пан рабиню.

Союз із жінкою представляється йому актом, у якому йому визначено всі права, але майже немає обов'язків. Кохання, вважає він, не терпить спокою, звички, їй необхідне постійне оновлення, що передбачає чуттєвий потяг до інших жінок.

У свою чергу, і Ліка далека від того світу, в якому живе Арсеньєв. Вона не поділяє його любові до природи, смутку за стародворянським садибним життям, що йде, глуха до поезії тощо.

Духовна несумісність героїв призводить до того, що вони починають втомлюватися один від одного. Завершується це розривом закоханих.

Однак смерть Ліки загострює сприйняття героєм любові, що не відбулася, і сприймається ним як непоправна втрата. Дуже показовими є заключні рядки твору, що розповідають про те, що випробував Арсеньєв, побачивши Ліку уві сні, через багато років після розриву з нею: «Я бачив її неясно, але з такою силою любові, радості, з такою тілесною і душевною близькістю, якої не випробовував ні до кого ніколи».

У поетичному утвердженні кохання як почуття, над яким не владна навіть смерть, - одна з найвизначніших особливостей роману.

Прекрасні у творі та психологізовані картини природи. Вони поєднують у собі яскравість і соковитість фарб з почуттями, що пронизують їх, і думками героя і автора.

Пейзаж філософічний: він поглиблює і виявляє авторську концепцію життя, космічні засади буття та духовну сутність людини, для якої природа - невід'ємна частина існування. Вона збагачує та розвиває людину, лікує її душевні рани.

Істотне значення має у романі також тема культури та мистецтва, сприйманих свідомістю молодого Арсеньєва. Захоплено розповідає герой про бібліотеку одного із сусідів-поміщиків, в якій виявилося безліч «чудовіших томів у товстих палітурках із темно-золотистої шкіри»: твори Сумарокова, Ганни Буніної, Державіна, Жуковського, Веневітінова, Язикова, Баратинського.

Із захопленням і пієтетом згадує герой про перші прочитані ним у дитинстві твори Пушкіна і Гоголя.

Письменник звертає увагу у своєму творі та на роль релігії у зміцненні духовних засад людської особистості. Зовсім не закликаючи до релігійного аскетизму, Бунін тим не менше вказує на прагнення до релігійно-морального самовдосконалення, що лікує душу людини.

У романі чимало сцен та епізодів, пов'язаних з релігійними святами, і всі вони перейняті поезією, виписані ретельно та одухотворено. Бунін пише про «бурі захоплення», що незмінно виникала в душі Арсеньєва при кожному відвідуванні церкви, про «вибух нашої вищої любові і до Бога, і до ближнього».

Виникає на сторінках твори та тема народу. Але як і раніше Бунін поетизує селян смиренних, добрих серцем та душею. Але чи варто Арсеньєву заговорити про людей протестуючих, тим більше співчуваючих революції, як ніжність змінюється роздратуванням.

Тут далися взнаки політичні погляди самого письменника, який ніколи не приймав шлях революційної боротьби і особливо насильство над особистістю.

Словом, вся книга «Життя Арсеньєва» - своєрідний літопис внутрішнього життя героя, починаючи з дитинства та закінчуючи остаточним формуванням характеру.

Головне, що визначає своєрідність роману, його жанр, художню структуру - це прагнення показати, як із дотику з різнорідними життєвими явищами - природними, побутовими, культурними, соціально-історичними - відбувається виявлення, розвиток та збагачення емоційних та інтелектуальних рис особистості.

Це своєрідна дума і розмова про життя, що вміщує безліч фактів, явищ і душевних рухів. У романі «Життя Арсеньєва» крізь думки, почуття, настрої головного героя звучить те поетичне почуття батьківщини, яке завжди було притаманне кращим творамБуніна.

1. Життя Буніна у Франції

Як же складається особисте життя Буніна у роки його перебування у Франції?

Влаштувавшись з 1923 р. в Парижі, Бунін більшу частину часу, літо та осінь, проводить разом з дружиною та вузьким колом друзів у Приморських Альпах, у містечку Грасс, купивши там застарілу віллу «Жаннет».

У 1933 р. у мізерне існування Буніних вторгається несподівана подія - йому присуджують Нобелівську премію - першому з російських письменників.

Це дещо зміцнило матеріальне становище Буніна, і навіть привернула до нього широку увагу як емігрантів, а й французької громадськості. Але це тривало недовго. Значна частина премії була роздана емігрантам-співвітчизникам, які зазнали лиха, а інтерес французької критики до Нобелівського лауреата був недовгий.

Туга за батьківщиною не відпускала Буніна. 8 травня 1941 р. він пише до Москви своєму старому другові письменнику Н. Д. Телешову: «Я сивий, сухий, але ще отруйний. Дуже хочу додому». Про це він пише і А. Н. Толстому.

Олексій Толстой зробив спробу допомогти Буніну у його поверненні на батьківщину: він надіслав докладний лист Сталіну. Давши розгорнуту характеристику бунінського таланту, Толстой просив Сталіна про можливість повернення письменника на батьківщину.

Лист було здано в експедицію Кремля 18 червня 1941 року, а через чотири дні почалася війна, що відсунула далеко убік все, що не мало до неї відношення.

1. Бунін та Велика Вітчизняна Війна

У роки Великої Вітчизняної війниБунін без вагань зайняв патріотичну позицію. По радіозведенням він жадібно стежив за перебігом великої битви, що розгорнулася на теренах Росії. Його щоденники цих років рясніють повідомленнями з Росії, через які Бунін від розпачу переходить до надії.

Письменник не приховує своєї ненависті до фашизму. «Озвірілі люди продовжують свою дияволову справу - вбивства та руйнування всього, всього! І це почалося з волі однієї людини - руйнація всієї земної кулі - вірніше, того, хто втілив у себе волю свого народу, якому не повинно бути прощення до 77 коліна», - записує він у щоденнику 4 березня 1942 року. "Лише божевільний кретин може думати, що він царюватиме над Росією", - переконаний Бунін.

Восени 1942 року відбулася його зустріч із радянськими військовополоненими, яких гітлерівці використовували на працях у Франції. Надалі вони неодноразово відвідували Буніних, таємно слухаючи разом із господарями радянські військові радіозведення.

В одному з листів Бунін зауважує про своїх нових знайомих: «Деякі… були настільки чарівні, що ми щодня цілувалися з ними, як із рідними… Вони чимало танцювали, співали – «Москва, кохана, непереможна».

Ці зустрічі загострили давню мрію Буніна про повернення на батьківщину. «Часто думаю про повернення додому. Чи доживу?» - Записав він у щоденнику 2 квітня 1943 р.

У листопаді 1942 р. фашисти окупували Францію. Користуючись важким матеріальним становищем Буніна, профашистські газети навперебій пропонували йому співпрацю, обіцяючи золоті гори. Але всі їхні спроби були марні. Бунін доходив до непритомності від голоду, але не хотів йти на жодні компроміси.

Переможне завершення Радянським Союзом Вітчизняної війни зустріли його з великою радістю. Бунін уважно придивлявся до радянської літератури.

Відомі його високі оцінки поеми Твардовського «Василь Тьоркін», оповідань К. Паустовського. На той час відносяться його зустрічі в Парижі з журналістом Ю. Жуковим, письменником К. Симоновим. Він відвідує посла СРСР у Франції Богомолова. Йому видано паспорт громадянина СРСР.

1. Самотність Буніна на еміграції

Ці кроки викликали різко негативне ставленнядо Буніна антирадянських емігрантських кіл. З іншого боку, неможливим виявилося і повернення письменника до Радянського Союзу, особливо після репресивної партійної постанови в галузі літератури 1946 р. та доповіді Жданова.

Самотній, хворий, напівзлиденний Бунін опинився між двома вогнями: багато емігрантів відвернулися від нього, радянська ж сторона, роздратована і розчарована тим, що Бунін не благає про відправлення на батьківщину, зберігала глибоке мовчання.

Цю гіркоту образ і самотності посилювали думки про невблаганне наближення смерті. Мотиви прощання з життям звучать у вірші «Два вінки» та в останніх прозових творах Буніна, філософських медитаціях «Містраль», «В альпах», «Легенда» з їхніми характерними деталями та образами: палац гробовий, надмогильні хрести, мертве обличчя, схоже на маску тощо.

У деяких із цих творів письменник хіба що підбиває підсумок власним земним працям і дням. У маленькому оповіданні «Бернар» (1952) він оповідає про простого французького моряка, який працював не покладаючи рук і пішов із життя з почуттям чесно виконаного обов'язку.

Останніми його словами були: «Думаю, що я був добрим моряком». «А що хотів він висловити цими словами? Радість свідомості, що він, живучи на землі, приносив користь ближньому, будучи добрим моряком? - Запитує автор.

І відповідає: «Ні: те, що Бог кожному з нас дає разом із життям той чи інший талант і покладає на нас священний обов'язок не закопувати його в землю. Навіщо чому? Ми цього не знаємо. Але ми повинні знати, що все в цьому незбагненному для нас світі неодмінно має мати якийсь сенс, якийсь високий Божий намір, спрямований на те, щоб все в цьому світі «було добре» і що старанне виконання цього Божого наміру є вся заслуга наша перед Ним, а тому й радість, гордість.

Бернар знав і відчував це. Він усе життя старанно, гідно, правильно виконував скромний обов'язок, покладений на нього Богом, служив Йому не за страх, а за совість. І як йому було не сказати того, що він сказав, у свою останню хвилину?».

«Мені здається,- завершує свою розповідь Бунін,- що я, як художник, заслужив право сказати про себе, у свої останні дні, щось подібне до того, що сказав, помираючи, Бернар».

1. Смерть Буніна

8 листопада 1953 р. у віці 83 років Бунін вмирає. Не стало видатного художника слова, чудового майстра прози та поезії. «Бунін - за часом останній із класиків російської літератури, чий досвід ми маємо права забувати»,- писав О. Твардовський.

Творчість Буніна - це не тільки філігранна майстерність, приголомшлива сила пластичного зображення. Це любов до рідній землідо російської культури, до російської мови. У 1914 році Бунін створив чудовий вірш, в якому наголосив на незмінному значенні Слова в житті кожної людини і людства в цілому:

5 / 5. 2

Бунін Іван Олексійович(1870-1953), прозаїк, поет, перекладач. Він був першим російським володарем Нобелівської премії з літератури. Провів багато років життя в еміграції, став одним із головних письменників російського зарубіжжя.

Народився у Воронежі у ній збіднілого дворянина. Не зміг закінчити гімназію через брак грошей. Маючи лише 4 класи гімназії, Бунін все життя шкодував про те, що не здобув систематичної освіти. Однак це не завадило йому двічі

Здобути премію Пушкіна. Старший брат письменника допоміг Івану вивчити мови та науки, пройшовши вдома разом із ним весь гімназичний курс.

Свої перші вірші Бунін написав у віці 17 років, наслідуючи Пушкіну та Лермонтову, творчістю яких захоплювався. Вони вийшли у збірці "Вірші".
З 1889 року він почав працювати. У газеті "Орловський вісник", з якою Бунін співпрацював, він познайомився з коректором Варварою Пащенком, в 1891 р. одружився з нею. Вони переїхали до Полтави та стали статистиками в губернській управі. У 1891 р. вийшла перша збірка поезій Буніна. Сім'я незабаром розпалася. Бунін переїхав до Москви. Там він зав'язав літературні знайомства із Толстим, Чеховим, Горьким.
Другий шлюб Буніна, з Ганною Цакні, теж був невдалий, 1905 р. помер їхній син Коля. У 1906 р. Бунін познайомився з Вірою Муромцевою, одружився, із нею він прожив до смерті.
Творчість Буніна набуває популярності невдовзі після видання перших віршів. Наступні вірші Буніна були опубліковані у збірниках «Під відкритим небом» (1898), «Листопад» (1901).
Знайомства з найбільшими письменниками залишає значний відбиток у житті та творчості Буніна. Виходять розповіді Буніна «Антонівські яблука», «Сосни». Проза Буніна була опублікована в «Повних зборах творів» (1915).

Письменник у 1909 році стає почесним академіком Академії наук у Санкт-Петербурзі. Бунін досить різко сприйняв ідей революції, і назавжди залишає Росію.

Бунін майже все життя переїжджав і подорожував: Європа, Азія, Африка. Але він ніколи не припиняв займатися літературною діяльністю: «Мітіна любов» (1924), «Сонячний удар» (1925), а також головний у житті письменника роман – «Життя Арсеньєва» (1927-1929, 1933), який приносить Буніну Нобелівську премію 1933 року. 1944 року Іван Олексійович пише розповідь «Чистий понеділок».

Перед смертю письменник часто хворів, але не переставав працювати і творити. В останні кілька місяців життя Бунін працював над літературним портретом А. П. Чехова, але робота так і залишилася незакінченою

Бунін завжди мріяв повернутися до Росії. На жаль, до смерті письменнику так і не вдалося це здійснити. Помер Іван Олексійович Бунін 8 листопада 1953 року. Його поховали на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа у Парижі.

Іван Олексійович Бунін народився 10 (22) жовтня 1870 року у Воронежі у старовинній збіднілій дворянській родині. Дитинство майбутнього письменника пройшло у фамільному маєтку – на хуторі Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії, куди Буніни переїхали в 1874 р. У 1881 р. був зарахований до першого класу Єлецької гімназії, але курсу не закінчив, виключений у 1886 р. несплату навчання. Повертатися із Єльця І.А. Буніну довелося вже на нове місце – у садибу Озерки того ж Єлецького повіту, куди вся родина переїхала навесні 1883 р., рятуючись від руйнування продажем землі у Бутирках. Подальшу освіту він здобував удома під керівництвом старшого брата Юлія Олексійовича Буніна (1857-1921), засланого народника-чорнопередільця, який назавжди залишився одним із найближчих для І.А. Буніна людей.

Наприкінці 1886 – на початку 1887 р.р. написав роман «Захоплення» – першу частину поеми «Петро Рогачов» (не опубліковано), але дебютував у пресі віршем «Над могилою Надсона», надрукованим у газеті «Батьківщина» 22 лютого 1887 р. Протягом року у тій самій «Батьківщині» з'явилися та інші вірші Буніна - «Сільський жебрак» (17 травня) та ін., а також оповідання «Два мандрівника» (28 вересня) та «Нефедка» (20 грудня).

На початку 1889 р. молодий письменник залишає батьківський будинок і починає самостійне життя. Спочатку він, за братом Юлієм, вирушив до Харкова, але восени того ж року прийняв пропозицію про співпрацю в газеті «Орловський вісник» і оселився в Орлі. У «Віснику» І.А. Бунін «був усім, чим доведеться, - і коректором, і передовиком, і театральним критиком», жив виключно літературною працею, ледве зводячи кінці з кінцями. У 1891 р. як додаток до «Орловського вісника» вийшла перша книга Буніна – «Вірші 1887-1891 рр.». До орловського періоду відноситься і перше сильне і болісне почуття - любов до Варвари Володимирівни Пащенко, яка погодилася наприкінці літа 1892 переїхати з І.А. Буніним до Полтави, де на той час Юлій Бунін служив у земській міській управі. Молода пара також влаштувалась на роботу в управу, а в газеті «Полтавські губернські відомості» публікувалися численні нариси Буніна, написані на замовлення земства.

Літературна поденщина пригнічувала письменника, вірші та оповідання якого у 1892-1894 роках. стали вже з'являтися на сторінках таких солідних столичних журналів, як "Російське багатство", "Північний вісник", "Вісник Європи". На початку 1895 р., після розриву з В.В. Пащенко, він залишає службу та їде до Петербурга, а потім до Москви.

У 1896 р. додатком до «Орловського вісника» було опубліковано зроблений Буніним переклад російською мовою поеми Г. Лонгфелло «Пісня про Гайавате», який відкрив безперечний талант перекладача і досі залишився неперевершеним за вірністю оригіналу і красі вірша. У 1897 р. у Петербурзі вийшла збірка «“На край світу” та інші оповідання», а в 1898 р. у Москві – книга віршів «Під відкритим небом». У духовної біографії Буніна важливі зближення у роки з учасниками «середовищ» письменника Н.Д. Телешова і особливо зустріч наприкінці 1895 і початок дружби з А.П. Чеховим. Поклоніння перед особистістю та талантом Чехова Бунін проніс через все своє життя, присвятивши йому свою останню книгу (незакінчений рукопис «Про Чех» був опублікований у Нью-Йорку в 1955 р., вже після смерті автора).

На початку 1901 р. у московському видавництві «Скорпіон» вийшла поетична збірка «Листопад» - підсумок недовгого співробітництва Буніна з символістами, який приніс авторові в 1903 р. поряд з перекладом «Пісні про Гайавату» Пушкінську премію Російської Академії Наук.

Знайомство 1899 р. з Максимом Горьким привело І.А. Буніна на початку 1900-х років. до співпраці в видавництві «Знання». У «Збірниках Товариства “Знання”» друкувалися його розповіді та вірші, а 1902-1909 гг. у видавництві «Знання» виходить п'ятьма окремими ненумерованими томами перші збори творів І.А. Буніна (тому шостий побачив світ вже завдяки видавництву «Громадська користь» 1910 р.).

Зростання літературної популярності принесло І.А. Буніну та відносну матеріальну забезпеченість, що дозволило йому здійснити давню мрію – вирушити у подорож за кордон. У 1900-1904 pp. письменник відвідав Німеччину, Францію, Швейцарію, Італію. Враження від поїздки до Константинополя в 1903 р. лягли в основу оповідання «Тінь птиці» (1908 р.), з якого в творчості Буніна починається ряд блискучих дорожніх нарисів, зібраних згодом в однойменний цикл (збірник «Тінь птиці» вийшов у Парижі. р).

У листопаді 1906 р. у московському будинку Б.К. Зайцева Бунін познайомився з Вірою Миколаївною Муромцевою (1881-1961), яка стала супутницею письменника до кінця його життя, і навесні 1907 р. закохані вирушають у свою «першу далеку мандрівку» – до Єгипту, Сирії та Палестини.

Восени 1909 Академія наук присудила І.А. Буніну другу Пушкінську премію і обрала його почесним академіком, але справжню і популярність принесла йому повість «Село», опублікована 1910 р. На початку 1910-х гг. Бунін з дружиною, як і раніше, багато подорожують, відвідують Францію, Алжир і Капрі, Єгипет і Цейлон. У грудні 1911 р. на Капрі письменник закінчив автобіографічну повість«Суходіл», яка, будучи надрукована у «Віснику Європи» у квітні 1912 р., мала величезний успіх у читачів та критики. 27-29 жовтня того ж року вся російська громадськість урочисто відзначала 25-річчя літературної діяльностіІ.А. Буніна, а 1915 р. у петербурзькому видавництві А.Ф. Маркса вийшло його повні зборитворів у шести томах. У 1912-1914 pp. Бунін брав найближчу участь у роботі «Книговидавництва письменників у Москві», і збірки його творів виходили в цьому видавництві один за одним – «Іоан Ридалець: оповідання та вірші 1912-1913 рр.» (1913 р.), «Чаша життя: оповідання 1913-1914 рр.» (1915 р.), «Пан із Сан-Франциско: твори 1915-1916 рр.» (1916 р.).

Жовтневу революцію 1917 р. І.А. Бунін не прийняв рішуче і категорично, у травні 1918 р. разом із дружиною поїхав із Москви до Одеси, а наприкінці січня 1920 р. Буніни назавжди залишили Радянську Росію, відпливши через Константинополь до Парижа. Пам'ятником настроїв І.А. Буніна революційного часу залишився щоденник «Окаяні дні», опублікований на еміграції.

З Францією пов'язана все подальше життя письменника. Більшу частину року з 1922 по 1945 Буніни проводили в Грас, неподалік Ніцци. На еміграції вийшла лише одна власне поетична збірка Буніна – «Вибрані вірші» (Париж, 1929 р.), але написано десять нових книг прози, серед яких «Роза Єрихона» (опублікована в Берліні в 1924 р.), «Митина любов» ( у Парижі 1925 р.), «Сонячний удар» (там-таки 1927 р.). У 1927-1933 pp. Бунін працював над своїм найбільшим твором – романом «Життя Арсеньєва» (вперше опублікований у Парижі 1930 р.; перше повне видання вийшло у Нью-Йорку 1952 р.). У 1933 р. письменнику присуджено Нобелівську премію «за правдивий артистичний талант, з яким він відтворив у художній прозі типовий російський характер».

Роки Другої світової війни Буніни провели в Грасі, який деякий час перебував під німецькою окупацією. Написані у 1940-ті роки. оповідання склали книгу «Темні алеї», вперше видану в Нью-Йорку 1943 р. (перше повне видання побачило світ у Парижі 1946 р.). Вже наприкінці 1930-х років. ставлення І.А. Буніна до Радянської країни стає терпимішим, а після перемоги СРСР над фашистською Німеччиною і безумовно доброзичливим, проте повернутися на батьківщину письменник так ніколи і не зміг.

Останніми роками життя І.А. Бунін опублікував свої «Спогади» (Париж, 1950 р.), працював над уже згадуваною книгою про Чехов і постійно вносив поправки у вже видані свої твори, немилосердно їх скорочуючи. У «Літературному заповіті» він просив надалі друкувати свої твори лише в останній авторській редакції, яка лягла в основу його 12-титомних зборів творів, виданих берлінським видавництвом «Петрополіс» у 1934-1939 рр.

Помер І.А. Бунін 8 листопада 1953 року в Парижі був похований на російському цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.