Назва п'єси Едварда Олбі «Три високі жінки» виправдовується цілком: в першому акті (хоча спектакль йде без антракту) на сцені ми бачимо A - 92-річну самотню жінку (блискуче перевтілення Євгенії Симонової), B - її 52-річну доглядальницю, філософствує і іронізує, і С - 26-річну помічницю її адвоката, що не чающие, коли вже нарешті бабуся помре. Місцями затягнуто і нудно, місцями дійсно смішно впав у маразм A згадує кращі моменти свого минає життя і поступово з нестерпним тягаря перетворюється для B і C в цікаву товаришку по чарці, з жалюгідної істоти - в сильну особистість, і все більше глядач розуміє, що всі троє - це одне і те ж особа, що стоїть на трьох різних життєвих етапах (таким же чином будувався сюжет і в пріснопам'ятного «фотофініш» театру Єрмолової, тільки там - екскурс в минуле, а тут - швидше в майбутнє). У другому акті наші героїні вже сидять одягнені в біле примарами над власним тілом, пойняла кому, і, вже усвідомлюючи себе єдиним цілим, з'ясовують один у одного, що у них буде потім: 26-річна - у 52-річної, та - у 92-річній, яка нині перебуває в тверезому розумі і твердій пам'яті; природно, кожну чекає безліч сюрпризів, причому неприємних: позитив першого акту скінчився, почався безпросвітний фаталістичний песимізм. Слухаючи A і B, C відчайдушно не хоче приймати такий сценарій власної долі: згідно їхніми розповідями, через два роки їй доведеться забути про перше кохання до фехтувальникові з фіолетовими очима - у неї попереду розтягнувся на сорок років шлюб з однооким «пінгвіном» і недовгі втіхи з коханцем-конюхом, алкоголічка-сестра і сплять мати, які ненавидять її родичі чоловіка і син-гей, який втік з дому. Як то кажуть, життя не вдалося, але спробу зарахували. Світлу ноту в це темне царство внесли тільки що розгорівся під кінець обговорення, який період життя найбільш щасливий, - на початку шляху, коли віриш у краще, на півдорозі, коли бачиш і молодість, і старість, або в кінці шляху, коли все зроблено і залишається тільки кожен день радіти, що ще живий, - так безпосередньо фінал, щодо якого я спойлер не буду. З безвихідно похмурої мораллю вистави, яку можна виразити фразою однієї з героїнь - «Якби всі знали, що буде далі, вулиці були б завалені трупами молоді, кінчає життя самогубством», я погодитися не можу - може, я недобитий оптиміст, але все- таки мені здається, що кожен сам будує свою долю, кожен сам винен в більшості своїх проблем, і кожен сам здатний змінити багато незручні обставини (ось що заважало героїні розлучитися з «пінгвіном», і нафіга скаржитися на двадцятирічне самотність після того, як сама ж прочитала особисту переписку сина і тим змусила його піти з дому? ). Все-таки варто визнати, що «Фотофініш» був більш життєстверджуючим, проте «Три високі жінки» поставлені і зіграні досить добре, щоб над ними можна було задуматися, приміряючи на себе погляди на одні й ті ж речі людей з різним ступенем досвіду, до того ж класична музика і танці додають неабияку частку зворушливості в проміжки надмірно цинічного тексту. Загалом, річ якісна, але на любителя - мені сподобалося, але не обіцяю такого ж ефекту для інших.

А: дуже стара жінка; худа, владна, зарозуміла, наскільки це можливо в її віці. Яскраво-червоні нігті, витончено укладене волосся, макіяж. Красива нічна сорочка і пеньюар.

Б: нагадує А в 52, одягнена просто.

В: нагадує Б в 26.

Молода людина: 23 або близько цього; приємно одягнений (піджак, краватку, сорочка, джинси, легкі шкіряні туфлі і т. д.)

Місце дії:

«Багата» спальня у французькому стилі. Пастельні тони, з переважанням блакитного. Ліжко посередині в глибині сцени з невеликою лавкою в ногах. Мереживні подушки, красиве покривало. Французька живопис XIX століття. Два невеликих крісла, красиво покриті шовком. Якщо є вікно - шовкові штори. Пол, покритий килимом пастельних тонів. Двоє дверей, одна ліворуч, інша направо.

Склепінні проходи, що ведуть до кожної з них.

Акт перший.

Спочатку А в лівому кріслі, Б в правому, В на лавочці біля ліжка.

Час після полудня.

Мовчання.

А. (З нізвідки в нікуди): Мені дев'яносто один.

Б. (пауза) Невже?

А. (пауза) Так.

В. (посміхаючись):Тобі дев'ятдесят і два.

А. (Більш довга пауза; не надто привітно)Хай так.

Б. (до В) Це правда?

В. (Тисне плечима; показує папери)Тут так сказано.

Б. (Пауза.)Гаразд ... Яке це має значення?

В. Дивна дріб'язковість!

Б. Все забувається.

А. (Як завжди.) Мені дев'яносто один.

Б. (Зітхнувши) Так.

В. (з усмішкою) Тобі дев'ятдесят і два.

Б. (індиферентно) Про ... не треба.

В. Ні! Це важливо. Почуття реальності ...

Б. Це не має значення!

В. (про себе) Для мене має.

А. (Пауза) Я це знаю, бо він говорить: "Ти рівно на тридцять років старше мене; Я знаю, скільки мені років, тому що я знаю, скільки тобі і якщо ти навіть забудеш, скільки тобі, запитай, скільки мені і ти дізнаєшся. ( пауза.) О, він це говорив багато разів.

В. А, що якщо він помиляється?

А. (стримано; поступово розпалюючись; все голосніше і голосніше)Що?

Б. І таке буває.

В. (як і раніше до А.) Що якщо він помиляється? Якщо він молодший тебе не на тридцять років?

А. (несподівано голосно; грубо) Уяви собі, він прекрасно знає скільки йому років.

В. Ні, я маю на увазі ... що, якщо він помиляється щодо твого віку.

А. (пауза)Нісенітниця. Як же він може бути не на тридцять років молодша за мене, якщо я на тридцять років старше його. Він весь час говорить про це. (Пауза) Всякий раз, коли приходить відвідати мене. Яке сьогодні число?

Б. сьогодні (Називає той день, який є в дійсності).

А. Да ?!

В. (як до дитини): Ну, добре, один з Вас може помилятися, і цілком ймовірно, що це не він.

Б. (Легка посмішка)О, цей Він.

В. (Швидкоплинна усмішка). Так; Знаю знаю.

А. Не мудруй. Що сьогодні? Яке сьогодні число?

Б. (Називає той же день).

А. (Хитає головою): Ні.

В. Що ні?

А. Немає і все!

Б. Добре.

В. А як ти думаєш, яке сьогодні число?

А. (зніяковіло) Яке число? Яке число я ... (Очі звужуються).Ну що ж, сьогодні-це сьогодні, звичайно. А як по твоєму? (Обертається до Б; хихикає)

Б. Браво, дівчинка!

В. Що за нісенітниця! Яка дурість ...

А. Не смій говорити зі мною таким тоном!

В. (ображено) Прошу вибачення!

А. Я плачу тобі, чи не так? Ти не можеш говорити зі мною таким тоном.

В. Все відносно.

А. В якому сенсі?

В. Ти платиш не мені особисто. Ти платиш комусь, хто платить мені, тому, хто ...

А. Чи не все одно. Ти не смієш говорити зі мною таким тоном!

Б. Вона і не говорить.

А. Що?

Б. Ніяким таким тоном вона і не говорить.

А. (відсутня посмішка) Я взагалі не розумію, про що ви говорите. (Пауза).Цілковито.

Мовчання. Потім А плаче. Вони не заважають їй. Спочатку від жалю до себе, а потім заради самого процесу, і, нарешті, з люттю і відразою до того, що відбувається. Це триває досить довго.

Б. (Коли це закінчилося): Ну ось. Тепер краще?

В. (пошепки)Зізнайся ж.

Б. Виплачешь все до дна і як рукою зніме.

А. (сміється; лукаво): а якщо не до дна, що тоді?

Вона сміється знову; Б приєднується до неї.

В. (Хитає головою, захоплено) Іноді ти така ...

А. (загрозливо; різко) Яка?

В. (Маленька пауза).Та ні. Я мало не сказала комплімент. Але це вже не важливо.

А. (Звертаючись до Б). Що вона говорить? Весь час щось бурмоче.

В. Я не бубоню. (З досадою на себе). Все це не має значення!

А. Хто-небудь розбере, що вона мимрить ?!

Б. (Заспокоюючи).Вона просто не закінчила свою думку. Але це не має значення.

А. (Маленький тріумф). Готова присягнутися, що не має.

В. (Наполегливо, але не грубо). Все, що я хотіла сказати, це те, що можна помилятися щодо свого віку, особливо якщо давно вже збилася з рахунку, але до чого приховувати один рік ...

Б. (Втомлено). Залиш її. Нехай думає, як хоче.

В. Не залишу.

А. Як я хочу?

В. Навіщо приховувати один рік? Можу зрозуміти або хоча б спробувати, коли скидають десяток. Ну ладно - сім або п'ять - мило, дотепно - але один ?! Брехати на один рік? Що за дивні амбіції?

Б.Ну , розійшлася.

А. (Передражнює): Розійшлася.

В.(Підібгавши губи): Розійшлася. Я можу зрозуміти десять, п'ять, або сім, але ніяк не один.

Б. Понеслося.

А. (До В):понеслася (До Б) Куди понеслася?

Б. Її понесло.

А. (Життєрадісно): Так; її понесло!

В. (Посміхаючись): Так.

А. (Раптово, але не панічно): Я хочу вийти.

В. Пронесло?

А. (наполегливо): Мені потрібно вийти. Я хочу вийти.

Б. Ти хочеш вийти? ( Постає). Судно? Тобі потрібно судно?

А. (Ніяковіє говорити про це): Ні ... Н-е-е-е-т!

Б. А- а. ( Звертається до А). Ясно. Ти зможеш сама?

А. (Плаксивість): Я не знаю!

Б. Ну ладно, ми тобі допоможемо. Так? (Вказуючи на ходунок для інвалідів). Дати ходунок?

А. (Майже плаче) Мені потрібно вийти! Я не знаю! Як завгодно! Я хочу вийти!

Б. Добре!

Б піднімає А на ноги. Ми бачимо, що ліва рука у А на перев'язі, не діє.

А. Ти робиш мені боляче! Боляче!

Б. Добре! Я буду обережною!

А. Так, як же !!

Б. Буду!

А. Не будеш!!!

Б. (сердито)Буду!

А. Ні, не будеш! ( Стоячи на своїх ногах, ридаючи, плететься за допомогою Б.) Ти навмисне робиш мені боляче. Ти знаєш, що мені боляче !!

Б.(До В. виходячи): Побудь за господиню.

Марина Зайонц

Старість - на радість

П'єсу Едварда Олбі "Три високі жінки" поставили в театрі "ГИТИС"

Театральний бум, в останні роки виник в столиці, ніяк не бажає закінчуватися. Навпаки того, все частіше виявляє себе в місцях зовсім вже несподіваних. Ось, питається, що таке цей театр "ГИТИС"? Ну є в Великому Гнездніковском провулку навчальний театр ГІТІСу, нині РАТІ, грають там дипломні студентські спектаклі - справа звичайна. Якогось ажіотажу навколо майже ніколи не спостерігалося. А тут раптом трапився.

Дивацтв в історії з "Трьома високими жінками" не перелічити. Судіть самі. П'єсу грають не комедійну (кажуть, що глядачі у нас ласі на смішне, подавай їм "Аншлаг", і всі будуть задоволені), більш того, важку, песимістичну, з філософствування. Реклами при цьому ніякої, навіть афіш в місті, здається, немає. Одне тільки сарафанне радіо працює справно, за принципом: подивився, передай товаришеві. Ім'я постановника у широкої публіки, що називається, не на слуху. Сергій Голомазов з того покоління режисерів, якому довелося пробиватися крізь асфальт, і вилазили на поверхню не завжди тільки талановиті, скоріше - напористі. Голомазов явно не з їх числа. Викладає в РАТІ, зрідка ставить спектаклі - то в Театрі ім. Гоголя, то в театрі Армена Джигарханяна, грамотні, гідні, критикою не надто помічені. Словом, касу зробити його ім'я не може ніяк. Ну і, нарешті, зірки. У антрепризному виставі без них не можна ніяк. А тут з трьох актрис (Євгенія Симонова, Віра Бабічева, Зоя Кайдановська - дочка Симонової і Олександра Кайдановського) тільки одна може вважатися зіркою, і то з натяжкою. Євгенія Симонова, безсумнівно, відома актриса, але все ж в модних нині серіалах не знімається, на глянцевих обкладинках не мелькає - питається, чого тут стільці ламати?

Стільці на виставі, звичайно, не ламали, але аплодували дуже бурхливо і якось дуже зворушливо. Як випливає з назви, жінок спочатку було три - А (їй 92 роки), В (52 роки) і С (26 років), а потім з'ясовується, що це одна і та ж жінка, так би мовити, в різні роки свого довгого життя . Перша частина вистави виглядає майже весело, там 92-річна баба-маразматичка (Євгенія Симонова) ділиться своїми спогадами з доглядальницею (Віра Бабічева) і помічником адвоката (Зоя Кайдановська). Але ось її наздоганяє удар, вона впадає в кому, і три жінки, переодягнені в білі бальні сукні, з'ясовують нарешті, що життя у них одна на всіх. Якась абсолютно безрадісна, безнадійна життя, в якій, ледь народившись, ти починаєш вмирати. І тільки в старості, перед лицем смерті, відчуваєш себе абсолютно вільною і навіть щасливою, як це не дивно.

Євгенія Симонова зіграла в цьому спектаклі, безумовно, кращу свою роль. Роль переломну, міняє долю. Вічна інженю, чарівна і славна принцеса зі старої казки явила тут великий драматичний талант і відчайдушний мужність. Як не крути, ця подія, через якого все ж варто ламати стільці.

Известия 18 лютого 2004 року

Марина Давидова

Симонова зіграла за трьох

П'єса живого американського класика була удостоєна в 1994 році Пулітцерівської премії. У наших краях нею приблизно в ті ж роки зацікавився невтомний Олег Табаков, який мріяв, щоб головну роль - роль баби - зіграла в ній Марія Миронова. Нічого тоді не вийшло. Йшли роки. І ось, нарешті, її поставив на сцені навчального театру ГІТІСу Сергій Голомазов. З трьох жінок по-справжньому цікавою виявилася одна - Євгенія Симонова.

Я завжди з симпатією ставилася до Симонової, але жодного разу ще не бачила її на сцені в усій професійної красі. Навпаки, на різних сценах в різні роки я бачила її в чомусь такому маловиразними і невиразному, поставленому то за Ібсеном, то за Стріндбергом, то по Пінтеру. Її очевидне, дуже крихке якесь чарівність експлуатувалося без толку і натхнення - подорослішала принцеса, знову подорослішала принцеса. У виставі Голомазова Симонова постає нарешті в усій красі свого таланту. Крім чарівності в ній, виявляється, ще багато чого є.

Плідний і надзвичайно успішний Едвард Олбі примудрявся писати п'єси, що примикають до театру абсурду (тобто розраховані на досить інтелектуальну і досвідчену публіку) і в той же час бенефісні (тобто цілком придатні для комерційних театральних потреб). "Три високі жінки" - дивовижний зразок такого бенефісного абсурду.

П'єса починається як побутова комедія. Впавши в маразм заможна стара, прокручувати свої спогади, немов затерту платівку, її втомлена і до всього вже байдужа доглядальниця, молода енергійна особа, що має до старої якісь фінансові претензії. "Доктор, у мене провали в пам'яті". - "Які провали?" - "Вибачте, доктор, ви про що?". У Олбі цей анекдот розтягнутий в часі і розкладений на три голоси. "Покличте Гаррі". - "Ми вже говорили. Гаррі помер 30 років тому". - "Як помер? О-о-о!". Ближче до середини побутова комедія перетворюється в екзистенціальну драму. Точніше, екзистенціальну мелодраму. Стає ясно, що всі три різновікові жінки (92, 52 і 26 років відповідно) - лише іпостасі однієї, що жила довго і нещасливо. Вони єдині в трьох особах. У них спільна біографія і спільна доля. Просто молодша багато чого не знає, старша вже багато з чим змирилася, в середній ще киплять пристрасті. Комічний діалог перетворюється в сповідальні монологи. Надії молодий розбиваються об скепсис літній і розчиняються в мудрого байдужості старої. Межі між "я" і "ми" стираються. Життя, якщо уважно придивитися, чи не краще спогадів маразматика, вона теж схожа на затерту пластинку і відома наперед. Але прожити його все одно доведеться. Чим ближче до фіналу, тим виразніше проступають в "Трьох високих жінках" центральний мотив "Трьох сестер": навіщо ми живемо, навіщо страждаємо?

Нескладно здогадатися, що в ідеальному розкладі для постановки цієї п'єси необхідні три зірки, кожна з яких в різних тональностях або навіть регістрах буде вести свою партію. У виставі Голомазова зайнята одна. Вона грає стару.

Взагалі-то подібний хід з деяких пір став прямим шляхом до успіху. Вже скільки голлівудських зірок - від Ніколь Кідман ( "Годинник") до Шарліз Терон ( "Чудовисько") - підбиралось до заповітних "Оскара", відважно зістарити себе, набравши вагу або приклеївши до гарненьке личко великий гумозний ніс. Симонова їх переплюнула. Вона грає не старої людини, а старість як таку. Акуратно прикладає хусточку до сльозяться очі і куточків рота, каже гучним, скрипучим, потріскують - що та платівка - голосом, розгублено посміхається, темпераментно приголомшує маленьким кулачком і чудово передає відчуженість людини, застиглого десь на шляху між цим світом і тим.

Дивлячись на її розумну і технічну гру, згадуєш барокову співачку Дебора Йорк, що приїжджала до нас рік тому в рамках Великоднього фестивалю. Голос у Йорк зовсім потужний, але володіє вона їм віртуозно. Талант невеликий, але який огранки! Дивишся на сцену і розумієш: дуже розумна жінка. Всі недоліки може приховати, все гідності - підкреслити, все модуляції - вивірити до дрібниць. Ви думаєте, головне для співачки - голос? Дебора Йорк довела - що інтелект.

Дві інші актриси явно служать Симонової фоном. Таким собі гарніром до основної страви. Одна (Віра Бабічева) при цьому веде свою партію гідно і без натиску, інша (Зоя Кайдановська) - одноманітно і фальшиво. Але справжнім партнером актриси став тут, звичайно, режисер. Сергій Голомазов давно вже ходить у нас в невизнаних геніїв. Або вже як мінімум в талантах. Для останнього твердження є безумовні підстави. Перша частина вистави зроблена їм вельми майстерно. Він грамотно виходить на крещендо, вчасно вмикає музику і правильно пояснює актрисі, де їй треба кричати, а де шепотіти. Загалом, вміло балансує на межі між спектаклем для інтелектуалів і антрепризним видовищем. І все було б чудово, якби раптом Сергій Голомазов не згадав, що він, чорт забирай, не ликом шитий і право має. Ех, треба б піддати режисури, немов говорить він собі. І понеслося - по сцені звідки не візьмись починають метатися тіні, артисти кружляють у танці, дискотечная світломузика заливає ігровий простір, екзистенційна мелодрама перетворюється в мелодраматичну фантасмагорію.

Особливо засмучує фінал. Їх, власне, два. Перший диво як хороший. Жінка, вже впав у кому (ця її четверта іпостась всю другу половину вистави нерухомо лежить на ліжку), і її блудний син раптом виходять на авансцену. Дія переноситься по ту сторону земних страждань і турбот. Він тихо обіймає її і кладе голову їй на плече. Пристрасті залишилися в минулому. На їх місце заступило прощення. Цей дуже вірно і неголосно пролунав акорд мав би завершити спектакль. До нього нічого додати. Так після бурі блаженна тиша. Але Голомазов додає, змушуючи юнака пускатися по сцені в танок з усіма виконавцями вистави по черзі і надаючи тим самим фіналу якийсь кафешантанних відтінок. Мало того що цієї кафешантані пручається сама природа його таланту, як здається, теж камерного і тихого. Їй пручається природа п'єси, в якій на зміну вихору життя заступає те, що ми все, безсумнівно, заслужили, - спокій.

Кирило заметільний

«Я відмовляюся від всіх вас»

«Три високі жінки» Е.Олбі в театрі "ГИТИС"

У суботу 24 січня в театрі «ГИТИС» відбулася прем'єра п'єси «Три високі жінки» Е.Ф.Олбі - американського драматурга, автора «Хто боїться Вірджинії Вульф?», "Крихітки Аліси", "Все скінчено", "Морського пейзажу» і інших речей, вдало поєднував в своїй творчості риси європейського театру абсурду з чисто американським реалізмом (з елементами екзистенціалізму).

Варто відразу зазначити, що п'єса несе на собі хрест автобіографічних переживань драматурга: саме він в 20 років залишає рідний дім, причиною чого став розрив з матір'ю (цей конфлікт ускладнюється тим, що батьки Олбі невідомі, а сам він був усиновлений "бродвейським" антрепренером Р .Олбі; прийомні батьки виконували будь-яку примху "сина", завдяки їх багатству він отримав чудову освіту).

Режисер, який поставив спектакль, відомий (хоча і не широко) своїми роботами в різних театрах - «Петербург» і «Дрейфус» (ім. М. В. Гоголя), «Театр-вбивця» (п / р А.Джигарханяна), « посвячення Єві »(ім. Є. Вахтангова, спільно з С.Яшіним). Крім того, він ставив п'єси в Ризі, в Тель-Авіві, в Ліоні. Кілька його робіт знає і сцена "ГІТІСу". І, нарешті, нова ...

Сергій Голомазов, взявся в свою чергу за цю п'єсу (раніше вона вже була поставлена \u200b\u200bна декількох столичних сценах), трактує її як «історію про жіноче мужність, що дає можливість прожити це життя мудро і з гідністю» (читаємо в програмі). З кастингом тут все гаразд. За головну роль старої жінки взялася прославлена \u200b\u200bЄвгенія Симонова, дуже точно і з великим гумором передає через деталі як характер літньої жінки (або алегоричній постаті «A»), так і її вікове стан. У зображенні глибокої (92 роки) старості активно використовується міміка, дихання, мова, трохи гірше - пластика тіла. Постійно наспівує нею колоратурне арія Джільди "Серце радості повно" (з "Ріголетто" Дж. Верді) втілює образ щасливої \u200b\u200bлюблячої дівчини і підкреслює пройдений всього (в устах глибоко літньої жінки). Взагалі мелодія цієї арії супроводжує драму від початку до кінця: її мотив звучить як до початку дії, так і після. Її доглядальницю (або алегоричну постать «B»), грає актриса В.Бабічева (театр ім. В. Маяковського), якій за п'єсою 52 роки (з програми: «виглядає так, як виглядала б« A »в 52 роки»). Бабічева в перших мізансценах блискуче впоралася зі своїм завданням: її доглядальниця звикла до всіляких примх і випадів «господині». Її вже ніщо і анітрохи не зачіпає. Всі примхи старої Сбрендівшій і трохи здичавілого буркухи байдужі їй в силу звикання. Їй залишається тільки іронізувати і відмахуватися рукою. Але. Вона, яка отримує гроші за свою роботу, звичайно ж, періодично, підіграє своєї літньої «Мем». Третя алегорична постать «C» і помічник адвоката ( «виглядає так, як виглядала б« A »в 26 років») - Зоя Кайдановська (особою сильно нагадує чудового актора А.Кайдановского). Її персонаж - це не пізнала життя юна особа, наївна, палка по молодості, нетактовно цікава, що задає масу "безглуздих" питань, по-смішному ділова. Отже, перед нами три різних жінки і, одночасно, за задумом драматурга, три різних іпостасі однієї людини ( «A», «B», «C»; діалоги в тексті п'єси так і звучать від трьох персонажів "A", "B" і "C").

Дія розгортається в будинку 92-х річної жінки, самотність якої порушують прийшли в її покої доглядальниця і помічник адвоката. Остання прийшла до бабусі через те, що надсилаються рахунки вона не оплачує, паперу, принесені їй кур'єром, вона не підписує, і інше, і інше. Правда старій на все наплювати: я і сама раніше з усім справлялася, і що я не можу і тепер? В результаті безуспішних спроб помічниці адвоката почати переговори з навіженої старенькою, у трьох героїнь починається взаімопосвященіе в особисті душевні страждання і переживання, в свій інтимний досвід. Основним смисловим центром цього діалогу є розповіді 92 річної жінки про свою молодість - любові, шлюбі, зради, підприємливості, втім, досить смішно надумує, конфлікті з сином, який пішов одного разу з дому, та так і не показувався, і не дає про себе знати по цей день. У кожної з трьох співрозмовниць своя доля, і кожна цікавить глядача практично в рівній мірі: у кожної з актрис, на мій погляд, вдається в достатній мірі захопити розповіддю про свою долю, вони однаково цікаві, і знаменита Симонова вкрай рідко перетягує на себе ковдру глядацької інтересу. Душевні бесіди трьох героїнь буденні (життєві) і їх символізує «біле», звичайне освітлення героїв і сцени (світло - К.Палагута).

Але ось старій стає погано і вона впадає в кому - запалюється синьо-бірюзове освітлення героїв і сцени - це колір сну, якогось алегоричного внутрішнього діалогу, підсвідомості, можливих або неможливих бажань. На середині сцени стоїть ліжко, на якій ми бачимо стару жінку в кисневій масці (студентка ГІТІСу А.Ібрагімова), яку "обтанцовивает" (досить пластично) в фехтувальному костюмі і з рапірою син (також студент ГІТІСу А.Фроленков) - це якась алегорія покаяння сина перед залишеної, одинокою матір'ю. До речі сказати про танцювальних номерах (балетмейстер - І.Личагіна): було не зовсім зрозуміло пантоміма це або балетні па. Танцювальні номери вдалися лише місцями, а в основному це виглядало досить важко (не тільки за моїми спостереженнями).

У наступній мізансцену справа на авансцені стоїть ліжко, на якій продовжує лежати в комі стара, а по діагоналі на високих стільцях (досить пряма метафора, зате не відводить глядача далеко від квінтесенції п'єси) сидять три наші "високі" жінки. Одягнені вони в ангельски білі пишні сукні, як ангели такого Страшного суду (адже старенька при смерті) - якогось умовного підсвідомого діалогу ( "тріалог"). Між ними зав'язується розмова в жанрі «що було б, якби». Кожна з них заявляє про свою духовну силу (висоті). Симонова тут злегка зарозуміла і іронічна. Бабічева - натхненна і кілька прямолінійна, ніж мені нагадала Жанну д'Арк з якої-небудь історичної кінострічки. Такий же приблизно мені здалася і Кайдановська; правда її виправдовує те, що вона тут втілює молоде "Я" головної героїні - вмираючої бабусі. Вона "клянеться" їм: "Я ніколи не буду вами".

Основна мета їх тріалог - з'ясувати "яке місце краще": яке займає жінка в молодості, коли все ще тільки попереду; яке займає жінка в зрілості, коли багато позаду, але ще не все втрачено і є шанси на зміни, або яке займає древня жінка похилого віку, у якій попереду тільки ... як казав И.Бродский: "А чи знаєте ви що все це закінчується ? "... але зате тепер можна на все дивитися з легкістю і безтурботністю. Ті дві інші - її юність і зрілість. В юності ти думаєш, що все буде добре і крапка. У зрілості у тебе є солідний шматок минулого і ти досить мудрий, щоб уже не помилятися, але попереду тебе маячить старість з її безсиллям і несозідательним моралізмом, що може лякати, або штовхати до рішучим діям. Наслухавшись в якості учасника і арбітра цього умовного Страшного суду, головна героїня ( "A") заявляє: "Я відмовляюся від всіх вас!". Проте, весь тріалог переходить в сцену, в якій жінка похилого віку раптово пробуджується, встає і кудись йде, але, несподівано побачивши сина, вона простягає до нього руки і вони обіймаються. Потім вони починають повільно вальсувати, темп прискорюється, і ось - вони вже рухаються також бадьоро, як молоді. Нарешті, син "танцем" саджає спочатку мати, потім кожну вікову іпостась (26, 52 і 92 роки), а потім і сідає сам на ліжко, де недавно лежала вмираюча мати.

Ця мізансцена, здається, кілька довгою на тлі інших, то є кілька важка (перевантажена деклараціями) і трохи формальна, і сильного бажання озирнутися на себе у глядача може і не виникнути, швидше за все втомити його (тим паче, що вся взагалі п'єса триває де -то годину п'ятдесят без антракту).

Завершується вся дія мізансценою загального примирення - всі учасники вистави посміхаються глядачеві сидячи на одному ліжку (біле висвітлення останнього мізансцени після алегорії внутрішнього примирення з сином залишає глядачеві цілком реальну життєву надію). П'єса закінчується ...

Взагалі п'єса "Три високі жінки" гуманістична і демократична. Вона про долю звичайної жінки, звичайної людини, по суті, "маленької людини", тільки в американському, а не в російській варіанті (вона не бідна і не забита). Ця п'єса про пересічної жінки. Всупереч режисерської трактуванні, не вважаю, що це - п'єса про «жіночому мужність». Вона, все-таки, скоріше, про жіноче самоті, про "некомунікабельності", про відчуженості і безглуздості існування. Драматург намагався розкрити причини цього самотності і зобразити світ, загублених внутрішню цілісність. Голомазов ж зробив спектакль про якоїсь умовної сильній жінці ( "мудрою і мужньою"). Це його трактування. Тільки його. Все те, що ми можемо почути від персонажів дуже спірно призводить до голомазовской ідеї. Але я не беруся заперечувати право будь-якого художника на суб'єктивізм. Напевно, ця постановка цим і оригінальна. Можливо, нова. Можливо.

Російський кур'єр, 11 лютого 2004 року

Аліса Микільська

дамська війна

Євгенія Симонова зустрілася на сцені зі своєю дочкою

У Театрі ГІТІСу показали спектакль, який має до навчального закладу непряме відношення. П'єсу Едварда Олбі "Три високі жінки" поставив Сергій Голомазов, колись актор Театру Маяковського, час від часу випускає на різних сценах симпатичні камерні вистави про людські відносини і заодно викладає в РАТІ. В "Жінок" з'єдналися два невеликих сімейних підряду: тут грає чоловіка Голомазова актриса Віра Бабічева, а також Євгенія Симонова і її старша дочка Зоя Кайдановська. Але на сцені в даному випадку не дружини, дочки і матері, а просто хороші актриси, що склали цілком приваблива тріо.

"Трьох високих жінок" у нас ставлять куди рідше, ніж інші п'єси дивака-абсурдиста Олбі. Право, даремно: крім цікаво придуманої структури, де одна жіноча доля поділена між трьома героїнями різного віку, і вони спочатку існують окремо і в земній реальності, а потім переходять кудись в четвертий вимір і стають продовженням одна одної, тут відмінно виписані ролі. До честі дам, зайнятих у виставі Голомазова, вони працюють чесно, і дивитися на них приємно. Зовні видовище вийшло досить традиційним, навіть аскетичним: порожня сцена, три допоміжних стільця, пронизливий темпераментний вальс, що підсилює відчуття від особливо патетичних епізодів. Однак вражень вистачає і без режисерської навороченності. Особливо цікаво виглядає Євгенія Симонова, давно вже не показують в нових театральних ролях. У першій дії вона зображує давню старушенцію: застиглі очі, що сльозяться, запалий рот, землисте обличчя, неслухняне тіло, скрипучий голос. Вона розглядає сидять навпроти в бінокль, витирає сльози і слюні і акуратно складає з пальців зламаної руки фігу - мовляв, не дочекаєтеся. А попутно доводить оточуючих до божевілля - своїми спогадами про подвиги юності, "заскоками" свідомості і, нарешті, шаленою, неприборкану пристрастю жити. У другій частині, де всі три дами виявляються в іншому вимірі, стаючи не те янголицям, не те трьома парками, Симонова вдало втілює мудрість, завжди тісно пов'язану з цинізмом. Тоді як дві молодші товаришки ще здатні рефлексувати, переживати і задавати питання, вона може тільки виносити вирок і констатувати факти. Тут в нагоді природна жорсткість актриси, завжди додавала гіркуватий відтінок навіть її "блакитним" ролям.

Крім усього іншого, цікаво спостерігати за сценічними взаємовідносинами Симонової і її дочки. Зоя Кайдановська, ставна красуня-блондинка, практично не схожа на матір. Куди більше в ній від батька, легендарного Олександра Кайдановського: скажений похмурий погляд, розмашиста, трохи чоловіча пластика, різкий голос і лякає внутрішня рухливість, що дає можливість миттєво перестрибувати з самоспоглядання в істерику. І грає Кайдановська зовсім в іншій манері - більш надривно, трохи неакуратно. Що навіть привертає до неї додаткову увагу. Кайдановської дісталася завдання зіграти трагедію юності, той період життя людини, коли хочеш всього і відразу, але виявляється, задоволення будуть строго дозувати все життя. Актриса вже грала щось подібне в телеспектакль Володимира Мірзоєва "Пристрасне і співчутливе споглядання", тому тут можна угледіти, пафосно кажучи, зачатки "акторської теми".

У Москві з'явився ще один тихий, стильний спектакль, де сплітаються якості гарного жіночого роману і життєвої філософії. "Три високі жінки" залишають приємне, терпке післясмак. Коли кілька людей збираються в спектакль не для того, щоб декларувати принципи, а просто заради задоволення, їхні емоції передаються і в зал для глядачів.

Петербурзький театральний журнал, №37, травень 2004 року

Григорій Заславський

жіночі історії

Е. Олбі. «Три високі жінки». Філія Театру ім. Маяковського (Москва). Постановник Сергій Голомазов, художники Е. Ярочкина, Н. Жолобова, С. Агафонов

Едварду Олбі в Росії то щастить, то не щастить, причому в першому випадку буває важко назвати причини везіння, а в другому - зрозуміти причини театрального байдужості.

«Випадок в зоопарку» мав буквально всесоюзний успіх. Коротка півторагодинна історія допомогла, наприклад, Борису Мільграма перебратися з Пермі до Москви, але, мабуть, до цих пір жоден його вистава не удостоювався захоплень, подібних до тих, що випали на долю його ж «Випадку в зоопарку». «Балада про невеселому шинку» і «Хто боїться Вірджинії Вульф» - два знаменитих вистави «Современника», в першому Табаков чи не вперше в історії радянського театру вивів на сцену представника сексуальних меншин, і цей недолік в його герої був доповненням до іншого, ще більш помітного, оскільки він грав Горбаня. «Хто боїться Вірджинії Вульф» в постановці Валерія Фокіна - «стовпотворіння» вдалих акторських робіт (Галина Волчек, Марина Нейолова, Валентин Гафт!) І рідкісний випадок, коли вітчизняний спектакль по глибині психоаналізу, у нас - напівзабороненого, перекрив, переплюнув заокеанське кінопрочитання тієї ж п'єси, де, між іншим, грали теж не останні "їх" актори - Бартон і Лорен. Помітним в Росії став кілька років тому і спектакль Віктора Шраймана в Магнітогорській драмі - з Сайдо Курбановим і Фарід Мумінова.

А «Козу», одну з останніх п'єс Олбі, - зараз, коли можна і про представників сексуальних меншин, і про все, що завгодно! - поставити Волчек так і не вдалося, і цю невдачу вона переживала трагічно, може бути, тому, що задум був уже «ясний і тема вгадана», заочно було обрано актори на головні ролі, що відмовлятися довелося вже після того, як не без праці владнали все пов'язане з авторськими правами. І Віктюк не поставив її, хоча теж збирався і мав уже свій переклад.

Перш ніж зіграли нинішню прем'єру, «Трьом високим жінкам» в Росії довго не щастило: її давно вже переклали російською, і навіть не один раз. Не раз приймалися ставити. Протягом декількох років виношувалися плани дати роль баби Марії Миронової. В останній раз п'єсу ставили в Москві рік або два тому, з відомим постановником і декількома відомими актрисами на афіші. Але щось таке не складалося, якась невиразність починалася в словах і переходила в спектакль, чого здавалося: це у Олбі щось не так. Чи то проблеми у них в Америці чужі, то чи для успіху у тамтешньої публіки потрібно менше, ніж у нас.

Саме, мабуть, загадкове в долі цієї п'єси на російській сцені полягає в тому, що вдале - щасливе - її прочитання сталося тоді, коли запити нашої та американської публіки зблизилися як ніколи. Раптом вийшов спектакль, який дозволив захопитися цією п'єсою, її «некомерційної» історією. І вийшов він - в антрепризі, начебто - в наш час - чужої якої б то не було серйозності (в своїй переважній більшості). Місяць чи два від випадку до випадку спектакль грали на сцені театру «ГІТІС», в маленькому підвальному залі в Гнездніковском провулку. І лише через час, уважно придивившись до вистави і визнавши в ньому не чужака, а рідного, його прийняли в афішу філії Академічного театру імені Маяковського, близького і постановнику Сергію Голомазова, і Євгенії Симонової, що зіграла в «Високих жінок» роль 92-річної бабусі . І за рівнем, і за складом виконавців спектакль, звичайно, заслуговує академічної сцени.

Ще два слова про Америку і американців. Є щось, що зовні ріднить «Три високі жінки» Олбі з більш відомої у нас п'єсою Уайлдера «Наше містечко»: і там, і тут описується нехай і неспокійне, і навіть нервове, але однаково мірне і неминуче протягом життя, від народження до смерті. Драматурги як ніби грають з машиною часу і дають картинки дитинства чи юності героя (героїв), їх зрілості і закономірного фіналу (як можливо без сліз проводжати людини, якого знав з самого дитинства ?!). І там, і тут з перших реплік відчувається, що автор хвилюється і співчуває своїм героям більше, ніж належить автору, оскільки розповідає не про "А", "B" і "C", а про своїх батьків і про власне дитинство. Для тих, хто знає історію самого Олбі, особиста інтонація не викликає сумнівів: подібно синові героїні своєї п'єси, він теж в молодості пішов з дому, прийняв прізвище вітчима, а тепер ось, на старості років, присвятив цю п'єсу пам'яті матері. У цьому - мужність вже не героїні п'єси, а самого драматурга, який таким ось «макаром» розплачується з минулим: в п'єсі тільки три героя, вірніше, три героїні, і ніхто, крім них, не має голосу для самовиправдання. Уайлдер користується «лінійним» часом, Олбі - можливістю його відносного «тлумачення». Але і там, і тут автори знаходять якісь обставини, які примиряють нехай ні з самою смертю, але зі зміною віку, яка може переживати ще болісніше і болючіше, ніж «безболісна» смерть.

«Три високі жінки» Сергія Голомазова, незважаючи на свою назву, що має на увазі акторське тріо, - це бенефіс Євгенії Симонової, гра якої захоплює: спочатку - феєричними подробицями в зображенні малорухомої і вже втрачає не тільки пам'ять, а й розум 92-річної жінки (все ще не старої!), а потім - вражаючою енергією, з якою вона відстоює правду своєї героїні. Вийти переможцем актрисі доручив сам драматург.

Для довідки: п'єса Олбі складається з двох сцен, в кожній - своє «життєвий» вимір. У першій ми бачимо стару, її доглядальницю і помічницю її адвоката, у другій все три постають трьома іпостасями і трьома віками однієї героїні. Щоб не плутатися в іменах, Олбі їх просто проіндексував - А, B і C. "С", пише Олбі, виглядає так, як виглядала б "А" в 26 років (Зоя Кайдановська), "В" - вона ж в 52 роки (Віра Бабічева), "А" - виглядає так, як виглядає в свої 92 (Євгенія Симонова).

У перекладі Олександра Чеботаря історія не викликає питань: ця п'єса про те, що у кожного віку - своя правда, і у кожного - свої приводи для занепокоєння і образ і свої підстави для прощення. Вона про те, що сенсу, напевно, як і щастя, на світі немає. Але є спокій і воля. Бо сама вільна і найсильніша серед них - та, якої 92 року, та, яка сама самотня (тут Олбі повертається до істин, відкритим ще Генриком Ибсеном). Вона прийшла до мудрості земної, а поки не вічного спочинку - спокійного ставлення до минулого і до своїх близьких, до величі вибачення.

В її всепоніманія (в першу чергу - в розумінні себе самої) - немає старечого байдужості, навпаки, вона все пам'ятає, але не завжди добра пам'ять не заважає розуму. Просто судить вона про все з висоти свого віку. Здається, ще трохи - і в цій мудрості проступить холодність потойбічного погляду. Якщо вірити "А", саме до 92-х років вона нарешті і добрела до справжнього щастя. Щастя, від якого вже ні сховатися, ні втекти.

І щастя, і старість Симонова грає з використанням найдосконалішою акторської техніки (в побутовій електроніці таке досконалість одержало назву hi-end). Поколупавши в носі, вона розглядає свою здобич через бінокль, нескінченно забуває, що старий адвокат Гаррі помер 30 років тому, знову і знову питає про нього і переживає чергове нагадування про те, що його вже немає на світі, як сіюсекундное горе, витираючи вічно сльозяться очі і слинявий рот. У репризу перетворюється вибудовування фіги, яку "А", в підкріплення своїх слів, складає з пальців зламаною і закутий в гіпс руки за допомогою погано слухають пальців другий, не зламаною і більш-менш здоровою. Дивлячись на неї, розумієш, як швидко, мабуть, у старих людей в цих нескінченних турботах проходить час. При цьому "А" ще й співає, але так, що крізь скрип її голосу ледь помітні слова: «Серце радості повно», арії з «Ріголетто». Симонової вдається зіграти (передати) згасання свідомості, з втратою інтересу до навколишнього і оточуючим, коли вона, як равлик, раптом ховається в невидиму шкаралупу, з переходами в «автономне існування», і миттєві перетворення героїні, яка так само раптом повертається до життя. І перетворюється в сварливу і малосимпатичними старушонку.

По кілька разів вона починає розповідати одну і ту ж історію, так що вже якийсь цікавість до цієї давнини з'являється і в публіці (ну, коли ж нарешті ?!). Олбі грає з цими глядацькими очікуваннями, і в найвідповідальніший момент замість довгоочікуваної еротичної сцени видаючи один тільки «пшик». За режисерської думки, вік проявляє себе в подробицях, щороку ніби прояснює і уточнює характер, додаючи якусь уточнюючу дрібниця, нову інтонацію: тому гра Кайдановської майже схематична (зовсім без «зморшок»!), Бабичевой - докладніше, а Симонової - складена з безлічі дрібних деталей.

Якби режисер і сама актриса не гальмували і не пам'ятали, що «головна дорога» (в даному випадку - головна історія) - попереду, роль Симонової, напевно, потонула б у незліченних «вікових» подробицях. Але Симонова - розумна актриса. А Голомазов, що було видно і по попереднім його спектаклів, - розсудливий режисер. Він знає, в якому місці можна відкрити шлюзи, а де - направити акторську енергію в інше русло. Якщо не брати до уваги необов'язкових танцювальних вкраплень, режисер намагається зробити свою присутність невидимим і, як говорили за старих часів, розчинитися в акторах-героях (вірніше, в героїнь-актрис). На сцені - три високих стільця, на зразок тих, які стоять перед барною стійкою, на кожному стільці - по актрисі. Ноги не стосуються статі: оскільки в даний момент героїня перебуває в стані коми (про що нагадує лікарняне ліжко в кутку сцени), їх стан - як там не є підвішене. Між небом і землею вони говорять про життя. Про своє життя. Тобто про те, що їх з'єднує. Їх людські історії для постановника важливіше будь-якого режисерського самовияву, тим більше - самовдоволення.

Три монологу могли б набриднути, якби хоч чимось нагадували один одного. Але Олбі одну і ту ж історію розповідає так, що неможливо зрозуміти, що мова - про одну людину. Ми знаємо про це, і самі героїні - теж знають, хоча миритися з цим не дуже хочуть. Навіть "А" готова відмовитися від минулого, що вже говорити про те, що "С", яка в свої двадцять шість не хоче бути ні кинутої чоловіком, ні залишеної сином, ні тою, яка запросто сходиться з конюхом на стайні. Вона не хоче бути ними, як не хоче вмирати, та й не вірить в смерть.