Прийоми створення комічного в сатиричних оповіданнях Михайла Зощенка. На допомогу школяру розповіді Зощенко 20 х років

Навряд чи знайдеться людина, яка не читала жодного твору Михайла Зощенка. У 20-30 роках він активно співпрацював в сатиричних журналах ( «Бегемот», «Смехач», «Гармата», «Ревізор» та інші »). І вже тоді за ним закріпилася репутація прославленого сатирика. Під пером Зощенко все сумні сторони життя замість очікуваної смутку або страху викликає сміх. Сам автор стверджував, що в його оповіданнях «немає ні краплі вигадки. Тут все - гола правда ».

Проте, не дивлячись на гучний успіх у читачів, творчість цього письменника виявилося несумісним з установками соцреалізму. Сумнозвісні постанови ЦК ВКП (б) кінця сорокових років поряд з іншими письменниками, журналістами, композиторами звинувачували Зощенко в безідейності і пропаганді міщанської буржуазної ідеології.

Лист Михайла Михайловича Сталіну ( «Я ніколи не був антирадянським людиною ... Я ніколи не був літературним пройдисвітом чи низьким людиною») залишилося без відповіді. У 1946-му його виключили зі Спілки письменників, і протягом наступних десяти років не виходило жодної його книги.

Добре ім'я Зощенко відновлено лише під час хрущовської «відлиги».

Чим же можна пояснити небувалу славу цього сатирика?

Почати слід з того, що величезний вплив на його творчість справила сама біографія письменника. Він встиг дуже багато. Командир батальйону, начальник пошти і телеграфу, прикордонник, полковий ад'ютант, агент карного розшуку, інструктор з кролівництва і куроводству, швець, помічник бухгалтера. І це ще не повний перелік того, ким був і що робив цей чоловік, перш ніж сісти за письменницький стіл.

Він бачив безліч людей, яким випало жити в епоху великих соціальних і політичних змін. Він розмовляв з ними на їх мові, вони були його вчителями.

Зощенко був совісним і чуйним людиною, його мучила біль за інших, і письменник вважав себе покликаним служити «бідному» (як він пізніше його називає) людині. Цей «бідний» людина уособлює собою цілий людський пласт тодішньої Росії.

«Бідного» людини письменник зробив не тільки об'єктом, але, що набагато важливіше, суб'єктом оповіді. Героєм оповідань Зощенко став звичайнісінький обиватель, представник міських низів, які не залучений до висот вітчизняної культури, але при цьому винесений ходом історії на передній план життя, раптом став з нічого всім. Зощенко став практично виразником ладу почуттів, життєвих принципіві умонастроїв цієї соціального середовища. Це її мова звучала зі сторінок зощенковского оповідань.

Ці громадяни нової революційної Росії досить швидко опанували революційної фразеологією, але так і не зуміли подолати інерцію колишніх звичок і уявлень. Саме вони «маленькі люди», які складають більшість населення країни, з ентузіазмом ставилися до поставленої перед ними завданням руйнування поганого старого, але не вміють приступити до будівництво гарного нового або розуміють це будівництво в першу голову як задоволення власних ущемлених до революції потреб, - саме ці нічим особливим не вирізняються люди і стали предметом переважного уваги Зощенко.

Інтерес до цього нового для літератури типу героя зумовив, в свою чергу, пошук відповідної манери письма, легко доступною, більш того, «рідний» читачеві. За складах читаючи ці розповіді, початківець читач абсолютно впевнений, що автор - свій.

І місце, де розгортаються події, так знайомі і звичні (лазня, трамвай, кухня комуналки, пошта, лікарня). І сама історія (бійка в комунальній квартирі через «їжачка» ( «Нервові люди»), банні проблеми з паперовими номерками ( «Баня»), які голому людині подіти «чесно кажучи - нікуди», тріснув на поминках склянку в однойменному оповіданні і чай, який «шваброю пахне») теж близька аудиторії.

Звідси - посилена увага до сказу, який став незабаром неодмінною ознакою індивідуального стилю художника.

«Я ніколи не писав, як співають птахи в лісі, - згадував Зощенко. - Я пройшов через формальну вишкіл. Нові завдання і новий читач змусив мене звернутися до нових форм. Чи не від естетичних потреб я взяв ті форми, з якими ви мене бачите. Новий зміст диктувало мені саме таку форму, в якій мені найвигідніший було б подати зміст ». Практично всі критики, які писали про Зощенко, відзначали його казкову манеру, майстерно відтворенні мови сучасної вулиці ». Ось що писав сам Зощенко в 1929 році: «Зазвичай думають, що я спотворюю« прекрасну російську мову », що я заради сміху беру слова не в тому значенні, яке їм відпущено життям, що я нарочито пишу ламаним мовою для того щоб посмішити поважну публіку. Це вірно. Я майже нічого не спотворюю. Я пишу тією мовою, на якому зараз говорить і думає вулиця. Я зробив це не заради курйозів і не для того, щоб точніше копіювати наше життя. Я зробив це для того, щоб заповнити хоча б тимчасово той розрив, який стався між літературою і вулицею.

Розповіді Зощенко витримані в дусі мови і характеру того героя, від імені якого ведеться розповідь. Такий прийом допомагає природно проникнути у внутрішній світ героя, показати суть його натури.

Для того, щоб уявити центрального героя оповідань Зощенко на повний зріст, необхідно скласти його портрет з тих часом дрібних і майже ніколи не підкреслював спеціально рисок і штрихів, які розсіяні по окремих розповідей. При зіставленні їх виявляються зв'язки між, здавалося б, далекими творами. Велика тема Зощенко зі своїм власним наскрізним персонажем розкривається не в якому-небудь одному творі, а у всій творчості сатирика, як би по частинах.

Ось як викладається, наприклад, історія про те, як несправедливо постраждав знайомий оповідач Микола Іванович (оповідання «Сумний випадок»).

Взяв він одного разу квиток в кіно. Правда, був при цьому трохи випивши. Але ж треба ж розуміти справа була в суботу, після полудня. Сидить Микола Іванович в першому ряду і спокійно дивиться кіно. «Тільки, може, подивився він один напис, раптом в Ригу поїхав. Тому дуже тепло в залі, публіка дихає, і темрява на психіку сприятливо діє.

Поїхав в Ригу наш Микола Іванович, все чинно - благородно - нікого не чіпає, екран руками не вистачає, лампочок не викручувати, а сидить собі і тихенько в Ригу їде ... »

Також «благородно» поводиться герой і далі. Навіть з касиркою, яка відмовляється повернути йому гроші за недоглянутими фільм, він чудово ввічливий. «Інший би на місці Миколи Івановича за волосся б виволік касирку з каси і повернув би свої пречисті. А Микола Іванович людина, тихий і культурний, тільки може, раз і пхнув касирку ».

А в результаті відвели Миколи Івановича в міліцію та ще три рубля штрафу взяли.

У героя зощенковских оповідань цілком певні і тверді погляди на життя. Впевнений в непогрішності власних поглядів і вчинків, він, потрапляючи в халепу, кожен раз дивується і дивується. Але при цьому ніколи не дозволяє собі відкрито обурюватися і обурюватися: для цього він занадто пасивний. Ось чому Зощенко відмовився від прямого протиставлення поглядам героя своїх власних поглядів і обрав набагато більш складний і важкий шлях викриття оповідача опосередковано, самим способом його зображення. Показово ту увагу, яку він постійно приділяв відточуванню «техніки» листи: в умовах щоденної журнальної і газетної роботи, коли доводилося писати по кілька оповідань і фейлетонів в тиждень і коли теми більшості з них визначалися редакційним завданням, роль її зростала особливо помітно.

Ось чому аналіз художнього своєрідності творчості Зощенко буде неповним без розмови про основні особливості цієї «техніки» про окремі прийоми досягнення комічного ефекту і художніх функціяхцих прийомів безпосередньо в тексті творів. Зрозуміло завдання полягає зовсім не в тому, щоб показати, що Зощенко, як і багато інших письменників, які працювали в області сатири, користувався прийомом несподіваного дозволу сюжетної ситуації, і прийомом «обігравання» деталі, і численними способами досягнення чисто мовного, часом «лінгвістичного» комізму ... Всі ці прийоми, як втім і безліч інших, були відомі задовго до Зощенко.

Особливості їх застосування Зощенко перш за все в тому, що прийоми комічного взагалі він перетворив на прийоми комічного всередині своєї власної системи, в даному випадку оповіді.

Сказ за самою своєю природою двоїстий. Сказ - 1) Спосіб оповідання, орієнтований на відтворення живої, усного мовлення, імітація імпровізаційного розповіді, що народжується на очах у читача. Сказ - завжди «чужа» мова, оповідна маска, за якою потрібно побачити обличчя автора. Сюжет у Зощенко також несе подвійне навантаження. З точки зору автора він важливий перш за все як засіб розкриття характерів. З точки ж зору оповідача - сам по собі, кА до дійсно мав місце випадок з життя. Саме так викладається і епізод відвідин театру в суспільстві «аристократки», і історія з тріснутим склянкою, і випадок з недоглянутими кінофільмом. Точка зору автора захована усередині оповіді. У той же час точка зору оповідача свідомо «випнуто». Ось чому в плані зовнішнього, «первинного» їх сприйняття події зображуються кожен раз як цілком конкретна історія, учасником або свідком якої був герой і за достовірність якої, також як і за правдивість освячення, він готовий поручитися.

При всій своїй конкретності, розповідь героя майже завжди виступає як приватна ілюстрація на загальну тему.

«Щось, громадяни, злодіїв нині багато розвелося. Кругом прут без розбору. Людину зараз прямо не знайти, у якого нічого не сперли.

У мене ось теж недавно чемоданчик забрали, не доїжджаючи Жмеринки ... »так починається розповідь« Злодії ». «Так що ж це, громадяни, відбувається на сімейному фронті? Чоловікам-то адже формений праці виходить. Особливо тим, у яких, знаєте, дружина передовими питаннями зайнята.

Нещодавно, знаєте, яке нудне історія. Приходжу додому. Входжу в квартиру. Стукаю, наприклад, в свою двері - не відчиняють ... »- це початок оповідання« Чоловік ». Неважко помітити, що в наявності загальна закономірність. Розповіді про те, як обікрали героя, передують міркування про крадіжки взагалі. Історія про чоловіка, що не знає, що робити перед зачиненими дверима, передує міркуваннями про становище на «сімейному фронті» взагалі. Одиничний факт цей оповідач кожен раз намагається звести в ранг широко поширених і притому з його точки зору, абсолютно нормальних явищ; цим він відразу ж прагне налаштувати слухача (читача) на цілком певне сприйняття факту. Але марність подібних спроб очевидна в міру знайомства безпосередньо з самими подіями. У слухача виникає відчуття невідповідності, неспівмірності випереджають розповідь загальних міркувань і окремого випадку і, як наслідок цього, - цілком певний, негативне ставленнядо претензій оповідача на непогрішність суджень.

При читанні зощенковских оповідань впадає в очі, що оповідач будь це «середня людина» ( «Дивний відпочинок») «безпартійний міщанин» ( «Чоловік»). Здебільшого абсолютно серйозний. Але зате мимоволі перебільшені, зміщено контури подій, пропущених через його свідомість.

Так іронія, встановлюючи дистанцію між автором і оповідачем, руйнує ілюзію ідентичності їх поглядів. При цьому іронія сюжетна щоразу доповнюється іронією мовної.

У спогадах про Зощенка К.Чуковский писав про мову персонажів зощенковских оповідань: «Алогізм, недорікуватість, незграбність, безсилля цього міщанського жаргону позначається також, за спостереженнями Зощенко, в ідіотських повторах одного і того ж словечка, повгрузали в убогих умах. Потрібно, наприклад, зощенковскому міщанина розповісти читачам, що одна жінка їхала в місто Новоросійськ, він веде свою розповідь так «... і їде, між іншим, в цьому вагоні серед інших така взагалі (!) Бабешечка. Така молода жінка з дитиною.

У неї дитина на руках. Ось вона з ним і їде. Вона їде з ним до Новоросійська ... »

Слово Новоросійськ повторюється п'ять разів, а слово їде (їдуть) - дев'ять разів, і оповідач ніяк не може розв'язатися зі своєю бідною думка, надовго застрягла у нього в голові. Якщо Чуковський, привівши зощенковскую цитату, звертає увагу на недорікуватість оповідача, то Станіслав Рассадін вважає, що за цим недорікуватістю проглядається система. Зощенко зовсім не зайнятий стенографічною записом поїзного словоговоренія. Назибліво, до одуріння повторюється фраза про Новоросійську потрібна герою-оповідача потім, навіщо потрібен жердина що йде через незнайоме болото по вузенькою гати. І орудує оповідач цієї опорою точно також, як орудують шостому, - відштовхується від нього. Просувається вперед поштовхами.

Зощенківський персонаж не здатний відразу, цільно передати своє відчуття. Нетверда думка його не буде топтати на місці, немає, але пробирається вперед з великим трудом і невпевненістю, зупиняючись для поправок, уточнень і відступів ».

Ще однією дивовижною особливістю володіють всі твори Зощенко: по ним можна вивчати історію нашої країни. Тонко відчуваючи час, письменник зумів зафіксувати не просто проблеми, що хвилюють сучасників, а й сам дух епохи.

Цим, мабуть, пояснюється складність перекладу його оповідань на інші мови. Читач-іноземець настільки не готовий до сприйняття описаного Зощенко побуту, що часто оцінює його як жанр певної соціальної фантастики. Справді, як пояснити незнайомому з російськими реаліями людині суть, скажімо, оповідання «Історія хвороби». Тільки співвітчизник, не з чуток знає про цих проблемах, в стані зрозуміти, як в приймальному покої може висіти вивіска «Видача трупів від 3-х до 4-х».

ВИСНОВОК

Слідуючи за життям, за дійсністю у виборі героїв і тематиці своїх творів, відійшовши від свого дворянського, офіцерського минулого і від літературного продовження цього минулого в власних творах, Зощенко цілеспрямовано пішов по шляху народного письменника. У той же час, спостерігаючи за новоявленої в суспільному житті масою людей, він не став ідеалізувати цей народ, а віддав йому належне своїй сатирою. Однак він не міг встати в позу автора - ментора, який зображує і засуджує людей з боку, не міг виявитися в панської позиції над народом, яким би той не поставав перед його очима. Так вияву достеменного демократизм Зощенко. І так виникла потреба винайти власну, небувалу ще в літературі форму сатири. Талант і людська доброта Зощенко блискуче виявилися в цьому літературному відкритті, де він як би ототожнив себе, автора, з цими осміювали їм людьми. І ось тепер-то, але не відділить себе від цього народу, він і отримав найповніше право висміювати його, піддавати своєю нещадною сатирі.

Подібний підхід до викриттю дійсності не новий. Ось витяг з півстолітньої давності блискучою статті відомого кінорежисера Г.Козинцева « народне мистецтвоЧарлі Чапліна »« ... тільки один персонаж «Короля Ліра» бачить крізь уявне спокій держави зреющей чуму. Цей персонаж - блазень.

Те, що бачать королі, полководці, державні діячі про те, що бачить. Він єдина людина, яка може говорити правду. Він має право говорити, тому що він говорить правду жартом. На ньому костюм блазня!

Одягнувши цей «костюм», цю маску комічного персонажа на себе, Зощенко зміг сказати про ту «чумі», яку глибоко бачив і відчував навколо. Чи не його вина, що він не був почутий і зрозумілий. Очі суспільства застилав тоді кумачеві колір прапорів, прапорів, гасел, а вуха забивала бравурна мідь оркестрів ...

Воістину: немає пророка в своїй вітчизні. Але широко поширився поверхове розуміння його творчості дало можливість протягом двох десятиліть відкритою, гласною життя і зощенковским розповідями, і зовні благополучного буття йому самому.

Цього не можна сказати про твори М. Булгакова і його долю як письменника.

М.А.Булгаков виділяється серед письменників, незаслужено забутих, «заборонених». Однак час, яке, здавалося, перш працювало проти Булгакова, прирікаючи його на забуття, як ніби повернулося до нього обличчям, позначивши бурхливе зростання літературного визнання.

Інтерес до творчості Булгакова в наш час набагато вище, ніж в попередні роки. Чим же можна пояснити таке явище. Напевно тим, що світові формалізму, бездушної демократії, користі, аморальних ділків і кар'єристів протистоїть у Булгакова світ вічних цінностей: історична правда, творчий пошук, совість. Коли в 1925 р була опублікована повість Булгакова «Фатальні яйця», вже не перша сатирична річ письменника, один із критиків помітив: «Булгаков хоче стати сатириком нашої епохи».

Тепер, мабуть, уже ніхто не буде заперечувати, що Булгаков став сатириком нашої епохи. Та ще й найвидатнішим. І це при всьому тому, що він зовсім не хотів ним стати. Зробила його сатириком сама епоха. За природою свого обдарування він був ліриком. Все, що він написав, пройшло через його серце. Кожен створений ним образ несе в собі його любов чи ненависть, захоплення або гіркота, ніжність або жаль. Коли читаєш книги Булгакова, неминуче заражається цими його почуттями. Сатирою він тільки «огризається» на все те недобре, що народжувалося і множилося на його очах, від чого йому не раз доводилося відбиватися самому і що загрожувало тяжкими бідами народу і країні. Йому огидні були бюрократичні форми управління людьми і життям суспільства в цілому, а бюрократизм пускав все більш глибоке коріння у всіх сферах суспільного буття.

Він не виносив насильства - ні над ним самим, ні на інших людей. А воно-то з часом військового комунізму застосовувалося все ширше і в першу чергу було направлено проти годувальника країни - селянина - і проти інтелігенції, яку він вважав кращою частиною народу.

Він бачив головну біду своєї «відсталої країни» в безкультур'я і невігластві, а то і інше, зі знищенням інтелігенції, незважаючи на «культурну революцію» і ліквідацію неписьменності, не зменшувалося, а, навпаки, і проникало в державний апарат, і в ті шари суспільства, які за всіма статтями повинні були складати його інтелектуальне середовище.

І він кидався в бій на захист того «розумного, доброго, вічного», що сіяли в свій час кращі умиі душі російської інтелігенції і що відкидалося і затоптує тепер в ім'я так званих класових інтересів пролетаріату.

Був для Булгакова в цих боях свій творчий інтерес. Вони розпалювали його фантазію, жартували перо. І навіть те, що на тонку шпагу його сатири критика відповідала дубиною, що не позбавляло його ні гумору, ні відваги. Але ніколи не вступав він в такі сутички з чистого азарту, як це нерідко траплялося з сатириками і гумористами. Їм незмінно керувала тривога і біль за те добре і вічне, що губилося людьми і країною на шляху, по якому йшли вони аж ніяк не по своїй волі. Тому-то на десятому році його творчості, в умовах розквітає сталінщини, твори його були заборонені. Але з тієї ж причини, коли через шість десятків років він був повернутий читачам, з'ясувалося, що твори ці не тільки не застаріли, але виявилися злободенними багатьох і багатьох сучасних творів, написаних на саму що ні на є злобу дня.

Творчий світ Булгакова фантастично багатий, різноманітний, сповнений всякого роду несподіванок. Жоден з його романів, жодна повість або п'єса не вкладаються в звичні нам схеми.

Сприймаються вони і тлумачаться різними людьмипо різному. У кожного уважного читача свій Булгаков. Нехай кожен, хто увійде в світ Булгакова, візьме хоч малу часточку його багатства. Вони невичерпні і тепер, слава Богу, відкриті всім.

Нелегко виявити прикмети нового, втілити зміст життя в пам'ятних художніх образах. А хіба легше розкрити негативні тенденції, показати не тільки те, що ми все ще за інерцією називаємо пережитками минулого, а й недоліки власного зростання? Словом те, що отримало образну назву «нажітков».

В ієрархії сучасних літературних пологіві жанрів, особливо якщо дивитися на них в історичній перспективі, сатиричним жанрам уготовано місце десь внизу. Їм відводиться роль подсовная, досить скромна, близька до поступово зникає величиною. А як же інакше? Настане такий час, коли залишаться тільки пережитки, а потім і їх не буде. Що ж робити сатирикові? Віра як благородна, настільки і наївна. При такому підході порушується закон єдності і боротьби протилежностей, віддається забуттю діалектичне положення про заперечення заперечення. Бо внутрішні протилежності - властивість структури всякого об'єкта або процесу.

Характер зв'язку і взаємодії між протилежностями по своєму розкриваються мистецтвом сатири.

З надією на швидке відмирання сатири, мабуть, доведеться почекати. Сатира - органічне властивість будь-якого великого мистецтва, а воно безсмертне. Зростання матеріального добробуту, як відомо, не тягне за собою автоматичного збільшення морального гідності. Іноді залежність може бути зворотною. Адже є випробування на бідність, а є випробування на ситість. У наш час виникають конфлікти, не менше гострі, ніж в 20-30 роки, коли боротьба йшла між класовими противниками.

Нині це не антагоністичні протиріччя, але інтенсивність і гострота їх прояви не набагато менше, особливо коли мова йде про боротьбу високої моральності та інтелекту з бездуховністю, етичних і естетичних цінностей з вульгарністю, прикритої вже не полірованими шифоньєрами, а посиланнями на Кафку чи сюрреалізм.

Російські письменники-сатирики в 20-і роки відрізнялися особливою сміливістю і відвертістю своїх висловлювань. Всі вони були спадкоємцями російського реалізму XIX століття.

Популярності М. Зощенко в 20-і роки міг позаздрити будь-який маститий письменник в Росії. Але його доля склалася надалі суворо: Жданівська критика, а далі - довгий забуття, після якого знову було «відкриття» цього чудового письменника для російського читача. Про Зощенко почали згадувати як про письменника, що пише для розваги публіки. Відомо, що багато хто дивувався, коли «Пригоди мавпи» накликали на себе гнів чиновників від радянської культури. Але у більшовиків було вже вироблено чуття на своїх антиподів. А. А. Жданов, критикуючи і знищуючи Зощенко, який висміював дурість і тупість радянського життя, Проти власної волі вгадав в ньому великого художника, що становить небезпеку для існуючого ладу. Зощенка прямо, не в лоб висміював культ більшовицьких ідей,а з сумною усмішкою протестував проти будь-якого насильства над особистістю.Відомо також, що в своїх передмовах до видань «Сентиментальний повістей», з пропонованим нерозумінням і збоченням своєї творчості, він писав: «На загальному тлі величезних масштабів і ідей ці повісті про дрібних, слабких людей і обивателів, ця книга про жалюгідну минає життя дійсно , мабуть, зазвучить для деяких критиків якийсь верескливої ​​флейтою, якийсь сентиментальної образливою тельбухами ».

Одна з найбільш значних повістей цієї книги «Про що співав соловей». Сам автор про цю повість сказав, що вона «... мабуть, найменш сентиментальна з сентиментальних повістей». Або ще: «А що в цьому творі бадьорості, може бути, кому-небудь здасться замало, то це не вірно. Бадьорість тут є. Чи не через край, звичайно, але є ».

«Але ж» посміються над нами років через триста! Дивно, скажуть, людці жили. Якісь, скажуть, у них були гроші, паспорти. Якісь акти громадянського стану і квадратні метри житлової площі ... »

Його моральні ідеали були спрямовані в майбутнє. Зощенко гостро відчував закоцюрбленість людських відносин, Вульгарність навколишнього його життя. Це видно з того, як він розкриває тему людської особистості в маленькій повісті про «істинної любові і дійсному тремтінні почуттів», про «абсолютно незвичайного кохання». Страждаючи думками про майбутню кращого життя, Письменник часто сумнівається і задається питанням: «Хай буде вона прекрасна?» І тут же малює найпростіший, розхожий варіант такого майбутнього: «Може бути, все буде безкоштовно, даром. Скажімо, даром будуть нав'язувати якісь шуби або кашне в Гостиному дворі ». Далі письменник приступає до створення образу героя. Герой його - найпростіший людина, і ім'я в нього пересічне - Василь Билінкін. Читач чекає, що автор зараз почне висміювати свого героя, але немає, автор серйозно оповідає про любов Билінкіна до Лізи Рундуковой. Всі дії, які прискорюють розрив між закоханими, незважаючи на їх сміховинно (винуватець - недодали невестиной матусею комод) - сімейна серйозна драма. У російських письменників-сатириків взагалі драма і комедія існують поруч. Зощенко як би говорить нам, що, поки такі люди, як Василь Билінкін, на питання: «Про що співає соловей?» - відповідатимуть: «Жерти хоче, від того і співає», - гідного майбутнього нам не бачити. Чи не ідеалізує Зощенко і наше минуле. Щоб в цьому переконатися, достатньо прочитати «Блакитну книгу». Письменник знає, скільки вульгарного і жорстокого за плечима людства, щоб можна було враз від цієї спадщини звільнитися. Справжню славу йому принесли маленькі гумористичні оповідання, які він публікував в різних журналах і газетах - в «Літературній тижня», «Известиях», журналі «Огонек», «Крокодила» та багатьох інших.

Гумористичні оповідання Зощенко входили в різні його книги. У нових поєднаннях вони кожен раз змушували по-новому поглянути на себе: іноді вони поставали як цикл оповідань про темряві і неуцтві, А часом - як розповіді про дрібні набувача. Найчастіше мова в них йшла про тих, хто залишився за бортом історії. Але завжди вони сприймалися як розповіді різко сатиричні.

Пройшли роки, змінилися побутові умовинашому житті, але навіть відсутність тих численних деталей побуту, в яких існували персонажі розповідей, що не послабило сили сатири Зощенка. Просто раніше страшні й огидні деталі побуту сприймалися лише як шарж, а сьогодні вони набули рис гротеску, фантасмагорії.

Те ж відбулося і з героями оповідань Зощенко: сучасному читачеві вони можуть видатися нереальними, наскрізь вигаданими. Однак Зощенко, з його гострим почуттям справедливості і ненависті до войовничому міщанства, Ніколи не відходив від реального бачення світу.

Навіть на прикладі кількох оповідань можна визначити об'єкти сатири письменника. У «Важких часах» головним "героєм є темний, неосвічений людина, з диким, первісним уявленням про свободу і права. Коли йому не дозволяють завести в магазин кінь, якої потрібно неодмінно приміряти хомут, він нарікає:« Ну і годинка. Кінь в крамницю НЕ допущают ... А недавно ми з нею в пивний сиде-ли - і хоч би хни. Слова ніхто не сказав. завідував навіть особисто сміявся щиро ... Ну і годинка ».

Споріднений йому персонаж зустрічається в оповіданні «Точка зору». Це - Єгорка, який на питання про те, чи багато | «баб-то свідомих», заявляє, що таких «замало взагалі». Вірніше, він згадав одну: «Та й та невідомо як ... (Може, скінчиться». Самою свідомої виявляється жінка, яка за порадою якогось знахаря прийняла шість невідомих пігулок і тепер перебуває при смерті.

В оповіданні «Столична штучка» головний персонаж, Лешка Коновалов, - злодій, який видає себе за бувалого людини. [На зборах в селі його вважали гідною кандидатурою на посаду голови: адже він тільки що приїхав з міста ( «... два роки в місті терся»). Всі його приймають за [отаку «столичну штучку» - ніхто не знає, що він там робив. Однак минулого Лешко видає його з головою: «Говорити можна ... Чому це не говорити, коли я все знаю ... Декрет знаю чи якесь там розпорядження та примітка. Або, наприклад, кодекс ... Все ето знаю. Два роки, може, терся ... Бувало, сиджу в камері, а до тебе біжать. Роз'ясни, мовляв, Льоша, яке ето примітка і декрет ».

Цікаво, що не тільки Льоша, два роки відсидів у Хрестах, але і багато інших героїв оповідань Зощенко перебувають у повній упевненості, що вони знають абсолютно все і про все можуть судити. Дикість, мракобісся, примітивність, якесь войовниче невігластво- такі їх основні риси.

Однак основним об'єктом сатири Зощенко стало явище, яке, з його точки зору, представляло найбільшу небезпеку для суспільства. це кричуще, торжествуюче міщанство. Воно постає у творчості Зощенко в такому непривабливому вигляді, що читач ясно відчуває необхідність негайної боротьби з цим явищем. Зощенко показує його всебічно: і з економічного боку, і з точки зору моралі, і навіть з позиції нехитрої міщанської філософії.

Істинний герой Зощенко у всій красі постає перед нами в оповіданні «Наречений». Це Єгорка Басов, якого наздогнала велика біда: у нього померла дружина. Так як не вчасно! «Час був, звичайно, гаряче - тут і косити, тут і носити, і хліб збирати». Які ж слова чує від нього дружина перед смертю? «Ну ... спасибі, Катерина Василівна, без ножа ви мене ріжете. Невчасно помирати вирішили. Потрапити ... до осені, а восени помирати ». Тільки дружина померла, Єгорка відправився свататися до іншої жінки. І що ж, знову осічка! З'ясовується, що жінка ця кульгава, а значить, господиня неповноцінна. І він везе її назад, але не довозить до будинку, а скидає її майно десь на півдорозі. Головний герой оповідання - не просто задавлений убогістю і нуждою чоловік. Це людина з психологією відвертого негідника. Він начисто позбавлений елементарних людських якостей і примітивний до краю. Риси міщанина в цьому образі зведені до вселенського масштабу.

А ось розповідь на філософську тему«Щастя». Героя запитують, чи було в його житті щастя. Не кожному вдасться відповісти на це питання. Але Іван Хомич Тестів точно знає, що в його житті «обов'язково щастя було». У чому ж воно полягало? А в тому, що Івану Хомич вдалося за велику ціну вставити дзеркальне скло в трактирі і пропити отримані гроші. І не тільки! Він навіть «покупки, крім того, зробив: купив срібний перстень і теплі устілки». Срібний перстень - це явно данина естетиці.Мабуть, від перенасиченості - неможливо ж все пропити і проїсти. Герой не знає, велике це щастя або маленьке але впевнений, що саме - щастя, і воно йому «на все життя запам'яталося».

В оповіданні «Багата життя» кустар-палітурник виграє по золотому посяду п'ять тисяч. За ідеєю, на нього несподівано звалилося «щастя», як на Івана Хомича Тестова. Але якщо той сповна «насолодився» подарунком долі, то в даному випадку гроші вносять розлад у сім'ю головного героя. Відбувається сварка з родичами, сам господар боїться вийти з двору - дрова сторожить, а його дружина звикла грати в лото. І тим не менше кустар мріє: «А чого це саме ... Розіграш-то новий чи скоро буде? Тисчонкі б мені, Етова, непогано виграти для рівного рахунку ... »Така доля обмеженого і дріб'язкового людини- мріяти про те, що все одно не принесе радості, і навіть не здогадуватися - чому.

Серед його героїв легко зустріти і неосвічених бюлетенів-демагогів, які вважають себе хранителями якоїсь ідеології, і «цінителів мистецтва», що вимагають, як правило, повернути їм гроші за квиток, а головне, нескінченних, незнищенний і всеперемагаючих «махрових» міщан. Влучність і гострота кожної фрази вражають. «Я пишу про міщанство. Так, у нас немає міщанства як класу, але я здебільшого роблю збірний тип. У кожному з нас є ті чи інші риси і міщанина, і власника, та стягувача. Я з'єдную ці характерні, часто затушовані риси в одного героя, і тоді цей герой стає нам знайомим і десь баченим. ».

Серед літературних героїв прози 20-х років особливе місце займають персонажі оповідань М. Зощенко. Нескінченно безліч дрібних людей, часто малоосвічених, не обтяжених вантажем культури, але усвідомили себе «гегемонами» в новому суспільстві. М. Зощенко наполягав на праві писати про «окремому незначному людині». Саме «маленькі люди» нового часу, які складають більшість населення країни, з ентузіазмом поставилися до завдання руйнування «поганого» старого і побудови «хорошого» нового. Критики не хотіли «дізнаватися» в героях М. Зощенко нової людини. З приводу цих персонажів то говорили про анекдотичний ламанні «старого», то про свідоме акценті письменника на всьому, що заважає радянській людині стати «новим». Часом дорікали, що він вивів не так «соціальний тип, скільки примітивно мислячого і відчуває людини взагалі». Були серед критиків і такі, хто звинувачував Зощенко в презирстві в «народженому революцією новій людині». Надуманість героїв не викликала сумніву. Дуже вже не хотілося зв'язувати їх з новим життям. Герої Зощенко занурені в побут.

Військове минуле Зощенко (пішов добровольцем на фронт на самому початку війни, командував ротою, потім батальйоном, чотири рази нагороджений за хоробрість, був поранений, отруєний отруйними газами, наслідком чого став порок серця) частково відбилося в оповіданнях Назара Ілліча пана Синебрюхова (Великосвітська історія).

твір

Михайло Зощенко, сатирик і гуморист, письменник ні на кого не схожий, з особливим поглядом на світ, систему суспільних і челове чеських відносин, культуру, мораль і, нарешті, зі своїм особливим зощенковским мовою, разюче відрізняється від мови всіх до нього і після нього працювали в жанрі сатири письменників. Але головне відкриття прози Зощенко - його герої, люди самі звичайні, непримітні, що не грають, по сумно-іронічним зауваженням письменника, «ролі в складному механізмі наших днів». Ці люди далекі від розуміння причин і сенсу відбуваються, вони не можуть в силу звичок, поглядів, інтелекту пристосуватися до до відносинам в суспільстві. Не можуть звикнути до нових державних законів і порядків, тому потрапляють в безглузді, дурні, часом тупикові життєві ситуації, з яких самостійно вибратися не можуть, а якщо їм це все-таки вдається, то з великими моральними і фізичними втратами.

У літературознавстві вкоренилася думка вважати героїв Зощенко міщанами, обмеженими, вульгарними людьми, яких сатирик бичує, висміює, піддає «різкої, яка нищить» критиці, допомагаючи людині «позбутися морально віджилих, але ще не втратили чинність пережитків сметенного революцією минулого». На жаль, зовсім не помічалися співчуття письменника своїм героям, прихована за іронією тривога за їх долю, той самий гоголівський «сміх крізь сльози», який притаманний більшості коротких оповіданьЗощенко »і особливо його, як він сам їх називав, сентиментальним повістей.

Давньогрецький філософ Платон, демонструючи своїм учням, як поводиться людина під впливом тих чи інших життєвих обставин, брав маріонетку і смикав то за одну, то за іншу нитку, і вона приймала неприродні пози, ставала потворною, жалюгідною, смішний, деформувалася, перетворювалася в купу безглуздо поєднаних частин і кінцівок. Зощенковские персонажі подібні цієї маріонетку, а швидко змінюються обставини (закони, порядки, суспільні відносини та ін.), До яких вони не можуть звикнути і пристосуватися, подібні ниткам, які роблять їх беззахисними або дурними, жалюгідними або потворними, нікчемними або пихатими. Все це створює комі ний ефект, а в поєднанні з просторічними словами, жаргонізмів, словесними каламбурами і ляпсусами, специфічними зощенковского слівцями і виразами ( «за що боролися?», «Аристократка мені і не баба зовсім, а гладке місце», «ми за дірку не приставлені »,« що пардон, то пардон »і ін.) викликає, в залежності від їх концентрації, посмішку або сміх, які і повинні, за задумом письменника, допомогти людині зрозуміти, що« добре, що погано, а що «посередньо». Що ж це за обставини ( «нитки»), які так безжальні до тих, хто не грав будь-якої значної «ролі в складному механізмі наших днів»?

У «Бані» - це порядки в міському комунальному господарстві, засновані на зневажливе ставлення до простої людини, який може дозволити собі ходити тільки в «звичайну» лазню, де за вхід беруть «гривеник». У такій лазні «дають два номерки. Один за білизну, інший за пальто з шапкою. А голому людині, куди номерки дівати? ». Ось і доводиться відвідувачеві прив'язувати «до ніг по номерками, щоб не враз втратити». І незручно відвідувачеві, і виглядає він смішно і безглуздо, але що залишається робити ... - «не їхати ж в Америку». В оповіданнях «Нервові люди», «Криза» і «Неспокійний дідок» - це економічна відсталість, яка паралізувала цивільне будівництво. І як результат - «не те, що бійка, а цілий бій» в комунальній квартирі, під час якого інваліду Гаврилову «останню голову мало не відрубали» ( «Нервові люди»), втеча глави молодої сім'ї, якому «життя в панській ванні» , що знімається за тридцять рублів в знову-таки комунальній квартирі, здалося сущим пеклом, і, нарешті, неможливість знайти місце для труни з покійним все через ту ж житлової невлаштованості ( «Неспокійний дідок»). Персонажам Зощенко залишається тільки підбадьорювати себе надією: «Років, може, через двадцять, а то й менше, у кожного громадянина, мабуть, по цільної кімнаті буде. А якщо населення дуже не збільшиться і, наприклад, всім аборти дозволять - то і по дві. А то і по три на рило. З ванній »(« Криза »).

У мініатюрі «Якість продукції» - це процвітаюча в виробництві халтура і нестача товарів першої необхідності, які примушують людей кидатися на «закордонну продукцію». В оповіданнях «Медик» і «Історія хвороби» - це низький рівень медичного обслуговування. Що залишається робити хворому, як не звертатися до знахаря, якщо йому загрожує зустріч з лікарем, який «операцію поганими руками зробив», «з носа окуляри зронив в кишки і знайти не може» ( «Медик»)? Та й чи не краще «хворіти вдома», ніж лікуватися в лікарні, в якій в пункті прийому і реєстрації хворих на стіні висить плакат «Видача трупів від 3-х до 4-х», а митися пропонують у ванні зі старою ( «Історія хвороби »)? І які можуть бути заперечення з боку хворого, коли у медсестри таки «вагомі» аргументи: «Так це тут одна хвора стара сидить. Ви на неї не звертайте уваги. У неї висока температура, і вона ні на що не реагує. Так що ви роздягайтеся без зніяковілості ».

Персонажі Зощенко, як слухняні маріонетки, покірливо підкоряються обставинам. А якщо раптом з'явиться хто-небудь «на рідкість задерикуватий», на зразок старого-селянина з оповідання «Вогні великого міста», який прибув невідомо з якого колгоспу, в постолах, з мішком за спиною і палицею, який намагається протестувати і захищати свою людську гідність, то у влади складається думка, що він «не те щоб контрреволюціонер», але відрізняється «винятковою відсталістю в політичному сенсі», і до нього необхідно застосувати адміністративні заходи. Припустимо, «повідомити за місцем проживання». Добре, що хоч не відправити в місця не настільки віддалені, як це було в сталінські роки.

Будучи оптимістом за вдачею, Зощенко сподівався, що його розповіді зроблять людей краще, а ті, в свою чергу, - суспільні відносини. Обірвуться «нитки», що роблять людину схожою на безправну, жалюгідну, духовно убогу «маріонетку». «Хлопці, головні труднощі позаду, - вигукує персонаж з оповідання« Страждання молодого Вертера ». - Скоро ми заживемо, як фонбарони ». Повинна залишитися тільки одна центральна нитка, керуюча поведінкою людини, - «золота нитка розуму і закону», як говорив філософ Платон. Тоді людина не буде слухняною лялькою, а буде гармонійною особистістю. В оповіданні «Вогні великого міста», що має елементи сентиментальною утопії, Зощенко устами одного з персонажів проголошує свою формулу моральної панацеї: «Я завжди відстоював ту точку зору, що повага до лич ності, похвала і повагу приносять виняткові результати. І багато характери від цього розкриваються, буквально як троянди на світанку ». Духовне оновлення людини і суспільства письменник пов'язував з долученням людей до культури.

Зощенко, людині інтелігентній, який отримав прекрасне виховання, було боляче спостерігати прояв невігластва, грубості і духовної порожнечі. Не випадково події в оповіданнях, присвячених цій темі, часто відбуваються в театрі. Згадаймо його розповіді «Аристократка», «Принади культури» і ін. Театр служить символом духовної культури, якої так не вистачало в суспільстві і без якої, вважав письменник, неможливо вдосконалення суспільства.

Повністю відновлено, нарешті, добре ім'я письменника. Твори сатирика викликають величезний інтерес у сучасних читачів. Зощенківський сміх актуальний і сьогодні.

Увага!

Якщо ви можете читати цей текст - це значить, що ваш браузер (browser) або не справляється з інтернет-технологією CSS, або підтримка CSS в вашому браузері відключена. Ми настійно рекомендуємо включити CSS в браузері або вивантажити і інсталювати на своєму комп'ютері сучасний браузер, наприклад: Mozilla Firefox.

Зощенко, МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (1894-1958), російський письменник. Народився 29 липня (9 серпня) 1894 у Санкт-Петербурзі в родині художника. Враження дитинства - в тому числі про складні стосунки між батьками - відбилися згодом як в оповіданнях Зощенко для дітей ( ялинка, Калоші і морозиво, Бабушкін подарунок, Не треба брехатиі ін.), так і в його повісті Перед сходом сонця(1943). Перші літературні спроби відносяться до дитячих років. В одній зі своїх записних зошитів він зазначив, що в 1902-1906 вже пробував писати вірші, а в 1907 написав розповідь Пальто.

У 1913 Зощенко вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. На цей час припадають його перші збереглися розповіді - марнославство(1914) і двадцять копійок(1914). Навчання було перервано Першою світовою війною. У 1915 Зощенко добровольцем пішов на фронт, командував батальйоном, став Георгіївським кавалером. літературна роботане припинялася і в ці роки. Зощенко пробував себе в новелістиці, в епістолярному і сатиричному жанрах (складав листи вигаданим адресатам і епіграми на однополчан). У 1917 був демобілізований через хворобу серця, яка виникла після отруєння газами.

Після повернення в Петроград були написані Маруся, мещаночка, сусідта ін. неопубліковані розповіді, в яких відчувався вплив Г. Мопассана. У 1918, не дивлячись на хворобу, Зощенко пішов добровольцем до Червоної Армії і воював на фронтах Громадянської війни до 1919 року Повернувшись до Петрограда, заробляв на життя, як і до війни, різними професіями: шевця, столяра, тесляра, актора, інструктора з кролівництва, міліціонера, співробітника карного розшуку і ін. в написаних в цей час гумористичних Наказах по залізничній міліції та кримінального нагляду ст. Лиговота ін. неопублікованих творах вже відчувається стиль майбутнього сатирика.

У 1919 Зощенко займався у творчій Студії, організованої за видавництві «Всесвітня література». Керував заняттями К.І. Чуковський, високо оцінивши творчість Зощенко. Згадуючи про його оповіданнях і пародіях, написаних в період студійних занять, Чуковський писав: «Дивно було бачити, що цієї чудової здатністю владно змушувати своїх ближніх сміятися наділений такий сумний людина». Крім прози, під час навчання Зощенко написав статті про творчість А. Блоку, В. Маяковського, М. Теффі і ін. В Студії познайомився з письменниками В. Каверін, Вс. Івановим, Л. Лунцем, К. Федіним, Е. Полонської і ін., Які в 1921 об'єдналися в літературну групу «Серапіонові брати», яка виступала за свободу творчості від політичної опіки. Творчого спілкування сприяла життя Зощенко і інших «Серапіон» в знаменитому петербурзькому Будинку мистецтв, описаному О. Форш в романі божевільний корабель.

У 1920-1921 Зощенко написав перші оповідання з тих, що згодом були надруковані: Кохання, війна, стара Врангель, риб'яча самка. цикл Розповіді Назара Ілліча, пана Синебрюхова(1921-1922) вийшов окремою книгою у видавництві «Ерато». Цією подією був ознаменований перехід Зощенко до професійної літературної діяльності. Перша ж публікація зробила його знаменитим. Фрази з його оповідань набули характеру крилатих виразів: «Що ти порушуєш безлад?»; «Підпоручик нічого собі, але - сволота» і ін. З 1922 по 1946 його книги витримали близько 100 видань, включаючи зібрання творів в шести томах (1928-1932).

До середини 1920-х років Зощенко став одним з найпопулярніших письменників. його розповіді баня, аристократка, Історія хворобита ін., які він часто сам читав перед численними аудиторіями, були відомі й улюблені в усіх прошарках суспільства. У листі до Зощенко А.М. Горький зазначив: «Такого співвідношення іронії і лірики я не знаю в літературі ні в кого». Чуковський вважав, що в центрі творчості Зощенко коштує боротьба з черствістю в людських відносинах.

У збірниках оповідань 1920-х років гумористичні оповідання (1923), Шановні громадяни(1926) та ін. Зощенко створив новий для російської літератури тип героя - радянської людини, який не одержав освіти, що не має навичок духовної роботи, що не володіє культурним багажем, але прагне стати повноправним учасником життя, зрівнятися з «рештою людства». Рефлексія такого героя виробляла разюче смішне враження. Те, що розповідь вівся від імені сильно індивідуалізованого оповідача, дало підставу літературознавцям визначити творчу манеруЗощенко як «сказовую». Академік В.В. Виноградов в дослідженні Мова Зощенкодетально розібрав розповідні прийоми письменника, зазначив художнє перетворення різних мовних пластів в його лексиконі. Чуковський помітив, що Зощенко ввів в літературу «нову, ще не цілком сформовану, але переможно розлилася по країні внутрішньолітературної мова і став вільно користуватися нею як своєю власною мовою». Високу оцінку творчості Зощенко давали багато його видатні сучасники - А. Толстой, Ю. Олеша, С. Маршак, Ю. Тинянов і ін.

У 1929, що отримав в радянській історії назву «рік великого перелому», Зощенко видав книгу Листи до письменника- своєрідне соціологічне дослідження. Її склали кілька десятків листів з величезною читацької пошти, яку отримував письменник, і його коментар до них. У передмові до книги Зощенко написав про те, що хотів «показати справжню і неприкриту життя, справжніх живих людей з їхніми побажаннями, смаком, думками». Книга викликала подив у багатьох читачів, що чекали від Зощенко тільки чергових смішних історій. Після її виходу режисерові В. Мейєрхольда було заборонено ставити п'єсу Зощенко Шановний товариш (1930).

Антилюдяна радянська дійсність не могла не позначитися на емоційному стані чутливого, з дитячих років схильного до депресії письменника. Поїздка по Біломорканалу, організована в 1930-і роки в пропагандистських цілях для великої групи радянських письменників, справила на нього гнітюче враження. Не менш важкою була для Зощенко необхідність писати після цієї поїздки про те, що в сталінських таборах нібито перевиховуються злочинці ( Історія одного життя, 1934). Спробою позбутися пригніченого стану, скорегувати власну хворобливу психіку стало своєрідне психологічне дослідження - повість повернута молодість(1933). Повість викликала несподівану для письменника зацікавлену реакцію в науковому середовищі: книга обговорювалася на численних академічних зборах, рецензувався в наукових виданнях; академік І. Павлов став запрошувати Зощенко на свої знамениті «середовища».

як продовження повернутої молодостібув задуманий збірка оповідань блакитна книга(1935). Зощенко вважав блакитну книгуза внутрішнім змістом романом, визначав її як « коротку історіюлюдських відносин »і писав, що вона« рухатися не новелою, а філософською ідеєю, яка робить її ». Розповіді про сучасність перемежовувалися в цьому творі розповідями, дія яких відбувається в минулому - в різні періоди історії. І сьогодення, і минуле давалося в сприйнятті типового герояЗощенко, необтяженого культурним багажем і розуміє історію як набір побутових епізодів.

після публікації блакитний книги, Що викликала розгромні відгуки в партійних виданнях, Зощенко фактично було заборонено друкувати твори, що виходять за рамки «позитивної сатири на окремі недоліки». Незважаючи на його високу літературну діяльність (замовні фейлетони для преси, п'єси, кіносценарії та ін.), Справжній талант Зощенко проявлявся тільки в оповіданнях для дітей, які він писав для журналів «Чиж» і «Їжак».

У 1930-ті роки письменник працював над книгою, яку вважав головною в своєму житті. Робота тривала під час Вітчизняної війни в Алма-Аті, в евакуації, покольку піти на фронт Зощенко не міг через важку хворобу серця. У 1943 початкові глави цього науково-художнього дослідження про підсвідомості були видані в журналі «Жовтень» під назвою Перед сходом сонця. Зощенко досліджував випадки з життя, що дали імпульс до тяжкого душевного захворювання, від якого його не могли позбавити лікарі. Сучасний вчений світ відзначає, що в цій книзі письменник на десятиліття передбачив багато відкриттів науки про несвідомому.

Журнальна публікація викликала такий скандал, на письменника було зруйновано такий шквал критичної лайки, що друкування Перед сходом сонцябуло перервано. Зощенко звернувся з листом до Сталіна, просячи його ознайомитися з книгою «або дати розпорядження перевірити її більш докладно, ніж це зроблено критиками». Відповіддю став черговий потік лайки у пресі, книга була названа «нісенітницею, потрібної лише ворогам нашої батьківщини» (журнал «Більшовик»). У 1946, після виходу постанови ЦК ВКП (б) «Про журнали" Зірка "і" Ленінград "», партійний керівник Ленінграда А. Жданов згадав у своїй доповіді про книгу Перед сходом сонця, Назвавши її «огидною річчю».

Постанова 1946, с властивим радянської ідеології хамством «критикував» Зощенко і А. Ахматову, призвело до їх публічної цькуванні і забороні на видання їх творів. Приводом стала публікація дитячого оповіданняЗощенко пригоди мавпи(1945), в якому владою був угледівши натяк на те, що в радянській країні мавпи живуть краще, ніж люди. На письменницькому зібранні Зощенко заявив, що честь офіцера і письменника не дозволяє йому змиритися з тим, що в постанові ЦК його називають «боягузом» і «покидьком літератури». Надалі Зощенко також відмовлявся виступати з очікуваним від нього покаянням і визнанням «помилок». У 1954 на зустрічі з англійськими студентами Зощенко знову спробував викласти своє ставлення до постанови 1946 після чого цькування почалося по другому колу.

Найсумнішим наслідком цієї ідеологічної кампанії стало загострення душевної хвороби, що не дозволяло письменникові повноцінно працювати. Відновлення його в Спілці письменників після смерті Сталіна (1953) і видання першої після тривалої перерви книги (1956) принесли лише тимчасове полегшення його стану.

Міністерство освіти РФ

Муніципальне освітній заклад

Середня загальноосвітня школа «Денний пансіон-84»

з поглибленим вивченням окремих предметів

Кіровського району м Самари

Реферат з літератури

Особливості відображення дійсності 20х-30х рр

в сатиричних оповіданняхМихайла Зощенка.

Виконала: Кабайкіна Марія,

учениця 11а класу

Керівник: Корягіна Т.М.,

вчитель російської мови та літератури

Самара, 2005
Зміст.

Вступ…………………………………………………………………………………………3

Глава 1. Художній світ Михайла Зощенка.

1.2. Тематика і проблематика оповідань ............... ... ............ .. ........................... 7

1.3. Двадцяті роки очима героїв Михайла Зощенка ... ................................. ... 10

Глава 2.Художнє своєрідність оповідань Михайла Зощенка.

2.1. Особливості механізму смішного в творчості письменника ... .................. .. ... .13

2.2. Роль предметної деталі в показі ущербності відносин між чоловіком і жінкою ................................................... ... ..................................... 15

2.3. Мовні особливості оповідань ...... .. ..................... .. ............... ... ...... ... 19

висновок.………………………………………………………………………………….20

Бібліографія.………………………………………………………………………………..21

Додаток За що засудили М. Зощенко.………………………………………………...22Вступ

Актуальність.

Твори Михайла Зощенка сучасні своєю проблематикою і системою образів. Письменник безмежно любив свою країну і тому уболівав за все, що відбувалося в ній у післяреволюційні роки. Сатира Зощенко спрямована проти вад суспільства: міщанства, обивательщини, соціального чванства, безкультур'я, войовничої безграмотності, примітивності мислення.

Деякі сюжети оповідань в якійсь мірі повторюються в сучасному житті. Саме це робить розповіді актуальними в даний час.

Проблема дослідження.

Автор даної роботи розглянув наступні проблеми: образ оповідача і позицію автора в сатиричних оповіданнях М. Зощенко 20-30-х рр., Бачення героєм навколишньої дійсності, тематику і проблематику оповідань, спосіб відображення характеру героя за допомогою різноманітних художніх засобів.

Об'єкт дослідження.

Збірки оповідань Михайла Зощенка, критичні статті, присвячені творчості письменника, суть піднятих проблем.

Мета.

Мета даної роботи - виявити найбільш характерні для письменника способи відображення дійсності післяреволюційного часу в Росії.

Завдання.

Простежити, як і за допомогою яких прийомів автор зображував типового радянського людини, його характер думок, вчинки, ідеологію, бачення «нового часу».

Глава 1.Основні риси, характерні для творчості М. Зощенко.

Зощенко - один з перших письменників радянської доби, який в якості оповідача вибрав самого себе, практично у всіх його творах присутня він сам, як мені здається, це відбувається тому, що автор завжди був людиною «від народу», його хвилювало все, що відбувається з його героями і з суспільством в цілому, тому він не міг, не хотів залишатися «за кадром». Письменник шукає і знаходить своєрідну інтонацію, в якій злилися воєдино лірико-іронічне начало (воно є невід'ємною частиною творчості Михайла Михайловича) і інтимно-довірча нотка, що усуває будь-яку перешкоду між оповідачем і читачем-слухачем. Важливо відзначити, що час робило своє: образ героя-оповідача, як і творчість письменника, теж змінювався, спочатку це був герой-оповідач, безпосередній учасник дії, в оповіданнях пізнішого часу розповідь зовсім «знеособлено», змінювалися герої-оповідачі, стиралися відмінності між ними, характерні особистісні риси зникали геть, але не втрачалися сама форма оповідному оповідання, завдяки якій створюється «домашня» атмосфера, хоча присутні масові звернення до народу і автор настільки наближений до читача-слухача, що хочеться слухати його нескінченно.

У зощеновскіх оповіданнях, побудованих у формі оповіді, можна виділити дві головні різновиди. В одних персонаж збігається з оповідачем, в тому числі фабульно: герой розповідає про себе, повідомляє подробиці про свою середовищі і біографії, коментує свої вчинки і слова ( «Криза», «Баня» і ін.). В інших - сюжет відділений від оповідача, оповідач - НЕ головний герой, А лише спостерігач описуваних подій і вчинків.

Оповідач пов'язаний з особою, про який йде мова (з персонажем), біографічно (товариш або родич) або ідейно (побратим по класу, за переконаннями і психології), явно співчуває своєму персонажу і «переживає» за нього. По суті, оповідач в більшості творів Зощенко - це одне і те ж обличчя, гранично близьке своїм персонажам, людина, що володіє досить низьким рівнем культури, примітивним свідомістю, які прагнуть осмислити все, що відбувається з точки зору пролетаря, представника основного соціального класу, а також заодно і жителя густонаселеній комунальної квартири, з її дрібними чварами і потворним, на нинішній читацький погляд, побутом.

Поступово у творчості Зощенко індивідуальні риси оповідача стають все більш розпливчастими, умовними, зникає мотивація знайомства оповідача з подіями, про які він розповідає, так, наприклад, в оповіданні «Нервові люди» вся передісторія обмежується фразою «Нещодавно в нашійкомунальній квартирі бійка сталася ». Замість біографічно-певного оповідача (свого роду персонажа) у Зощенко з'являється безликий, з сюжетної точки зору, оповідач, близький до традиційного образу автора, спочатку знає все про своїх героїв. Однак при цьому розповідь зберігає форму оповіді, хоча перша особа може з'являтися в ньому рідко; не втрачається і загальне враження причетності оповідача до побуту героїв, до їхнього життєвого і ідейно-психологічному світу, відчуття його єдності з ними.

Письменником досягається разючий ефект: йому вдається до межі скоротити смислове дистанцію, яка відокремлює автора від героя і близького йому читача, як би розчинитися в світі своїх героїв і читачів-слухачів. Звідси і фантастична любов до Зощенко читачів, які є прототипами, а може, вже віддалено нагадують героїв його творів, і осуд критиків, які хочуть бачити дистанцію між автором і його персонажами (пряму оцінку негативних явищ, протиставлення негативним типажам позитивних прикладів, викривальний і гнівний пафос) . Автор як би зливався зі своїми героями, ототожнювався з ними, що мало для самого Зощенко далекосяжні наслідки. На перший погляд легковажні і навіть іноді фривольні оповідання та новели Михайла Зощенка не залишили байдужими безліч критиків-сучасників, які навперебій почали засуджувати творчість письменника, його бачення проблем, стиль і характер творів. Так, наприклад, в Літературній енциклопедії 1920-1930-х років автор статті Н. Светлов прямо писав: «Основною комічний прийом Зощенко - строкатий і ламаний мова, якою говорять і герої його новел, і сам автор-оповідач.<…>Висміюючи своїх героїв, Зощенко як автор ніколи не протиставляє їм себе і не піднімається вище їх кругозору. Один і той же блазня оповідь забарвлює не тільки все без винятку новели Зощенка, а й його авторські передмови, і його автобіографію. Анекдотична легковажність комізму, відсутність соціальної перспективи відзначають творчість Зощенко дрібнобуржуазної і обивательської печаткою ». У тому ж дусі писали і інші критики, і слід зазначити, що кожна наступна публікація критиків набувала все більш жорсткий характер і явно виражала крайню ворожість до письменника-обивателю, опоганює не тільки «щасливий» побут простого людини, але і тому, хто сіє сумнів у розумі пролетаря .

Небезпечний сенс цієї тенденції розумів і сам Зощенко, писав: «Критика стала змішувати митця з його персонажами. настрої персонажів<…>ототожнювалися з настроями письменника. Це була кричуща помилка ».

І, тим не менш, єдність персонажів і оповідача - принципова установка в творчості письменника. Автор хоче продемонструвати такого оповідача, який не тільки ніяк не відокремлює себе від героя, але і пишається своєю спорідненістю з ним, своєю ідейною, біографічної, психологічної, а також побутової близькістю до нього.

1.2. Тематика і проблематика оповідань.

На що ж спрямована сатира М. Зощенко? За влучним визначенням В. Шкловського, Зощенко писав про людину, яка «живе в великий час, а найбільше стурбований водопроводом, каналізацією та копійками. Людина за сміттям не бачить лісу ». Зощенко побачив своє призначення в тому, щоб вирішити завдання - відкрити пролетареві очі. Це і стало згодом великим літературним досягненням цього письменника. У своїй статті «Про собі, про критиків і про свою роботу» Михайло Зощенко говорить про те, що він - пролетарський письменник, вірніше, він пародіює своїми речами того уявного, але справжнього пролетарського письменника, який існував би в теперішніх умовах життя і в теперішній середовищі. Зощенко пише: «Теми моїх оповідань пройняті примітивної філософією, яка як раз по плечу моїм читачам». Цей письменник недалеко пішов від народила і висунула його середовища. Все, чим озброєні його герої, - це та сама «наївна філософія», що представляє «пекельну суміш» політичної демагогії і примітивного користолюбства, вузькість обивательського світогляду і претензії всесвітнього «гегемона», дріб'язковість і склочность інтересів, вихованих на комунальній кухні.

Зощеновскій «пролетарський письменник» викриває себе, він відкрито дає зрозуміти, що його творчість - це пародія на письменників-пролеткультовцев, які прагнули піднести народу перфектно ідеологію думки і трафарет поведінки «справжнього пролетаря», «справжнього громадянина великої країни». Саме ця пародійність, а, зауважте, не наслідування, роблять творчість автора вкрай комічним, парадоксальним і провокаційним, виявляє цілковиту неспроможність претензій ідеологів думки і рапповцев на перше місце в літературі, а їх героїв з робітничого класу - на керівну роль в суспільстві. Цей надзвичайний і унікальний літературно-психологічний прийом, розроблений і обгрунтований самим письменником, Зощенко називав «перебудовою читачів».

«... Я стою за перебудову читачів, а не літературних персонажів, - відповідав Зощенко своїм кореспондентам у пресі. - І в цьому моя задача. Перебудувати літературний персонаж - це дешево коштує. А ось за допомогою сміху перебудувати читача, змусити відмовитися від тих чи інших міщанських і вульгарних навичок - ось це буде правильне справа письменника ».

Теми його оповідань - невлаштований побут, кухонні розборки, життя бюрократів, обивателів, чиновників, комічні життєві ситуації не тільки в будинку героя, але і в людних місцях, де персонаж показує себе «у всій красі», причому, він переконаний у своїй правоті, тому є простим чесним людиною, на якому «тримається вся країна». Зощенко нічим не поступається маститим письменникам російської літератури. Він майстерно описує середовище життя людей 20-30-х років, ми бачимо комуналки, тісні загальні кухні з чадний примусами. Лайка і бійки - нерідке явище зощеновскіх творів. В оповіданні «Нервові люди» сваряться сусіди на кухні комуналки; один з жителів самовільно скористався особистої теркою іншого мешканця, той готовий розірвати свого сусіда і обурено кричить: «Я на підприємстві працюю ну рівно слон за свої 65 рублів і нізащо не дозволю використовувати моє майно!»

Письменник-сатирик описує кожну «вульгарну дрібниця», яка може вивести з рівноваги звичайного пролетаря. Читач і донині сміється разом з Зощенко над безтурботними женихами, готовими одружитися, навіть не розглянувши толком наречену, або ж беруть до уваги абсурдні, на сучасний погляд, умови. Так, наприклад, в оповіданні «Наречений» кілька днів тому овдовілий Єгорка Басов вибирає собі наречену виключно для роботи в городі, тому що «Час було гаряче - косити, носити і хліб збирати», а дружина героя удружила - померла невчасно. Уже зануривши на віз Бабочкін убогий скарб, він раптом помічає, що наречена накульгує, і недбайливий наречений тут же відмовляється від одруження, пояснюючи це тим, що час гаряче, а вона воду понесе - розплеще все.

Недовго думаючи, він скидає на землю перину «нареченої», а поки та підбирала своє майно, Єгорка Басов скоріше поїхав геть.

Ось так герої Зощенка бачать для себе перешкоди в кожній дрібниці, і ця дріб'язковість всіх пролетарів пригнічує, змушує задуматися: для чого ж все-таки пролилося стільки крові в революціях, адже все одно суть людини не змінилася?

Сатира, немов прожектор, висвітлює і показує всім все недоліки, пороки суспільства. «Нові люди» Зощенко - це звичайні люди, яких багато навколо: в перенаселеній комунальній квартирі, в магазинній черзі, в трамваї, в лазні, театрі, скрізь. «... Я взяв якщо не типового обивателя, то, у всякому разі, людини, якого можна знайти в безлічі. Ці люди знеособлені довгим життям в принизливих умовах, при цьому вони не завжди усвідомлюють причину своєї знеособленості ».

Отже, в оповіданнях М. Зощенко проглядається з одного боку, низький рівень культури, свідомості, моралі героїв, хамських, нахрапистість завойовника; з іншого - вдовбування в свідомість засобами комуністичної пропаганди і агітації почуття класового переваги над «аристократами» і «буржуями», інтелігенцією, переконаність у своїй пролетарської «чистопородності», яка автоматично робить людину вище, краще.

У цьому - одне з основних протиріч часу, що визначають проблематику оповідань Зощенко.

«Нова людина» до мозку кісток перейнявся новим життям, він вважає себе невід'ємною частиною цього світу, але, по суті, виявляється новим лише за формою, з чисто зовнішньої сторони, але зсередини він залишається тим самим, мало чим змінилися, нічого не розуміє в політиці , зате активно включеним в суспільні відносини - різко політизовані, наповнені пафосом, агітаційні. Сталося руйнування минулих усталених в дореволюційний час цінностей і норм.

Герої таких оповідань, як «Багата життя», «Жертва революції», «Аристократка», «Нервові люди», «Пацієнтка», «Госпрозрахунок», «Робочий костюм», «Принади культури», «Монтер», - люди недалекі, не надто грамотні, позбавлені певних моральних і політичних засад, ідейних принципів. Люди ці - громадяни нової Росії, втягнуті революцією в вир історії, що відчули свою причетність до неї, добровільно швидко засвоїли всі практичні вигоди і соціальні наслідки свого нового, класово-привілейованого становища «трудящих», «простих людей» з низів, «нових людей» , що представляють радянське суспільство.

1.3. Двадцяті роки очима героїв Михайла Зощенка.

Життя суспільства двадцятих років минулого століття можна вивчати за творами Михайла Зощенка, що рясніє розмаїттям характерів, образів, сюжетів. Автор вважав, що його книги повинні бути зрозумілі самому народу, тому писав простою мовою, мовою вулиць, комунальних квартир, обивателів. «... Зощенко змушує побачити за автором якесь нове літературне право - говорити« від себе », але не своїм голосом». Автор, як художник, ретельно вимальовує дійсність 20-х років. У гумористичних оповіданнях Зощенко читач може відчути «... приховану печаль, ледь вловимий натяк на присутність філософствування про життя, що з'явився в несподіваною і незвичною формою».

Зощенко чітко помічає пережитки старого ладу. Свідомість людей неможливо змінити відразу. Зощенко іноді працював в радгоспі, стикався з тим, що селяни брали його за пана, низько вклонялися і навіть цілували руки. І це траплялося вже після революції. Селянська маса досі чітко не уявляла собі, що таке революція, чи не була освіченою і продовжувала жити по-старому.
Часто люди в революції бачили вседозволеність, безкарність за скоєні вчинки. В оповіданні «Гальмо Вестінгауз» «трохи окосевшіе» герой хвалиться, що в силу його походження йому все з рук зійде. Він зриває гальмо поїзда, але машина не зупиняється. Герой приписує таку безкарність винятковості свого походження. «... Хай публіка знає, - походження дуже відмінне». Насправді герой залишається безкарним, так як гальма несправні.
Простому народу важко побачити всю історичну значимість революційних подій. Наприклад, Юхим Григорович в оповіданні «Жертва революції» сприймає це масштабна подія через призму натертих підлог. «Натер я їм (графу - О.М.) підлоги, скажімо, в понеділок, а в суботу революція відбулася ...». Юхим Григорович запитував у перехожих, що трапилося. А ті відповіли, що «Жовтнева революція. Він біжить по військовому містечку з тим, щоб повідомити графу, що годинник Юхим Григорович поклав у глечик з пудрою ».

Зощенко відзначав, що революція простими людьми не усвідомлювалася як епохальна подія. Для Юхима Григоровича важливіше його особисті переживання, ніяк з подіями змін в країні не пов'язані. Про революцію він говорить мимохідь, побіжно. Вона «... звужується до розмірів нічим не примітного, ледве порушив ритм життя події». І тільки потім герой гордовито зараховує себе до загальної маси людей, які брали безпосередню участь у революції.

Зощенко намагався проникнути в життя і свідомість простої людини. Інертність людської природи стала головним об'єктом творчості письменника. Соціальний коло був великий: робітники, селяни, службовці, інтелігенти, непмани і «колишні». Зощенко викриває особливий тип свідомості, міщанський, який не визначає стан, а стає загальним для всіх. У сцені в вагоні ( «Гримаса НЕПУ») відображений відсвіт широкого громадського руху 20-х років за виконання норм «Кодексу праці». Бачачи грубу експлуатацію старої, люди у вагоні розуміють, що порушена норма щодо «старослуживих людини». Але коли виявляється, що ображає стара «всього-на-всього преподобна матуся», ситуація змінюється. Кривдник стає обвинувачем, посилаючись на «Кодекс праці». Цей документ служить для прикриття хамства і цинізму. Взятий поза офіційними рамками світ втрачає своє значення.
Персонажам Зощенко властиво самовдоволене почуття причетності до подій століття. «Навіть ось коли в епоху військового комунізму НЕП вводили, я не протестував. НЕП так НЕП. Вам видніше ». ( «Принади культури»). Зощеновскій «маленька людина» в рамках нової культури вже не вважає себе таким, а говорить, що він середній. Йому властиво гордовите ставлення до справи, причетність до епохи. «Мало є на світі делов у середньої людини!» - заявляє він. Глибоко прихований моралізм письменника за його прихованими сатиричними сюжетами показує прагнення автора до реформації моралі в нових умовах. Він зачіпає проблему загибелі людського в людині. Тепер людина нової епохи відчуває себе вище «буржуїв», нащадків старого світу. Але внутрішньо він залишається тим самим, з його пороками, життєвими перемогами і невдачами. Ідеологія більшовизму оспівувала середнього робочого, бачила в ньому опору світу, і тому маленькі, здавалося б, люди, заявляють про себе гордо, не через особистих заслуг, а прикриваючись ідеологією. «Якщо зібрати всі сатиричні оповідання письменника 20-х років в одне оповідання, перед поглядом читача постане картина громадського розкладання, розпаду всіх зв'язків, перекручення принципів і цінностей, деградація людини під впливом нелюдських умов та соціальні обставини».
Зощенко піддавався нападкам з боку влади і підпорядкованих їм письменників. Багато критиків 20-х років бачили в зощеновском людині героя старого часу, неосвіченого, себелюбного, скупого, наділеного всіма людськими вадами, які властиві тільки людям старої культури. Інші ж вважали, що Зощенко втілює те, як жити не випливає, що людині на шляху побудови комунізму заважає його міщанська природа.

Автор звертається до загальнолюдських тем, викриває вульгарність, ницість вчинків людей. Твори Зощенка відображають побут людей, їх взаємини, повсякденні потреби, усвідомлення нової дійсності. Так, зощеновскій людина живе в недостойних для нього умовах, автор часто підкреслює бідність побуту обивателів. Невлаштованість побуту людей спостерігається в усьому. В оповіданні «Любов» автор робить акцент на нездатність маленької людини з його міщанським свідомістю відчувати високе почуття.

Глава 2. Художнє своєрідність оповідань Михайла Зощенка.

2.1. Особливості механізму смішного в творчості письменника.

Головним відкриттям прози Зощенко були його герої, люди самі звичайні, непримітні, що не грають, по сумно-іронічним зауваженням письменника, «ролі в складному механізмі наших днів». Ці люди далекі від розуміння причин і сенсу відбуваються, не можуть в силу своїх звичок, поглядів, інтелекту пристосуватися до до відносинам між суспільством і людиною, між окремими людьми, не можуть звикнути до нових державних законів і порядків. Тому потрапляють в безглузді, дурні, а часом тупикові ситуації, з яких самостійно вибратися не можуть, а якщо їм це все-таки вдається, то з великими моральними і фізичними втратами.

Давньогрецький філософ Платон, демонструючи своїм учням, як поводиться людина під впливом тих чи інших життєвих обставин, брав маріонетку і смикав за нитки, і вона приймала неприродні пози, ставала потворною, жалюгідною, смішний. Зощеновскіе персонажі, подібні цієї маріонетку, а швидко змінюються обставини (закони, порядки, суспільні відносини та ін.) До яких вони не можуть пристосуватися і звикнути, суть нитки, роблять беззахисними або дурними, жалюгідними або потворними, нікчемними або пихатими. Все це викликає комічний ефект, а в поєднанні з просторіччя, жаргонізмів, словесними каламбурами і ляпусамі, специфічними зощеновскімі слівцями і виразами ( «аристократка мені і не баба зовсім, а гладке місце», «ми за дірку не приставлені», «що пардон, то пардон »,« будьте ласкаві бачити »і ін.) викликають в залежності від їх концентрації посмішку або сміх, які повинні, за задумом письменника, допомогти людині зрозуміти, що« добре, що погано, а що посередньо ».

Що ж це за обставини (нитки), які так безжальні до героям Зощенко? В оповіданні «Баня» - це порядки в міському комунальному господарстві, засновані на зневажливе ставлення до простої людини, який може дозволити собі ходити тільки в «звичайну» лазню, де за вхід беруть «гривеник». У такій лазні «дають два номерки. Один за білизну, інший за пальто з шапкою. А голому людині куди номерки дівати? » Ось і доводиться відвідувачеві прив'язувати «до ніг по номерками, щоб не враз втратити». І незручно відвідувачеві, «номерки по п'ятах ляскають - ходити нудно», виглядає він смішно і безглуздо, але що залишається робити ... «не їхати ж ... в Америку».

В оповіданнях «Медик» і «Історія хвороби» - низький рівень медичного обслуговування. Що залишається робити хворому, як не звертатися до знахаря, якщо йому загрожує зустріч з лікарем, який «операцію поганими руками зробив», «з носа окуляри зронив в кишки і знайти не може» ( «Медик»)? В «Історії хвороби» хворий змушений митися в ванні з бабою, так як медсестра пояснює подібне тим, що у цієї старої висока температура, і вона ні на що не реагує.

У мініатюрі «Кішка і люди» мешканці змушені жити в квартирі з пічкою, від якої «сім'я завжди чадіють». Де шукати управу на «чортів жакт», який «лагодження виробляти відмовляється. Економить. Для чергової розтрати »?

Персонажі М. Зощенко, як слухняні маріонетки, покірливо підкоряються обставинам. Будучи оптимістом, Зощенко сподівався, що його розповіді зроблять людей краще, а ті, в свою чергу, - суспільні відносини. Обірвуться «нитки», що роблять людину схожою на безправну, жалюгідну, духовно убогу маріонетку.

Все, що так смішно читачеві, насправді сумно, і часом здається безпросвітним, але автор сподівається, що через сатиру, різкі ремарки і характеристики зможе направити людей на поліпшення себе самих і світу навколо.

2.2. Роль предметної деталі в показі ущербності відносин між чоловіком і жінкою.

М. Зощенко писав багато і про любов, в «Блакитний книзі» цій темі присвячено цілий розділ, а й в деяких сатиричних оповіданнях, що не увійшли до нього, теж можна простежити лінію любовних відносин між чоловіком і жінкою. Автор не забуває, що навіть коли настав «новий час», коли Росія встала на «великий шлях комунізму», персонаж, як і раніше, потребує піднесених почуттях, таких, які оспівувалися в сентиментальних любовних романах. Але раптом виявляється, що простий пролетар не здатний на подібні почуття, хоча сам цього не усвідомлює.

На початку розповіді зазвичай автор представляє читачеві якусь ідилію: двоє люблячих або симпатизують один одному людей намагаються зав'язати романтичні відносини, головний герой демонструє обраниці красиві почуття, благі наміри, здатність до самопожертви, але як тільки герої зустрічають на своєму шляху будь-які дрібні, по суті навіть незначні перешкоди, любовна серпанок розсіюється, і персонаж демонструє всім своє невігластво і убогість почуттів. Причому вся трагедія полягає в тому, що герой не усвідомлює цього, він упевнений, що являє собою зразок «нової людини», а насправді він збитковий «суб'єкт», з невиправними ніякої нової ідеологією дрібнобуржуазними замашками. Так, в оповіданні «Любов» герой Вася Чесноков йде проводжати після вечірки молоду особу, закоханий до божевілля Вася бажає надати Марійці докази своїх ніжних почуттів до неї: «Ось скажіть, ляжте, Вася Чесноков, на трамвайну колію та лежите там до першого трамвая, я, їй Богу, ляжу! Тому як відчуваю до вас найніжніші почуття ». Машенька сміється, а він продовжує: «Ось ви смієтеся і зубки скелі, а я все одно вас дуже, так би мовити, обожнюю. Ось накажіть тільки, стрибни, Вася Чесноков, з моста, я ж і справді стрибну! ». Вася підбіг до поручнів і вдав,що лізе. Але тут раптом появляётся темна фігура, Яка підходить до парочки і, погрожуючи, змушує Васю віддати пальто і черевики. Дивіться герою нікуди, але при цьому ніколи самовіддану «лицар» починає бурмотіти: «... у їй і шуба, і калоші, а я роздягайся ...». Після того, як грабіжник зник, Вася залишив дівчину, при цьому гнівно заявивши: «Я ж її і проводжай, я ж і майна позбавляє! ...». Завдяки цьому діалогу автор досягає властивого йому трагікомічного ефекту.

Повість "Про що співав соловей" представляє тонко пародійно стилізоване твір, що викладає історію пояснень і томління двох жарко закоханих героїв. Не зраджуючи канонами любовної повісті, автор посилає випробування закоханим, хоча і у вигляді дитячої хвороби (свинки), якій несподівано важко захворює Билінкін. Герої стоїчно переносять ця грізна вторгнення року, їхнє кохання стає ще міцніше і чистіше. Вони багато гуляють, взявшись за руки, часто сидять над урвищем річки з дещо несолідним назвою - Козявка.

А чим пояснюється сумний підсумок в повісті "Про що співав соловей"? У Лізочки не виявилося матусиному комода, на який так розраховував герой. Ось тут-то і вилазить назовні «мурло міщанина», яке до цього - правда, не дуже майстерно - прикривалося «галантерейним» поводженням.

Зощенко пише чудовий фінал, де з'ясовується справжня вартість того, що спочатку виглядало трепетно-великодушним почуттям. Епілогу, витриманому в елегійних тонах, передує сцена бурхливого скандалу.

У структурі стилізовано-сентиментальної повісті Зощенко проступають їдко саркастичні вкраплення. Вони надають твору сатиричний колорит, причому, на відміну від оповідань, де Зощенка відкрито, сміється, тут письменник, користуючись формулою Маяковського, посміхається і знущається. При цьому його усмішка найчастіше грустно-сумна.

Саме так будується епілог повісті "Про що співав соловей", де автор нарешті відповідає на питання, поставлене в заголовку. Як би повертаючи читача до щасливим дням Билінкіна, письменник відтворює атмосферу любовного екстазу, коли розімліла "від скрекоту комашок або співу солов'я" Лизочка простодушно допитується у свого шанувальника:

Вася, як ви думаєте, про що співає цей соловей?

На що Вася Билінкін зазвичай відповідав стримано:

Жерти хоче, тому й співає ".

Своєрідність "Сентиментальний повістей" не тільки в більш убогому запровадження елементів власне комічного, а й в тому, що від твору до твору наростає відчуття чогось недоброго, закладеного, здається, в самому механізмі життя, що заважає оптимістичним її сприйняттю.

Ущербність більшості героїв "Сентиментальний повістей" в тому, що вони проспали цілу історичну смугу в житті Росії і тому, подібно Аполлону Перепенчуку ( "Аполлон і Тамара"), - Івану Івановичу Белокопитову ( "Люди") або Мішелю Синягин ( "М.П . Синягин "), не мають майбутнього. Вони кидаються в страху за життя, і кожен навіть найменший випадок готовий зіграти фатальну рольв їх неприкаяної долі. Випадок набуває форми неминучості і закономірності, визначаючи багато в скрушно душевному настрої цих героїв.

Фатальне рабство дрібниць витравлюється людські початку в героїв повістей "Коза", "Про що співав соловей", "Веселе пригода". Ні кози - і руйнуються підвалини забежкінского світобудови, а слідом за цим гине і сам Забежкин. Не дають матусиному комода нареченій - і непотрібна сама наречена, якій так солодко співав Билінкін. Герой "Веселого пригоди" Сергій Пєтухов, який мав намір зводити в кінематограф знайому дівчину, що не виявляє потрібних семи гривень і через це готовий прикінчити вмираючу тітку. В оповіданні «Любов» автор робить акцент на нездатність маленької людини з його міщанським свідомістю відчувати високе почуття. Відносини з родичами і друзями також складаються на основі міщанської вигоди.

Художник малює дрібні, обивательські натури, зайняті безглуздим колообігом навколо тьмяних, линялих радощів і звичних печалей. Соціальні потрясіння обійшли стороною цих людей, які називають своє існування "Червякова і безглуздим". Однак і автору здавалося часом, що основи життя залишилися непоколебленной, що вітер революції лише схвилював море життєвої вульгарності і полетів, не змінивши істоти людські стосунки.

2.3. Мовні особливості оповідань.

Розповіді М. Зощенко 20-х років разюче відрізняються від творів інших відомих авторів як його сучасників і попередників, так і більш пізніх. І основна відмінність полягає в тому неповторному, можна сказати, унікальною мовою, який письменник використовує не для розваги і не тому, що так твору набувають найбільш безглузду, властиву сатирі забарвлення. Більшість критиків негативно відгукувалися про творчість Зощенко, і багато в чому причиною того був ламаний мову.

«Зазвичай думають, - писав він у 1929 році, - що я спотворюю" прекрасну російську мову ", що я заради сміху беру слова не в тому значенні, яке їм відпущено життям, що я навмисне пишу ламаною мовою для того, щоб посмішити поважну публіку .

Це не вірно. Я майже нічого не спотворюю. Я пишу тією мовою, на якому зараз говорить і думає вулиця. Я кажу - тимчасово, так як я і справді пишу так тимчасово і пародійно ».

Письменник намагається створити якомога більш комічний персонаж за допомогою безглуздих, на наш погляд, оборотів, неправильно вимовлених і спожитих в абсолютно не потрібному контексті слів, адже головною фігурою творчості Зощенко є міщанин, малоосвічена, темний, з дрібними, вульгарними бажаннями і примітивної життєвою філософією .

Комічного ефекту Зощенко часто досягає обігруванням слів і виразів, почерпнутих з промови малограмотного міщанина, з характерними для неї вульгаризмами, неправильними граматичними формами і синтаксичними конструкціями ( "плітуар", "окрім", "хресь", "етот", "в третьому", "брунеточка", "пельсінние кірки, з яких блюёшь надміру", "для скусити", "хучь плач", "собачка системи пудель", "тваринна безсловесна", "у плиті" і т.д.).

Одною з характерних рисв сатирі Зощенко було використання його героями іноземних слів, про значення яких, вони, герої, звичайно, тільки здогадувалися, в силу свого вузького кругозору. Так, наприклад, в оповіданні «Жертва революції» колишня графиня билася в істериці через зникнення золотих годин, часто вживала французьке вираз comme ci comme ca, що в перекладі означає «так собі», причому було воно абсолютно недоречно, що надавало діалогу комічний і безглуздий сенс:

Ах, - каже, - Юхим, Комсі-комса, чи не ви сперли мої дамські годинник, обсипані діамантами?

Що ви, - кажу, - що ви, колишня графиня! На що, - кажу, - мені дамські годинник, якщо я чоловік! Смішно, - кажу. - Вибачте на слові.

А вона плаче.

Ні, - каже, - не інакше, як ви сперли, Комсі-комса.

Причому, важливо також відзначити, що герої творів, навіть незважаючи на своє більш-менш знатне походження, поєднують жаргон з напускною манерами. Зощенко тим самим вказує на невігластво, яке вже немає надії викорінити в цьому поколінні.

Деякі письменники намагалися писати «під Зощенко», але вони, за влучним висловом К. Федина, виступали просто як плагіатори, знімаючи з нього те, що зручно зняти, - одяг. Однак вони були далекі від розуміння істоти зощеновского новаторства в області оповіді.

Зощенко зумів зробити оповідь дуже ємним і художньо виразним. Герой-оповідач тільки говорить, і автор не ускладнює структуру твори додатковими описами тембру його голосу, його манери триматися, деталей його поведінки.

Багато фраз М. Зощенко стали крилатими, шанувальники його творчості, а також ті, які просто бачили найвідомішу екранізацію його оповідань «Не може бути», використовують настільки своєрідні і ємні фрази і в повсякденному житті.

Проте, такий незвичний і ламаний мова є лише допоміжним засобом, зовнішньої косметичної оболонкою його творів. Поступово письменник піде від обраної ним манери опису дії за допомогою яскравих мовних, неправильно побудованих оборотів і неграмотного спотвореного мови. Зощенко розумів, що за гострою сатирою, за нагромаджені вульгарними, міщанськими фразовими оборотами не видно суті, злободенності і загрози тієї проблеми, яка дійсно хвилює автора

В середині 30-х років письменник заявляв: "З кожним роком я все більше знімав і знімаю утрировка з моїх оповідань. І коли у нас (в загальній масі) говоритимуть зовсім вишукано, я, повірте, не полишу століття" ».

висновок

Творчість Михайла Зощенка - самобутнє явище в російської радянської літературі. Письменник по-своєму побачив деякі характерні процеси сучасної йому дійсності, вивів під сліпуче світло сатири галерею персонажів, що породили загальне поняття "зощеновскій герой". Перебуваючи біля витоків радянської сатирико-гумористичної прози, він виступив творцем оригінальної комічної новели, яка продовжила в нових історичних умовах традиції Гоголя, Лєскова, раннього Чехова. Нарешті, Зощенко створив свій, абсолютно неповторний художній стиль.

Основні риси, характерні для його творчості 20х-30х рр, - це довірча нотка, яка присутня в кожному його творі, читач завжди відчуває близькість автора, який в свою чергу, поважає і любить свого читача. Життя простих людей описана в його оповіданнях і новелах детально, по його героям можна судити не тільки про час, в яке вони жили, а й про їх мисленні. Побут - обмежений простір для обмеженого пролетаря, який ще не зрозумів всю значимість революцій ХХ століття, не бажає вирватися на свободу, стати краще, поглянути на свої вчинки з боку замість того, щоб повсюдно намагатися кулаками і лайкою довести свою значимість.

Зощенко знав, хто його читач, тому він не бажав описувати чужу народу обстановку, неймовірні ситуації і неординарних людей, все його творчість наскрізь пронизане бажанням зблизиться з читачем, увійти до нього в довіру, для цього він використовує жаргонні вирази і безпосереднє спілкування з читачем в формі розповіді. Одну з головних завдань своєї творчості він бачить в тому, щоб висвітлити як прожектором всі недоліки людини, всю ущербність світогляду, нездатність на високі почуття і самопожертву. Рабство дрібниць не дає можливості героям відчути себе щасливими, незважаючи на «неідеальну систему», вона ставить їх в глухий кут, не даючи розвиватися і змінюватися в кращий бік. А обрамляє все це дрібнобуржуазна мислення експресивна, з яскравим негативним відтінком, деколи лайлива характеристика героїв, які претендують на звання основного обраного класу.

Автор намагається донести до читача все, що він бачив навколо, за що переживав і хотів виправити, хотів вплинути на світ навколо нього в окремо взятій улюбленої країні, але розумів, що має пройти набагато більше часу, ніж ті десять хвилин, які потрібні для прочитання його сатиричного оповідання.

Бібліографія

1. Біла Г. А. Закономірності стильового розвитку радянської прози. М., Наука, 1977.

2. Зощенко М. Про себе, про критиків і про свою роботу. - В кн .: Михайло Зощенко. Статті і матеріали. Л., Academia, 1928.

3. Зощенко Михайло. 1935-1937. Розповіді. Повісті. Фейлетони. Театр. Критика. Л., ГИХЛ, 1940.

4. Каган Л. Зощенко. літературна Енциклопедія. М., 1930, Т. 4.

5. Федин До Письменник. Мистецтво. Час. М. Сучасний письменник, 1973.

6. Шнейберг Л. Я., Кондаков І. В. Від Горького до Солженіцина. «Маленька людина» як дзеркало радянської дійсності., Вища школа, 1994.

додаток

За що засудили Зощенко.

Під час єдиною тривалої зустрічі письменника Юрія Нагібін з Михайлом Зощенко зайшла розмова про те, чому для розгрому Михайла Михайловича вибирали самі прості речі на зразок милого дитячого оповідання "Пригоди мавпи". Далі відбувся наступний діалог. Зощенко:
"А ніяких" небезпечних "речей не було. Сталін ненавидів мене і чекав нагоди, щоб розправитися." Мавпа "друкувалася і раніше, ніхто на неї уваги не звернув. Але тут прийшла моя година. Могла бути і не" Мавпа ", а" В лесу родилась елочка "- ніякої ролі не грало. Сокира навис наді мною з довоєнної пори, коли я опублікував розповідь" Часовий і Ленін ". Але Сталіна відвернула війна, а коли він трохи звільнився, за мене взялися".
Нагібін:
"А що там кримінального?"
Зощенко:
"Ви ж говорили, що пам'ятаєте напам'ять мої розповіді".
Нагібін:
"Це не той розповідь".
Зощенко:
"Можливо. Але ви пам'ятаєте хоча б людини з вусами"?
Нагібін:
"Який кричить на вартового, що той не пропускає Леніна без пропуску в Смольний?"
Зощенко кивнув:
"Я зробив непрощенну для професіонала помилку. У мене раніше була людина з борідкою. Але по всьому виходило, що це Дзержинський. Мені не потрібен був точну адресу, і я зробив людини з вусами. Хто не носив вусів в ту пору? Але вуса стали невід'ємною ознакою Сталіна. "Вусатий батька" тощо. як ви пам'ятаєте, мій вусань - безтактний, грубий і нетерплячий. Ленін вичитує його, як хлопчиська. Сталін дізнався себе - або його напоумили - і не пробачив мені цього ".
Нагібін:
"Чому ж з вами не розправилися звичайним способом?"
Зощенко:
"Це одна з сталінських загадок. Він ненавидів Платонова, але ж не посадив його. Все життя Платонов розплачувався за" засумніватися Макара "та" Про запас ", але на волі. Навіть з Мандельштамом грали в кішки-мишки. Посадили, випустили, знову посадили . Але ж Мандельштам на відміну від всіх дійсно сказав Сталіну правду в обличчя. Мучити жертву було куди цікавіше, ніж розправитися з нею ".
На закінчення бесіди Нагібін подав корисний, але трохи запізнілий рада:
"А ви написали б просто" якийсь чоловік ".
Зощенко:
"Це нікуди не годиться. Кожна людина чимось відзначений, ну і відокремте його від натовпу. Погані літератори неодмінно вибирають каліцтво, збиток: кульгавий, однорукий, кособокий, кривої, заїка, карлик. Це погано. Навіщо ображати людину, якого зовсім не знаєш? Може, він і кривої, а душевно краще вас ".
У посмертному двотомнику М. Зощенко вусатий грубіян все-таки перетворився на "якогось людини". Таким нехитрим чином редактор захистив Сталіна (вже покійного і засудженого за культ особистості) від "наклепницьких інсинуацій".