Лохвицька надія олександрівна. Цікаві факти з життя та біографії надії теффі

Теффі - письменниця, що творила в різних літературних жанрах. Її творами зачитувалися і останній російський цар і вождь світового пролетаріату. Сучасні читачі впізнають себе та приятелів у захоплених шопінгом міщанах та страждаючих від кохання дворянах. Біографія літератора, мова та герої якої не застаріли за 100 років, сповнена загадок та містифікацій.

Дитинство і юність

Надія Лохвицька (справжні ім'я та прізвище найуспішнішого «сатирика у спідниці») народилася у місті на Неві навесні 1872 року. Про точну дату народження точаться суперечки, як і про те, скільки було дітей у сім'ї. Документально підтверджено, що у Наді були одна молодша (Ліна) та три старші (Варя, Ліда та Маша) сестри та один старший брат (Коля).

Батько майбутньої письменниці був фахівцем з конституційного права і успішно поєднував амплуа адвоката, професора, літературного популяризатора юриспруденції, тобто займав приблизно таке становище, як через 120 років. Мати мала французьке коріння. Коли Наді виповнилося 12 років, батько помер.

Теффі в роки Першої світової війни / Журнал "Аргус", Живий Журнал

Надін прадід Конрад (Кондратій) Лохвицький писав містичні вірші, і фамільна легенда розповідала про магічний дарунок, який передається тільки по чоловічій лінії, а якщо їм опанує дама, то заплатить за це особистим щастям. Дівчинка з ранніх років любила книги і навіть намагалася змінити долю персонажів: у юності Надя з'їздила до і попросила письменника не позбавляти життя. Перші вірші народилися у Надії Лохвицької під час навчання у гімназії.

Дівчина не була красунею і вийшла заміж за першого претендента. Шлюб із Володимиром Бучинським приніс Надії двох дочок – Леру та Олену та сина Янека, але матір'ю «демонічна жінка» виявилася неласкою. Доживши до 28 років, Лохвицька пішла від чоловіка. Бучинський на помсту позбавив Надю спілкування з дітьми.

Книги

Розлучена з нащадками Лохвицька, на відміну, не стала кидатися під поїзд, а повернулася до юнацькій мрії про літературу і в 1901 році дебютувала в журналі «Північ» віршем «Мені снився сон божевільний і прекрасний». До моменту публікації твору сестра літератора-початківця, Марія, вже була відомою поетесою, яка творила під псевдонімом Мірра Лохвицька. Надія задумалася про оригінальне літературне ім'я.

Лохвицькі не прийняли Жовтневу революцію. Брат Миколай став сподвижником, а Надія Олександрівна через Одесу та Константинополь іммігрувала до Парижа. Життя на чужині було не солодким, але дар передбачення та рішучість Теффі, ймовірно, врятували письменницю від смерті в більшовицьких катівнях.

Особисте життя

Письменниця прагнула залишатися загадкою та обмежувала доступ журналістів до особистого життя, а на питання про вік відповідала, що почувається 13-річною. Відомо, що жінка захоплювалася містикою і дуже любила кішок, особливо останнього вихованця, який страждав на ожиріння. У зрілі роки Теффі намагалася налагодити спілкування з дітьми, але з трьох нащадків на контакт пішла тільки старша Валерія.

Документальний фільм "Жінки у російській історії: Теффі"

Читачі, які прагнули познайомитися з королевою російськомовного гумору, при спілкуванні з Теффі розчаровувалися – кумир мала меланхолійний та дратівливий характер. Однак із побратимами по перу письменниця була добра та щедра. Створений Теффі у французькій столиці літературний салон став центром тяжіння російських емігрантів, його завсідниками були дотепники Дон-Амінадо і прозаїк.

Ужитися з жінкою, яка знала собі ціну і дуже розсіяною в побуті, вдалося другому чоловікові – синові колишнього калузького фабриканта Павлу Олександровичу Тікстону. Надія Олександрівна вважала другого чоловіка найкращою людиною на землі, а коли хвороба знерухомила його, зворушливо доглядала чоловіка. В останні роки життя письменниці турботи про її матеріальне забезпечення взяв він філантроп З. З. Атран.

Смерть

Чутки про кончину Теффі, яка пережила фашистську окупацію Франції, лунали задовго до відходу Надії Олександрівни з життя. У 40-х роках 20 століття Михайло Цетлін опублікував некролог пам'яті письменниці. Але померла Теффі тільки в 1952 році, встигнувши створити перед відходом у вічність нариси про знайомих знаменитостей і цикл оповідань про тварин.

Вікіпедія

Причиною смерті став напад стенокардії. Могила Надії Теффі знаходиться на паризькому цвинтарі Святої Женев'єви.

Бібліографія

• 1910 – «Сім вогнів»
• 1912 – «І сталося так»
• 1913 - "Вісім мініатюр"
• 1914 – «Дим без вогню»
• 1920 – «Так жили»
• 1921 – «Скарби землі»
• 1923 - «Шамран. Пісні Сходу»
• 1926 – «Замість політики»
• 1931 – «Авантюрний роман»
• 1931 – «Спогади»
• 1936 – «Відьма»
• 1938 – «Про ніжність»
• 1946 – «Все про кохання»
• 1952 – «Земна веселка»

Надія Олександрівна Лохвицька, вона ж Теффі, народилася 1872 року під щасливою зіркою.
Їй пощастило із сім'єю. Батько, Олександр Володимирович Лохвицький, був відомим юристом, книголюбом, людиною з приголомшливим почуттям гумору. Мати, Варвара Олександрівна Гойєр, мала французьке коріння і чудово знала європейську та російську літературу. Свою любов до мистецького слова батьки передали дітям.

Пощастило Надії Лохвицькій та з часом вступу до літератури. На початку 20 століття жіноча емансипація призвела до того, що багато жінок взялися за перо. Гучно заявили про себе Ганна Ахматова, Марина Цвєтаєва, Зінаїда Гіппіус та інші. Чоловікам на поетичному Олімпі довелося потіснитися.

Надії не хотілося конкурувати зі старшою сестрою Марією (псевдонім Мірра Лохвицька), вірші якої вже стали помітним явищем у поезії Срібного віку. Вона пішла іншим шляхом. Дорогою, яку проклав А.П.Чехов своїми короткими оповіданнями 80-х років.
Почала з мініатюр та фейлетонів, які друкувалися в газетах. І тут її літературне життя мало не обірвалося, тільки-но розпочавшись. А.І.Купрін, який для молодої письменниці був незаперечним авторитетом, розкритикував її святкову розповідь, опубліковану в газеті «Новини».
- Дуже погана розповідь, - переконано сказав він. – Киньте писати. Така мила жінка, а письменниця ви ніяка. Плюньте на це.
Надія Олександрівна збиралася так і зробити, але втрутилися… черевички. Їй дуже захотілося купити черевики від Вейса за дванадцять карбованців. Вирішила востаннє написати розповідь заради грошей. Віддала до «Понеділка», думала: ніхто не помітить. Через деякий час зустріла Купріна.
- До чого добре написала. Голубчик мій, розумниця, - галасливо радів він.
Повірила йому і почала писати далі під псевдонімом Надія Теффі.

Справжня слава прийшла до неї в 1910 після опублікування першого тому «Гумористичних оповідань».
Чому її помітили? Тому що Надія Теффі просто, образно та дуже смішно говорила про близьке та зрозуміле кожному. Про кохання, про службу, про мистецтво, про гроші, про релігію та багато іншого. Шанувальниками творчості молодої письменниці ставали такі різні люди, як Микола II та Ленін, Іван Бунін та Федір Сологуб.

Другий том «Гумористичних оповідань» Теффі закріпив успіх. Двотомник був перевиданий десять разів!
Стало ясно, що у російської гумористики є не тільки король, Аркадій Аверченко, а й королева Надія Теффі. Зважаючи на те, як охоче Аверченко публікував оповідання Теффі у своєму «Сатириконі», він це теж розумів.
Наступні сорок років творчої діяльності довели, що корону Надія Теффі має право. Вона підготувала до друку понад тридцять збірок. Перевидань, у тому числі піратських, ніхто не рахував.

Кількість – це добре, але яка якість творів Теффі?
Звернемося до її відомої розповіді «Життя та комір».
У ньому йдеться про те, як купівля коміра із жовтою стрічкою змінила життя героїні. Дрібний предмет поневолив жінку. Він вимагав змінити одяг, меблі та навіть поведінку. «Перш вона ніде не бувала, але тепер комір нап'явся на її шию і поїхав у гості. Там він поводився розв'язно до непристойності і крутив її головою праворуч і ліворуч». Чесну дружину шматок тканини перетворив на брехню. В результаті «сімейний човен розбився про»... комір.
Фантастична історія? Звісно! Але з неї випливає реальний висновок: не дозволяйте зовнішнім силам керувати вашим життям.
Погодьтеся, що ідея є дуже актуальною і в 21 столітті. Тільки замість коміра маємо мобільний інтернет.

Свої думки Теффі читачеві не нав'язує. Вона просто показує життя через кумедну ситуацію, а висновки він робить сам. Відсутність моралізаторства, ідеологічних догм – великий плюс її гумористики.
Але повернемося до оповідання «Життя та комір». У ньому серйозний зміст одягнений у легку, витончену форму. Основний художній прийом – іронія.
«Але якось пішла вона у Вітальню і, розглядаючи вітрину мануфактурного магазину, побачила крохмальний жіночий комір з просмикнутої в нього жовтою стрічкою.
Як жінка чесна, вона спочатку подумала: «Ще що вигадали!». Потім зайшла та купила».
Безхарактерну Олечку автор описує з іронією, але незлобний сміх змінюється сарказмом, коли мова заходить про комір, що зарвався.
«Студент із коміром не звертали на неї жодної уваги. Вони пили лікер, говорили вульгарності і цілувалися».
Заради справедливості слід зауважити, що до сарказму Теффі вдається рідко. Інакше це були б сатиричні оповідання. Їй більше властивий м'який гумор. І це підкуповує. Навіть складається враження, що Теффі співчуває своїм безглуздим героям.

У оповіданні «Проворство рук» вона описує, як «факір чорної та білої магії» не може виконати жодного фокусу. Цей «облізлий пан» викликає у нас не зневагу, а жалість, бо він «скрізь… зранку… не їв». І ми разом з Теффі проти публіки, яка має намір «здути» нещасного фокусника.

І у творі «Роятая доля» молоденька і сентиментальна актриса просить автора п'єси пошкодувати героя. Вона говорить:
- Знаєте, що дайте йому спадщину. Ну, хоч невелике, карбованців двісті, щоб він міг продовжити чесне життя, почав якусь справу. Я ж не прошу багато – тільки двісті карбованців на перший час, - потім він стане на ноги, і тоді за нього вже не страшно.
Жінка-драматург обіцяє дівчині переробити п'єсу та ощасливити невдаху. Але при цьому вона має обличчя: «яке – не скажу».
До речі, сама Теффі, коли була дівчинкою, хотіла попросити Л.Н.Толстого не вбивати Андрія Болконського. Але при зустрічі з маститим письменником посоромилася висловити своє прохання і обмежилася автографом.

Як бачимо, Теффі не тільки на папері, а й у житті була доброю і приємною людиною. Ось як про неї відгукується Ірина Одоєвцева:
«Теффі, що так рідко зустрічається серед гумористів, була і в житті сповнена гумору та веселощів. «Дати людині можливість посміятися, – пояснювала вона, – не менш важливо, ніж подати жебраку милостиню. Або шматок хліба. Посмієшся – і голод так не мучить…» Без сміху жодна наша зустріч з нею не обходилася, навіть у найтемніші дні. Побачивши її здалеку, я вже починала посміхатися - з нею завжди і всюди було приємно і весело».
Навіть жовчний Іван Бунін знаходить для Теффі добрі слова:
- «… я, повторюю, клянуся Богом, завжди, завжди дивувався Вам – ніколи за все життя не зустрічав подібної до Вас! І яке це щире щастя, що Бог дав мені знати Вас».
І словом, і справою Теффі допомагала людям. У роки Першої світової війни вона працювала сестрою милосердя на фронті. Опинившись в еміграції, активно допомагала співвітчизникам, які потрапили у скрутну ситуацію після втечі з революційної Росії. Виступала на «вечерах допомоги», збирала гроші у фонд Ф. Шаляпіна.
Доброзичливість, помножена на талант, завжди були формулою життєвого успіху Теффі.
Після від'їзду з Росії в 1919 вона швидко освоїлася в новому житті. Вже 1921 року у Стокгольмі, Берліні, Парижі вийшли нові збірки гумористичних оповідань Теффі. За словами очевидців, гонорари дозволяли їй завжди залишатись «дамою». Модний одяг і зачіска завжди були прекрасним доповненням до її природної краси. Будинок Теффі в Парижі був поставлений на панську ногу.
Але щоб так жити в чужій країні, потрібно було багато працювати.
Твори Теффі 20-40 років умовно можна розділити на дві групи: про еміграцію і життя в дореволюційної Росії.

Розповіді про еміграцію.

Розгубленість людей, які опинилися на чужині, добре показана в оповіданні «Кефер?» (Франц. Що робити?)
Це питання ставить старий генерал, який дивиться на краси Парижа, а думає про те, що він тут робитиме.
Далі дається характеристика емігрантських кіл. Лерюси, тобто росіяни, ненавидять одне одного. І лише «взаємне відштовхування поєднує їх». Чим вони зайняті? Одні продають Росію, інші її рятують. Першим живеться краще.
А як Париж ставиться до лерусів?
- Що Париж? Париж, звісно, ​​- як собака на Сені. Йому що! - робить гіркий висновок Теффі.

Ця ж думка про відокремленість російської діаспори у Франції повторюється і в оповіданні "Городок". Гірко читати цю мініатюру.
«Місце розташування міста було дуже дивне. Оточували його не поля, не ліси, не долини, - оточували його вулиці найблискучішої столиці світу, з чудовими музеями, галереями, театрами. Але мешканці містечка не зливались і не змішувалися з жителями столиці та плодами чужої культури не користувалися. Навіть магазинчики заводили свої».
Парижани спочатку дивилися на приїжджих з цікавістю, як на ацтеків, а потім перестали.

У оповіданні «Сировина» цим неблагозвучним словом називають м'якотілих росіян, які часто не вміють чинити опір обставинам. Докір відчувається в подібному узагальненні.
Погодьтеся: тональність творів стала зовсім іншою. Якщо до еміграції в оповіданнях Теффі лунав сміх до сліз, то тепер це сміх крізь сльози. Життя вносило свої корективи.

Однак, коли мова заходила про долю конкретної людини, сарказм зникав. Натомість з'являлися співчутливі нотки.
Так у оповіданні «Маркіта» йдеться про долю емігрантки Сашеньки. Вона мати-одинак. Працює у закладі, де в офіціантках «усі губернаторські доньки». І хоча вона працює не покладаючи рук, все одно її син «голубенький» від недоїдання. Боязка, сором'язлива Сашенька втомилася боротися з нуждою. Вона вирішила послухатися поради досвідченої жінки і знайти собі чоловіка-захисника. Але їй сказали, що вона досягне успіху тільки в тому випадку, якщо буде схожа на Кармен.
Коли нею зацікавився мільйонер-татарин, Сашенька стала грати роль фатальної красуні.
- Ви здатні на безумство? - спитала вона, мляво примруживши очі.
- Не знаю, не доводилося. Я жив у провінції.
- Ха-ха! Я обожнюю пісні, танці, вино, розгул. Хо! Ви ще не знаєте мене!
Після цього побачення татарин зник.
- Помилка вийшла. Скінчена, - пояснює він.
Виявляється, він шукав не фатальну жінку, а хорошу дружину та матір. Сашенька саме такою і була.

Розповіді про життя у дореволюційній Росії.

Сама Теффі з написаного на еміграції найбільше цінувала збірку «Відьма» 1936 року. Сама назва підказує, що оповідання у ньому містичного характеру. Герої немов вийшли з язичницького минулого Русі.

Так у оповіданні «Відьма» покоївка Устіння схожа на злу чаклунку. Належний нею віник все сприймають як загрозу та пропозицію «виметатися» з дому. Поставлений Устей тринадцятий стілець привів до паніки та відмови господарів від квартири.

Забобонні страхи та містичні збіги показані і в оповіданні «Русалка». Покоївка Корнеля під час купання поводиться дивно і лякає. А коли вона втопилася від нещасного кохання, то всі сприйняли цей крок як повернення її до рідної стихії.

Страхітливою здається і поведінка Яді в оповіданні «Лішачиха». Здається, що ця жінка з «вусатим обличчям» начарувала нещастя для свого батька.
Ці страшні оповідання більше підходять для любителів жахів.

Але паралельно Теффі писала і у звичному для себе ключі, м'яко та весело.
Живучи на берегах Сени, Теффі подумки переносилася на береги Неви. Вона згадувала дитинство, сестер, навчання в гімназії, перші любовні захоплення, своїх дітей, навіть сусіда та його собаку. Назви оповідань говорять самі за себе: «Щаслива», «Про ніжність», «Кохання та весна»… Ці твори більше схожі на ліричні мініатюри.

А ось збірка «Все про кохання» – приклад справжньої гумористики. Тут ми, звичайно, не знайдемо образів тургенівських дівчат та опису всепоглинаючої любові. Найчастіше в оповіданнях Теффі йдеться про легкі стосунки.
Перша розповідь зі збірки так і називається "Флірт".
Герой на прізвище Платонов одночасно домагається розташування двох жінок. Обидві всерйоз вірять, що його почуття щирі. Розлучаючись із капітаншою, він їй каже:
- Не забудьте номер мого телефону. Вам навіть не потрібно називати свого імені. Я по голосу впізнаю вас.
Через деякий час вона зателефонувала йому і не представилася.
Не впізнав! І вона мовчки повісила слухавку.
Ще одна розповідь із багатообіцяючою назвою «Про вічне кохання». Справа відбувається у поїзді. Попутники – він і вона. Вона одразу розповідає про своє кохання до труни до чоловіка. Він зізнається, що «вічне кохання ще не підвернулося». Відносини все ж таки зав'язуються. Втомившись від пристрасного кохання своєї дами, він змушений сам собі написати телеграму з наказом від дружини терміново повернутися додому.

Розповідь Теффі «Бабина частка» теж дуже смішна.
До розумної Маргарити Миколаївни завжди вдаються «психологічно заплутані пані», тобто кинуті чоловіками жінки. Вона всім дає одну пораду:
- Та плюньте і все тут.
Усім допомагає.

Ще одна група оповідань Теффі заслуговує на увагу. Це розповіді про тварин: кішок, собак, ведмедя. В останні роки свого життя, а померла Теффі у 1952 році, вона найбільше любила писати про братів менших.

Згадаймо розповідь «Шляхетний батько».
У цій петербурзькій історії йдеться про пудел на прізвисько Гаврилович.
Він був не простий, а вчений. Умів робити всякі пуделячі штуки – стрибав, підкидав на носі шматок цукру, служив, вдавався мертвим, одним словом, був на всі лапи майстром».
Гавриличу навіть довіряли булочки в кошику носити. І раптом по одній булочці почало пропадати. Вистежили: віддавав цуценятам-сосункам. Мабуть, батьківське сумління зіграло.
«Він ще якийсь час покрадав, а потім повернувся на шлях честі. Очевидно, поставив своїх хлопців на ноги та припинив аліменти».

Ця пуделя історія цікава не тільки змістом, але формою. "Сміються слова", - так назвав М. Зощенко лексичну таємницю Теффі. Її художній прийом - це навіть не метафора, не епітет, не гіпербола, а щось, що не піддається визначенню. Може, ця гра слів тримається на парадоксі, як у Козьми Пруткова?
Магія слів відчувається у виразах: «на всі лапи майстер», «комірцеве життя», «демонічна жінка», «не піто, не їдено» та багатьох інших.

Поки йшлося про Теффі як про автора гумористичних оповідань, але її талант мав інші грані.
Так вона писала літературні портрети Леніна, Распутіна, Буніна, Купріна, Гіппіус, Мережковського, Бальмонта та інших відомих людей. Робила це не солодко, а чесно. Хтось виявився недалекоглядним, хтось злим, хтось неуважним, але всі вийшли живими людьми з достоїнствами та недоліками.
Перу Теффі належать п'єси «Жіноче питання», «Щаслива любов», «Вислужився» та інші.

Писала Теффі та вірші, у тому числі й жартівливі. Наприклад, вірш «Бідний Азра». У ньому розповідається, як юна діва агента охранки прийняла за таємного завойовника.
Ліричні вірші Теффі теж були. Згадаймо вірш «Є в небесах блаженний сад у Бога». Закінчується опис Божого саду такими рядками:
І чистіше лілій, яскравіше троянди томної
Цвіте один, безсмертний та високий –
Земного кохання, зганьбленого і темного,
Благословенна, радісна квітка.

Схоже, що такою безсмертною та радісною квіткою була і сама Надія Теффі, королева російського гумору.

Теффі(справжнє ім'я Надія Олександрівна Лохвицька, за чоловіком Бучинська; 24 квітня (6 травня) 1872 року, Санкт-Петербург - 6 жовтня 1952 року, Париж) - російська письменниця та поетеса, мемуарист, перекладач, автор таких знаменитих оповідань, як «Демонічна жінка»і "Ке фер?". Після революції – на еміграції. Сестра поетеси Мірри Лохвицької та військового діяча Миколи Олександровича Лохвицького.

Біографія

Надія Олександрівна Лохвицька народилася 24 квітня (6 травня) 1872 року в Санкт-Петербурзі (за іншими відомостями у Волинській губернії) у сім'ї адвоката Олександра Володимировича Лохвицького (-). Навчалася у гімназії на Ливарному проспекті.

Її називали першою російською гумористкою початку XX століття, «королевою російського гумору», проте вона ніколи не була прихильницею чистого гумору, завжди поєднувала його з сумом та дотепними спостереженнями над навколишнім життям. Після еміграції сатира і гумор поступово перестають домінувати в її творчості, спостереження над життям набувають філософського характеру.

Псевдонім

Існує кілька варіантів походження псевдоніма Теффі.

Перша версія викладена самою письменницею в оповіданні «Псевдонім». Вона не хотіла підписувати свої тексти чоловічим ім'ям, як це часто робили сучасні їй письменниці: «Ховатися за чоловічий псевдонім не хотілося. Малодушно і боягузливо. Краще вибрати щось незрозуміле, ні те ні се. Але що? Потрібне таке ім'я, яке б принесло щастя. Найкраще ім'я якогось дурня - дурні завжди щасливі». Їй «Згадався один дурень, справді чудовий і ще такий, якому щастило, значить, самою долею за ідеального дурня визнаний. Звали його Степан, а домашні називали його Стеффі. Відкинувши з делікатності першу букву (щоб дурень не зазнався)», письменниця «вирішила підписати п'єску свою „Теффі“». Після успішної прем'єри цієї п'єси в інтерв'ю журналісту на запитання про псевдонім Теффі відповіла, що «це… ім'я одного дур… тобто таке прізвище». Журналіст зауважив, що йому «сказали, що це з Кіплінга». Теффі, яка згадала пісеньку Кіплінга «Taffy was a walshman / Taffy was a thief…»(рус. Теффі з Уельсу, Теффі був злодієм ), погодилася з цією версією.

Цю ж версію озвучують дослідниця творчості Теффі Е. Нітраур, вказуючи ім'я знайомої письменниці як Стефан та уточнюючи назву п'єси. «Жіноче питання», і група авторів під загальним керівництвом А. І. Смирнової, що приписують ім'я Степана слузі в будинку Лохвицьких.

Інший варіант походження псевдоніма пропонують дослідники творчості Теффі Є. М. Трубілова та Д. Д. Миколаїв, на думку яких псевдонім для Надії Олександрівни, яка любила містифікації та жарти, а також була автором літературних пародій, фейлетонів, став частиною літературної гри, спрямованої на створення відповідного образу автора.

Також існує версія, що свій псевдонім Теффі взяла тому, що під її справжнім прізвищем друкувалася її сестра – поетеса Мірра Лохвицька, яку називали «російською Сафо».

Творчість

До еміграції

Писати Надія Лохвицька почала ще у дитинстві, але літературний дебют відбувся майже у тридцятирічному віці. Перша публікація Теффі відбулася 2 вересня 1901 року у журналі «Північ» - це був вірш «Мені снився сон, божевільний та прекрасний…».

Сама Теффі відгукувалася про свій дебют так: «Взяли мій вірш і віднесли його до ілюстрованого журналу, не кажучи мені про це жодного слова. А потім принесли номер журналу, де вірш надруковано, що мене дуже розсердило. Я тоді друкуватися не хотіла, бо одна з моїх старших сестер, Мірра Лохвицька, вже давно й успішно друкувала свої вірші. Мені здавалося чимось смішним, якщо всі ми поліземо в літературу. Між іншим, так воно й сталося… Отже, я була незадоволена. Але коли мені надіслали з редакції гонорар - це справило на мене втіху». .

В еміграції

В еміграції Теффі писала оповідання, що малюють дореволюційну Росію, все те ж міщанське життя, яке вона описувала у збірниках, виданих на батьківщині. Меланхолійний заголовок «Так жили»об'єднує ці розповіді, що відбивають аварію надій еміграції на повернення минулого, повну безперспективність непривабливого життя в чужій країні. У першому номері газети «Останні новини» (27 квітня 1920 року) було надруковано оповідання Теффі "Ке фер?"(Франц. "Що робити?"), і фраза його героя, старого генерала, який, розгублено озираючись на паризькій площі, бурмоче: “Все це добре… але que faire? Фер-то ке?, стала свого роду паролем для тих, хто опинився у вигнанні.

Письменниця публікувалася в багатьох відомих періодичних виданнях російської еміграції («Спільна справа», «Відродження», «Руль», «Сьогодні», «Дзвіно», «Сучасні записки», «Жар-Птиця»). Теффі випустила низку книг оповідань - «Рись» (), «Книга Червень» (), «Про ніжність»() - які показали нові грані її таланту, як і п'єси цього періоду - «Момент долі» , "Нічого подібного"() - і єдиний досвід роману - «Авантюрний роман»(1931). Але своєю найкращою книгою вона вважала збірку оповідань «Відьма». Жанрова приналежність роману, позначена у назві, викликала сумніви у перших рецензентів: було зазначено невідповідність «душі» роману (Б. Зайцев) назві. Сучасні дослідники вказують на схожість з авантюрним, шахрайським, куртуазним, детективним романом, а також романом-міфом.

У творах Теффі цього часу помітно посилюються сумні навіть трагічні мотиви. «Боялися смерті більшовицької – і померли смертю тут. Думаємо лише про те, що тепер там. Цікавимося лише тим, що надходить звідти», - сказано в одній з перших паризьких мініатюр «Ностальгія»(). Оптимістичний погляд на життя Теффі змінить лише у глибокій старості. Раніше своїм метафізичним віком вона називала 13 років, але в одному з останніх паризьких листів прослизне гірке: «Всі мої однолітки вмирають, а я чогось живу…» .

Теффі планувала писати про героїв Л. Н. Толстого та М. Сервантеса, обійдених увагою критики, але цим задумам не судилося здійснитися. 30 вересня 1952 року в Парижі Теффі відсвяткувала іменини, а через тиждень померла.

Бібліографія

Видання, підготовлені Теффі

• Сім вогнів - СПб.: Шипшина, 1910
• Гумористичні оповідання. Кн. 1. - Спб.: Шипшина, 1910
• Гумористичні оповідання. Кн. 2 (Людиноподібні). - СПб.: Шипшина, 1911
• І сталося так. - СПб.: Новий сатирикон, 1912
• Карусель. - СПб.: Новий сатирикон, 1913
• Мініатюри та монологи. Т. 1. – СПб.: вид. М. Р. Корнфельда, 1913
• Вісім мініатюр. - Пг.: Новий сатирикон, 1913
• Дим без вогню. - СПб.: Новий сатирикон, 1914
• Нічого подібного, Пг.: Новий сатирикон, 1915
• Мініатюри та монологи. Т. 2. - Пг.: Новий сатирикон, 1915
• І сталося так. 7-е вид. - Пг.: Новий сатирикон, 1916
• Неживий звір. - Пг.: Новий сатирикон, 1916
• Вчора. - Пг.: Новий сатирикон, 1918
• Дим без вогню. 9-те вид. - Пг.: Новий сатирикон, 1918
• Карусель. 4-те вид. - Пг.: Новий сатирикон, 1918
• Чорний ірис. - Стокгольм, 1921
• Скарби землі. - Берлін, 1921
• Тиха заплава. - Париж, 1921
• Так жили. - Париж, 1921
• Рись. - Париж, 1923
• Passiflora. - Берлін, 1923
• Шамран. Пісні Сходу. - Берлін, 1923
• Містечко. - Париж, 1927
• Книга Червень. - Париж, 1931
• Авантюрний роман - Париж, 1931
• Відьма. - Париж, 1936
• Про ніжність. - Париж, 1938
• Зигзаг. - Париж, 1939
• Все про кохання. - Париж, 1946
• Земна веселка. - Нью-Йорк, 1952
• Життя та комір
• Митенька

Піратські видання

• Натомість політики. Розповіді. - М.-Л.: ЗіФ, 1926
• Вчора. Гумористич. оповідання. - Київ: Космос, 1927
• Танго смерті. - М: ЗіФ, 1927
• Солодкі спогади. -М.-Л.: ЗіФ, 1927

Зібрання творів

• Зібрання творів [7 тт.]. Упоряд. та підг. текстів Д. Д. Ніколаєва та Є. М. Трубілової. - М: Лаком, 1998-2005.
• Зібр. тв.: У 5 т. - М: Книжковий клуб ТЕРРА, 2008

інше

• Стародавня історія / . - 1909
• Давня історія / Загальна історія, опрацьована «Сатириконом». - СПб.: Вид. М. Р. Корнфельда, 1912

Критика

До творів Теффі в літературних колах ставилися дуже позитивно. Письменник та сучасник Теффі Михайло Осоргін вважав її «Однією з найрозумніших і зрячих сучасних письменників».Скупий на похвали Іван Бунін називав її «розумницею-розумницею»і казав, що її розповіді, що правдиво відображають життя, написані «здорово, просто, з великою дотепністю, спостережливістю і чудовою глузливістю» .

Див. також

Примітки

1. Нітраур Еге.«Життя сміється і плаче…» Про долю та творчість Теффі // Теффі. Ностальгія: Оповідання; Спогади / Упоряд. Б. Аверіна; Вступ. ст. е. Нітраур. - Л.: Худож. літ., 1989. – С. 4-5. - ISBN 5-280-00930-X.
2. Біографія Тзффі
3. Жіноча гімназія, відкрита в 1864 році, розташовувалася на Басейній вулиці (нині - вулиця Некрасова), в будинку № 15. У своїх спогадах Надія Олександрівна зазначала: «вперше побачила я свій твір у пресі, коли мені було років тринадцять. Це була ода, написана мною на ювілей гімназії»
4. Теффі (рус.). Літературна енциклопедія. Фундаментальна електрона бібліотека (1939). Архівовано з першоджерела 25 серпня 2011 року. Перевірено 30 січня 2010 року.
5. Теффі.Спогади // Теффі. Ностальгія: Оповідання; Спогади / Упоряд. Б. Аверіна; Вступ. ст. е. Нітраур. - Л.: Худож. літ., 1989. – С. 267-446. - ISBN 5-280-00930-X.
6. Дон Амінадо.Потяг третього шляху. – Нью-Йорк, 1954. – С. 256-267.
7. Теффі.Псевдонім// Відродження (Париж). – 1931. – 20 грудня.
8. Теффі.Псевдонім (рус.). Мінімальна проза Срібного віку російської літератури. Архівовано з першоджерела 25 серпня 2011 року. Перевірено 29 травня 2011 року.
9. Література російського зарубіжжя («перша хвиля» еміграції: 1920-1940 роки): Навчальний посібник: У 2 ч. ч. 2 / А. І. Смирнова, А. В. Млечко, С. В. Баранов та ін; За заг. ред. д-ра філол. наук, проф. А. І. Смирнової. – Волгоград: Вид-во ВолДУ, 2004. – 232 с.
10. Поезія Срібного віку: антологія // Передмова, статті та примітки Б. С. Акімова. – М.: Видавничий дім Родіонова, Література, 2005. – 560 с. - (Серія «Класика у школі»). – С. 420.
11. http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-15080/
12. Л. А. Спірідонова (Євстігнєєва). Теффі
13. ТЕФІ, НАДІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА | Онлайн Енциклопедія Навколишній світ
14. Надія Лохвицька - Біографія Надії Лохвицької
15. Коротко про Теффі (Жіночий місяцьослів)
16. Про Теффі (Строфи Століття)
17. Про Теффі

Твір

Теффі - це псевдонім Надії Олександрівни Лохвицької, яка народилася 1872 року у родині відомого юриста. Олександр Володимирович, батько письменниці, займався публіцистикою та є автором багатьох наукових праць. Ця родина взагалі є унікальною. Дві сестри Надії Олександрівни стали, як і вона, письменницями. Старшу, поетесу Мірру Лохвицьку, навіть називали «російською Сафо». Старший брат Миколай став генералом Ізмайлівського полку.
Незважаючи на раннє захоплення літературою, видаватися Теффі почала досить пізно. У 1901 році було вперше опубліковано її перший вірш. Згодом у мемуарах Надія Атександрівна напише, що їй було соромно за цей твір, і вона сподівалася, що його ніхто не прочитає. З 1904 Теффі починає друкуватися в столичних «Біржових Відомостях», як автор фейлетонів. Саме тут письменниця відточувала свою майстерність. У процесі роботи у цьому виданні повною мірою проявився талант Надії Олександрівни знаходити оригінальне трактування давно «заїждженої» теми, а також за допомогою мінімальних засобів досягати максимальної виразності. Надалі в оповіданнях Теффі так і залишаться відлуння її роботи фейлетоністом: невелика кількість персонажів, «короткий рядок», своєрідна мова автора, що викликає усмішку у читачів. У письменниці з'явилося багато шанувальників, серед яких був сам пан Микола І. У 1910 році вийшла перша книга її оповідань у двох томах, яка з успіхом розійшлася за лічені дні. 1919 року Теффі емігрувала за кордон, проте до кінця своїх днів не забувала свою Батьківщину. Більшість збірок, випущених у Парижі, Празі, Берліні, Белграді, Нью-Йорку, присвячені російським людям.
Багато сучасників вважали Теффі виключно письменницею-сатириком, хоча вона далеко вибивається за рамки лише сатирика. У її оповіданнях немає ні викриття конкретних високопосадовців, ні «загальнообов'язкової» любові до молодшого двірника. Письменниця прагне показати читачеві такі звичайні ситуації, де він сам часто надходить смішно та безглуздо. Надія Олександрівна у своїх творах практично не вдається до різкого перебільшення чи відвертої карикатури. Спеціально не вигадуючи комічну ситуацію, вона вміє знайти смішне у повсякденному, зовні серйозному.
Можна згадати розповідь «Кохання», де маленькій героїні дуже сподобалася нова працівниця. Теффі дуже комічно розповіла, начебто, просту ситуацію. Ганка одночасно і тягне до себе дівчинку, і лякає її своїми простонародними манерами: «Ганка... дістала край хліба і голівку часнику, потерла часником скоринку і стала їсти... Цей часник точно відсунув її від мене... Краще б рибу! ножем...». Головна героїня дізнається, що крім того, що її таємне кохання їсть часник, вона ще «знайома з простим неосвіченим солдатом... жах». Однак весела вдача робітниці як магнітом притягує дівчинку. Головна героїня навіть наважується вкрасти апельсин для Ганки. Однак неосвічена робітниця, яка жодного разу не бачила заморський фрукт, не оцінила несподіваний подарунок: «вона відкусила шматок прямо зі шкіркою, і раптом розп'яла рот, і, вся потворно зморщившись, виплюнула і відкинула апельсин далеко в кущі». Все скінчено. Дівчинка скривджена у своїх найкращих почуттях: «я стала злодійкою, щоб дати їй найкраще, що я тільки знала у світі... А вона не зрозуміла та плюнула». Ця розповідь мимоволі викликає усмішку над наївністю та дитячою безпосередністю головної героїні, однак і змушує замислитися, чи не так часом надходять і дорослі у прагненні звернути не себе увагу будь-кого?
Колеги Теффі з перу, автори «Сатирикона», нерідко будували свої твори на порушенні персонажем «норми». Письменниця відмовилася від цього прийому. Вона прагне показати комізм самої "норми". Невелике загострення, малопомітна здавалося б деформація, і читач раптом помічає безглуздість загальноприйнятого. Так, наприклад, героїня розповіді Катенька з дитячою безпосередністю розмірковує про заміжжя: «Вінчатися можна з кожним, це нісенітниця, аби була блискуча партія. Ось, наприклад, є інженери, які крадуть... Потім можна вийти за генерала... Але цікаво зовсім не це. Цікаво, з ким будеш чоловікові змінювати». В основі мрії головної героїні цілком природні та чисті, а їх цинічність пояснюється лише часом та обставинами. Письменниця у своїх творах талановито переплітає «тимчасове» та «вічне». Перше, як правило, відразу впадає в очі, а друге - тільки ледве просвічує.
Безумовно, розповіді Теффі заворожливо наївні та смішні, проте за тонкою іронією помітна гіркота та біль. Письменниця реалістично розкриває вульгарність обивательського життя. Іноді за сміхом ховаються справжні трагедії маленьких людей. Можна згадати розповідь «Проворство рук», де всі думки фокусника були сконцентровані на тому, що у нього «з ранку одна булочка в копійку та чай без цукру». У пізніх оповіданнях багато герої Теффі відрізняються по-дитячому інфантильним сприйняттям життя. Не останню роль у цьому відіграє еміграція - невлаштований стан, втрата чогось непорушного і сьогодення, залежність від допомоги меценатів, нерідко відсутність можливості якось заробляти. Найбільш яскраво ці теми представлені у книзі письменниці «Містечко». Тут уже звучить жорстка іронія, яка чимось нагадує гостру мову Салтикова-Щедріна. Це опис життя та побуту маленького містечка. Його зразком з'явився Париж, де російські емігранти організували свою державу в державі: «жителі містечка любили, коли хтось із їхнього племені виявлявся злодієм, шахраєм або зрадником. Ще любили вони сир і довгі розмови телефоном...». - На думку Алданова, стосовно людей Теффі доброзичливо-недоброзичлива. Однак це не заважає читачеві багато років любити і почитати талановиту письменницю. У Надії Олександрівни багато оповідань про дітей. Всі вони чудово розкривають нехитрий і цікавий світ дитини. Більше того, вони змушують задуматися дорослих про свої виховні можливості та домагання.

Уявлення про російську літературу найчастіше формуються в людини курсом шкільної програми. Не можна стверджувати, що ці знання вже зовсім неправильні. Але вони розкривають предмет далеко не повною мірою. Безліч значних імен та явищ залишилися за рамками шкільного курсу. Наприклад, звичайному школяреві, який навіть склав на відмінну позначку іспит з літератури, часто зовсім невідомо, хто така Теффі Надія Олександрівна. Але досить часто ці так звані імена другого ряду заслуговують на нашу особливу увагу.

Погляд з іншого берега

До різнобічного та яскравого обдарування Надії Олександрівни Теффі з великим інтересом ставляться всі, кому небайдужа переломна епоха російської історії, в якій їй довелося жити і творити. Чи цю письменницю можна віднести до літературних зірок першої величини, але образ епохи без неї буде неповним. А особливо цікавий нам погляд на російську культуру та історію з боку тих, хто опинився з іншого боку її історичного розлому. А за межами Росії, за образним виразом, виявився цілий духовний континент російського соціуму та російської культури. Надія Теффі, біографія якої виявилася розколотою на дві половини, допомагає нам глибше зрозуміти тих російських людей, які усвідомлено не прийняли революцію та були її послідовними супротивниками. Вони мали для цього вагомі підстави.

Надія Теффі: біографіяна тлі епохи

Літературний дебют Надії Олександрівни Лохвицької відбувся на початку ХХ століття короткими віршованими публікаціями у столичних періодичних виданнях. В основному, це були сатиричні вірші і фейлетони на теми, що хвилювали громадськість. Завдяки їм Надія Теффі швидко набула популярності і стала відомою в обох столицях Російської імперії. Ця набута в молоді роки літературна популярність виявилася напрочуд стабільною. Ніщо не змогло підірвати інтерес публіки до творчості Теффі. Біографія її містить у собі війни, революції та довгі роки еміграції. Літературний авторитет поетеси та письменниці залишався безперечним.

Творчий псевдонім

Заслуговує на окрему увагу питання про те, як Надія Олександрівна Лохвицька стала Надією Теффі. Ухвалення псевдоніма було для неї вимушеним заходом, оскільки під справжнім прізвищем публікуватися було важко. Старша сестра Надії, Мірра Лохвицька, розпочала свою літературну кар'єру значно раніше, і її прізвище вже встигло стати відомим. Сама Надія Теффі, біографія якої широко розтиражована, кілька разів у замітках про своє життя в Росії згадує про те, що як псевдонім вибрала ім'я знайомого дурника, якого всі називали "Стеффі". Одну літеру довелося скоротити, щоб у людини не виникло підстав для гордості.

Вірші та гумористичні оповідання

Перше, що спадає на думку при знайомстві з творчою спадщиною поетеси, це знаменитий вислів Антона Павловича Чехова - "Короткість - сестра таланту". Ранні твори Теффі відповідають повною мірою. Вірші та фейлетони постійного автора популярного журналу "Сатирикон" були завжди несподіваними, яскравими та талановитими. Публіка постійно чекала на продовження, і письменниця народ не розчаровувала. Дуже непросто знайти іншого такого літератора, читачами та шанувальниками якого були такі різні люди, як Государ Імператор Самодержець Микола Другий і вождь світового пролетаріату Володимир Ілліч Ленін. Цілком можливо, що Надія Теффі так і залишилася б у пам'яті нащадків автором легкого гумористичного чтива, якби не вихор революційних подій, що накрив країну.

Революція

Початок цих подій, які до невпізнання змінили протягом кількох років Росію, можна спостерігати за розповідями та нарисами письменниці. Намір покинути країну виник далеко не раптово. Наприкінці 1918 року Теффі спільно з письменником Аркадієм Аверченком навіть здійснює поїздку країною, що палає у вогні громадянської війни. У процесі гастролей планували виступи перед публікою. Але масштаб подій, що розгорнулися, був явно недооцінений. Поїздка затяглася приблизно на півтора роки, і з кожним днем ​​ставало все очевидніше, що дороги назад більше немає. Російська земля під ногами швидко скорочувалася. Попереду було лише Чорне море та шлях через Константинополь до Парижа. Його і зробила разом з частинами, що відступають, Надія Теффі. Біографія її надалі тривала вже за кордоном.

Еміграція

Існування далеко від Батьківщини мало для кого виявилося простим і безпроблемним. Однак культурне та літературне життя у світі російської еміграції било ключем. У Парижі та Берліні виходили періодичні видання та друкувалися книги російською мовою. Багато літераторів на повну міць змогли розвернутися лише на еміграції. Пережиті соціально-політичні потрясіння стали дуже своєрідним стимулом для творчості, а вимушений відрив від рідної країни став постійною темою емігрантських творів. Не є тут винятком і творчість Надії Теффі. Спогади про втрачену Росію та літературні портрети діячів російської еміграції на довгі роки стають домінуючими темами її книг та статей у періодичних виданнях.

Цікавим можна назвати той історичний факт, що оповідання Надії Теффі в 1920 видавалися в Радянській Росії з ініціативи самого Леніна. У цих нотатках вона дуже негативно відгукувалася про звичаї деяких емігрантів. Однак більшовики були змушені забути популярну поетесу, після того як ознайомилися з її думкою про них самих.

Літературні портрети

Нотатки, присвячені різним діячам російської політики, культури та літератури, як тим, хто залишився на Батьківщині, так і опинилися за волею історичних обставин за її межами, є вершиною творчості Надії Теффі. Такі спогади завжди привертають увагу. Мемуари про знаменитих людей просто приречені на успіх. А Надія Теффі, коротка біографія якої умовно поділяється на дві великі частини - життя на Батьківщині та в еміграції, особисто була знайома з багатьма видними діячами. І їй було що про них сказати нащадкам та сучасникам. Портрети цих діячів саме тим і цікаві - особистим ставленням автора нотаток до персон, що зображаються.

Сторінки мемуарної прози Теффі дають можливість познайомитися з такими історичними діячами, як Володимир Ленін, Олександр Керенський. З видатними письменниками та художниками - Іваном Буніним, Олександром Купріним, Іллею Рєпіним, Леонідом Андрєєвим, Зінаїдою Гіппіус та Всеволодом Мейєрхольдом.

Повернення до Росії

Життя Надії Теффі у вигнанні була далека від благополуччя. Незважаючи на те, що її розповіді та нариси охоче видавалися, літературні гонорари були нестабільні та забезпечували існування десь на межі прожиткового мінімуму. У період фашистської окупації Франції життя російських емігрантів значно ускладнилося. Перед багатьма відомими діячами постало питання Надія Олександрівна Теффі належала до тієї частини росіян за кордоном, які категорично відкинули співпрацю з колабораціоністськими структурами. А подібний вибір прирікав людину на злидні.

Біографія Надії Теффі завершилася 1952 року. Похована вона у передмісті Парижа на знаменитому російському цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа. У Росію їй судилося повернутися тільки до своїх. Вони стали масово публікуватися в радянській періодичній пресі в кінці вісімдесятих років двадцятого століття, в період перебудови. Книги Надії Теффі виходили також окремими виданнями. Вони були добре прийняті публікою, що читає.

Надія Олександрівна Лохвицька (1872-1952) виступала у пресі під псевдонімом «Тефі». Батько – відомий петербурзький адвокат, публіцист, автор робіт з юриспруденції. Мати – знавець літератури; сестри – Марія (поетеса Мірра Лохвицька), Варвара та Олена (писали прозу), молодший брат – усі були літературно обдарованими людьми.

Писати Надія Лохвицька почала ще в дитинстві, але літературний дебют відбувся лише у тридцятирічному віці, згідно з сімейним умовлянням входити до літератури «по черзі». Заміжжя, народження трьох дітей, переїзд із Петербурга до провінції також сприяли заняттям літературою.

В1900 вона розходиться з чоловіком і повертається до столиці. Вперше виступила у пресі з віршем «Мені снився сон...» у 1902 у журналі «Північ» (№ 3), потім були розповіді в додатку до журналу «Нива» (1905).

У роки російської революції (1905-1907) складає гострозлоденні вірші для сатиричних журналів (пародії, фейлетони, епіграми). У цей час визначається основний жанр творчості Теффи - гумористичний розповідь. Спочатку в газеті «Мова», потім у «Біржових новинах» регулярно – практично щотижня, у кожному недільному випуску – друкуються літературні фейлетони Теффі, які незабаром принесли їй не тільки популярність, а й всеросійське кохання.

Теффі мала талант говорити на будь-яку тему легко і витончено, з неповторним гумором, знала «таємницю слів, що сміються». М. Адданов визнавав, що «на захопленні талантом Теффі сходяться люди різних політичних поглядів і літературних смаків».

У 1910, на піку слави, вийшов двотомник оповідань Теффі та перша збірка поезій «Сім вогнів». Якщо двотомник до 1917 року було перевидано понад 10 разів, то скромна книга віршів залишилася майже непоміченою і натомість оглушливого успіху прози.

Вірші Теффі лаяв У. Брюсов за «літературність», але це ж хвалив М. Гумільов. «Поетеса говорить не про себе і не про те, що вона любить, а про те, якою вона могла бути, і про те, що вона могла б любити. Звідси маска, яку вона носить із урочистою грацією та, здається, іронією», - писав Гумільов.

Томні, дещо театральні вірші Теффі немовби розраховані на мелодекламацію або створені для романсового виконання, і справді, кілька текстів використав для своїх пісеньок А. Вертинський, а сама Теффі співала їх під гітару.

Теффі чудово відчувала природу сценічної умовності, вона любила театр, працювала для нього (писала одноактні, а потім і багатоактні п'єси – іноді у співавторстві з Л. Мунштейном). Опинившись після 1918 року в еміграції, Теффі найбільше жалкувала про втрату російського театру: «З усього, чого мене позбавила доля, коли позбавила Батьківщини, моя найбільша втрата - Театр».

У Берліні та Парижі продовжували виходити книги Теффі, і винятковий успіх супроводжував їй до кінця довгого життя. На еміграції в неї вийшло близько двадцяти книг прози і лише дві віршовані збірки: «Шамрам» (Берлін, 1923), «Passiflora» (Берлін, 1923).

Чудова російська письменниця Надія Лохвицька, яка згодом узяла псевдонім Теффі, народилася 21 травня 1872 року в Санкт-Петербурзі.

У дворянській високоосвіченій сім'ї, що складається з папи-адвоката, мами з французьким корінням та чотирьох дітей, всі були захоплені та зачаровані літературою. Але особливо яскраво літературний дар проявився у двох сестер, Мірри та Надії. Тільки старша сестра – поетична, а Надія – гумористична. Її творчості притаманний і сміх крізь сльози, і сміх у чистому вигляді, але трапляються й цілком сумні твори. Письменниця зізнавалася, що в неї, як на давньогрецьких театральних фресках, дві особи: одна, що сміється, інша плаче.

Про її любов до літератури свідчить той факт, що, будучи тринадцятирічним підлітком, вона їздила до свого кумира Льва Толстого, мріючи, щоб у «Війні та мирі» він залишив Андрія Болконського живим. Але при зустрічі не наважилася обтяжувати його своїми проханнями та взяла лише автограф.

Надія Лохвицька – майстер мініатюрної розповіді, дуже складного літературного жанру. Через стислість і ємність у ньому доводиться вивіряти кожну фразу, кожне слово.

Початок творчого шляху

Дебют юної письменниці відбувся у 1901 році, коли родичі виявили ініціативу та віднесли один із її віршів до редакції щотижневого ілюстрованого журналу «Північ». Вчинок близьких їй не зовсім сподобався, проте дуже порадував перший гонорар. Через три роки побачив світ перший прозовий твір «День минув».

У 1910 році, після опублікованого двотомника «Гумористичних оповідань» письменниця стає настільки відомою, що починають випускати парфуми та цукерки під назвою «Теффі». Коли їй вперше потрапили до рук шоколадні цукерки в кольорових обгортках з її ім'ям і портретом, вона відчула всеросійську славу і об'їлася цукерками до нудоти.

Її творчість дуже високо цінував сам імператор Микола II, і вона заслужено мала титул «королеви сміху». Протягом десяти років (1908-1918) Теффі друкувалася в журналах «Сатирикон» та «Новий Сатирикон». У них, як у двох дзеркалах, з першого до останнього номера відбивався творчий шлях талановитої письменниці. Творче перо Теффі відрізнялося дотепністю, беззлобністю та співчуттям до безглуздих персонажів.

Особисте життя

Своє особисте життя Теффі зберігала за сімома печатками і ніколи не висвітлювала у своїх спогадах, тому біографам відомі лише деякі факти.

Першим чоловіком яскравої та ефектної Надії став поляк Владислав Бучинський, який закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Якийсь час вони жили в його маєтку під Могильовом, але 1900 року, маючи вже двох дочок, розлучилися. Потім був щасливий громадянський союз з колишнім петербурзьким банкіром Павлом Андрійовичем Тікстоном, який перервався у зв'язку з його смертю в 1935 році. Деякі дослідники життя і творчості Теффі припускають, що ця неординарна жінка довгі роки відчувала ніжні почуття до письменника Буніна.

Вона відрізнялася високими запитами щодо протилежної статі, хотіла всім завжди подобатися і поряд з собою бачила лише гідного чоловіка.

Життя на еміграції

Дворянка Теффі не змогла прийняти революцію в Росії і тому в 1920 разом із численними емігрантами опинилася в Парижі. Хоча в чужій країні на частку письменниці випало чимало бід і страждань, талановите оточення в особі Буніна, Гіппіуса, Мережковського надавало сил жити і творити далі. Тому й далеко від Батьківщини Теффі продовжував супроводжувати успіх, хоча гумор і сміх у її творах практично зійшли нанівець.

У таких оповіданнях, як «Містечко», «Ностальгія» Надія Олександрівна виразно описала зламане життя більшості російських емігрантів, які так і не змогли асимілюватися з чужим народом та традиціями. Закордонні оповідання Теффі публікувалися у провідних газетних та журнальних виданнях Парижа, Берліна, Риги. І хоча головним героєм оповідань залишався російський емігрант, були обійдені увагою і дитяча тематика, і тварин, і навіть «нежити».

Як зізнавалася сама письменниця, лише віршів про кішок у неї накопичилося на цілий том. Людина, яка не любить кішок, ніколи б не змогла стати її другом. За мотивами зустрічей із знаменитими людьми (Распутіним, Леніним, Рєпіним, Купріним та багатьма іншими) вона створювала їхні літературні портрети, розкриваючи характери, звички, а часом і чудасії.

Перед відходом

Незадовго до смерті Теффі опублікувала в Нью-Йорку свою останню книгу «Земна веселка», де звучала думка, що всі ровесники вже померли, а до неї все не дійде черга. У своїй жартівливій манері вона просила Всевишнього надіслати за її душею найкращих ангелів.

Надія Лохвицька залишилася вірною Парижу до кінця своїх днів. Вона пережила голод і холод окупації та відмовилася повернутися на Батьківщину у 1946 році. Мільйонером Атраном з благодійною метою їй було призначено скромну пенсію, але з його смертю в 1951 році виплата допомоги припинилася.

Сама Теффі померла у віці 80 років і була похована на російському цвинтарі поряд з обожнюваним Буніним. Ім'я цієї талановитої жінки-гумористки золотими літерами вписано в історію російської літератури.

Статтю надано Коровіною Мариною.

Інші біографії письменників:

У дореволюційній Росії ім'я «королеви гумору» Теффі (Надії Олександрівни Лохвицької) мало величезну славу. Газети та журнали, де вона співпрацювала, були свідомо «приречені на успіх». Випускалися навіть парфуми та цукерки «Теффі». Серед шанувальників її таланту були і люди різного віку та станів. Її гостроти, курйозні фрази та слівця персонажів підхоплювалися і розносилися Росією, стаючи крилатими.

У 70-80-х роках XIX століття в сім'ї петербурзького адвоката Олександра Лохвицького підростали дочки. Батьки – інтелігентні дворяни – виявляли гарячий інтерес до літератури та передали його дітям. Згодом старша, Марія, стала поетесою Міррою Лохвицькою. Деякі її вірші було покладено музику. Їхнє звучання, як і особиста чарівність автора, підкорювало Ігоря Северянина та Костянтина Бальмонта. Северянин відносив поетесу до своїх вчителів, а Бальмонт присвячував їй вірші. На згадку про неї він назвав свою дочку Міррою. Лохвицька рано померла від туберкульозу та похована у Петербурзі в Олександро-Невській лаврі.

Сестра поетеси стала письменницею-гумористкою (рідкісний для жінки жанр), користувалася визнанням у Росії, та був і її межами. Надія Олександрівна Лохвицька (Бучинська) писала під псевдонімом Теффі.

Початок її творчості пов'язаний із віршами. Витончені та загадкові, вони легко сприймалися та заучувалися, їх читали на вечорах та зберігали в альбомах.

Мені снився сон божевільний та прекрасний,
Наче я повірила тобі,
І життя кликало наполегливо та пристрасно
Мене до праці, свободи і боротьби.

Прокинулася я... Сумнів навіваючи,
Осінній день дивився у моє вікно,
І дощ шумів по даху, співаючи,
Що життя минуло і що мріяти смішно!
..........................................................

Мій чорний карлик цілував мені ніжки,
Він був завжди такий ласкавий і такий милий!
Мої браслетки, кільця, брошки
Він прибирав і в скриньці зберігав.
Але в чорний день смутку та тривоги
Мій карлик раптом підвівся і підріс:
Отче йому я цілувала ноги -
І сам пішов, і скриньку забрав!

Складала вона і веселі, лукаві пісеньки, вигадувала до них музику та співала під гітару. Пристрасть до рими та гітари Надія Олександрівна зберегла на все життя. Коли її пісеньки перекочували на естраду, у репертуарі виконавців був і "Карлик".

До еміграції у Теффі вийшла єдина віршована збірка «Сім вогнів» (1910). По суті, за те саме його різко засудив Валерій Брюсов: «Якщо завгодно, у віршах Теффі багато красивого, барвистого, ефектного, але це - краса дорогих косметик, красивість десятої копії, ефекти спритного режисера» і - співчутливо оцінив Микола Гумільов: «У віршах Теффі радує найбільше їхня літературність у кращому значенні слова». Пізніше Олександр Вертинський знайшов у ліриці Теффі те, що відчував сам, включивши до свого репертуару її вірші: «До мису радості, чи до скель печалі, До островів бузкових птахів - Все одно - де б ми не причалили, Не підняти мені важких вій …»

І все ж як поет Теффі змогла виговоритися не так у ліричних, як в іронічних і навіть саркастичних віршах, які досі не втратили своєї свіжості:

Алчен вік матеріалізму -
За завітами дарвінізму
Усі боротьбу ведуть.

Лікар свою адресу шле до газет,
І на виставку портрети -
Молодий поет.

З письменників, хто спритний,
Разом із Горьким на листівці
Знятися норовить.

І мріє примадонна:
«Чи програти безпардонно
Золото та мідь,
Чи отруїтися кавуном,
Або в полон потрапити до хунхузів,
Щоб прогриміти?..»

Навесні 1905 року Теффі написала алегоричний вірш «Бджілки» («Ми бідні бджілки, робітниці-бджілки! І вночі і вдень все миготять голки У змучених наших руках!»), який хтось відіслав Леніну до Женеви, і він з'явився там, у газеті «Вперед», щоправда, під назвою «Прапор свободи». А восени, як у Петербурзі почала виходити перша легальна більшовицька газета «Нове життя», було передруковано тут під своєю назвою. У «Новому житті» опубліковано й уїдливий вірш «Патрон і патрони» про захід кар'єри петербурзького генерал-губернатора Трепова. Це він віддав військам, спрямованим проти повсталих робітників, лютий наказ: «Патронів не шкодувати, холостих залпів не давати».

За віршами пішли розповіді та фейлетони. Із завидною регулярністю вони з'являлися на сторінках багатьох газет та журналів. Тривалий час Теффі співпрацювала в "Сатирикон" (пізніше "Новому Сатирикон"); одним із творців, редактором та постійним автором журналу був невтомний дотепник Аркадій Аверченко. У період розквіту своєї творчості його називали "королем" гумору. Але в цьому жанрі "король" та "королева" працювали по-різному. Якщо розповіді Аверченка викликали гучний сміх, то у Теффі вони були лише веселими. Вона користувалася пастельними тонами – підмішувала в палітру гумору трохи смутку.

Читачів підкуповував гострий погляд гумористки та співчуття до персонажів – дітей, старих, вдів, батьків сімейств, паньків: У її оповіданнях були присутні й олюднені тварини. По всій Росії чекали появи нових робіт Теффі, причому читацька аудиторія складалася з представників різних соціальних верств. Особливо кохала її молодь.

Наглядова, товариська, незалежна в судженнях, що має високий творчий потенціал, вона заражала оптимізмом і вносила струмінь пожвавлення в літературно-артистичну атмосферу Петербурга. Теффі брала участь у письменницьких зборах, концертах, благодійних акціях, комісіях: І, звичайно, відвідувала нічний кабачок "Бродячий собака", де на маленькій сцені якоїсь із "рабинь" траплялося виконувати її пісеньки. На літературних вечорах у Федора Сологуба на прохання господаря вона читала свої вірші.

Найбільш характерними рисами Теффі були співчуття та милосердя. З роками ці якості дедалі голосніше заявляли про себе. Світлий початок - доброту і ніжність вона намагалася побачити там, де їх, здавалося б, зовсім не було. Навіть у душі Федора Сологуба, якого вважали "демоном" та "чаклуном", вона відкрила глибоко заховану теплоту. Подібно ставилася Теффі і до Зінаїди Гіппіус. Вони зблизилися під час війни, невдовзі після смерті Мережковського. У холодній Гіппіус – "Білій Дияволіці" – Надія Олександрівна намагалася розглянути щось своє. «Де підхід до цієї душі?

Теффі провела на еміграції 32 роки. Окрім Парижа, її роботи друкувалися у Берліні, Белграді, Стокгольмі, Празі. Протягом життя вона опублікувала не менше 30 книг (за деякими джерелами 40), приблизно половина з яких вийшла на еміграцію. Крім оповідань, фейлетонів, п'єс, віршів її перу належать повісті та роман. Особливе місце у творчості Теффі займають спогади про діячів російської культури - З.Гіппіус, А.Купріне, Ф.Сологубе, Вс.Мейєрхольда, Г.Чулкова. У свою чергу спогади про письменницю залишили І.Бунін, Дм.Мережковський, Ф.Сологуб, Г.Адамович, Б.Зайцев, А.Купрін. Олександр Вертинський використав у пісенній творчості її ліричні вірші.

У прозі та драматургії Теффі після еміграції помітно посилюються сумні, навіть трагічні мотиви. "Боялися смерті більшовицької - і померли смертю тут, - сказано в одній з її перших паризьких мініатюр Ностальгія (1920). - Думаємо тільки про те, що тепер там. Цікавимося тільки тим, що приходить звідти". Тональність оповідання Теффі дедалі частіше поєднує у собі жорсткі та примирені ноти. У виставі письменниці, важкий час, яке переживає її покоління, все-таки не змінило вічного закону, який говорить, що "саме життя… стільки ж сміється, скільки плаче": часом неможливо відрізнити швидкоплинні радості від печалів, що стали звичними.

У жовтні 1952 року Надія Олександрівна Теффі була похована на російському цвинтарі Сент-Женев'єв де Буа під Парижем.

.............................................................................

Теффі
Демонічна жінка

Демонічна жінка відрізняється від жінки звичайної перш за все
манерою одягатися. Вона носить чорний оксамитовий підрясник, ланцюжок на лобі,
браслет на нозі, кільце з діркою "для ціаністого калію, який їй
неодмінно надішлють наступного вівторка", стилет за коміром, чотки на
лікті та портрет Оскара Уайльда на лівій підв'язці.
Носить вона також і прості предмети жіночого туалету, тільки не на
тому місці, де їм належить. Так, наприклад, пояс демонічна жінка
дозволить собі надіти тільки на голову, сережки на лоб або на шию, кільце на
великий палець, годинник на ногу.
За столом демонічна жінка нічого не їсть. Вона взагалі ніколи нічого
не їсть.
- До чого?
Громадське становище демонічна жінка може займати саме
різноманітне, але переважно вона - актриса.
Іноді просто розлучена дружина.
Але завжди в неї є якась таємниця, якийсь чи то надрив, чи то
розрив, про яку не можна говорити, якого ніхто не знає і не повинен
знати.
- До чого?
У неї піднято брови трагічними комами і напівопущені очі.
Кавалеру, який проводжає її з балу і веде тяжку розмову про
естетичній еротиці з погляду еротичного естету, вона раптом говорить,
здригаючись усіма пір'ям на капелюсі:
- Їдемо до церкви, любий мій, їдемо до церкви, швидше, швидше, швидше.
Я хочу молитися і плакати, поки не зійшла зоря.
Церква вночі замкнена.
Люб'язний кавалер пропонує плакати прямо на паперті, але "вона" вже
згасла. Вона знає, що вона проклята, що немає порятунку, і покірно схиляє
голову, уткнувши носа в хутряний шарф.
- До чого?
Демонічна жінка завжди відчуває прагнення літератури.
І часто таємно пише новели та вірші у прозі.
Вона нікому їх не читає.
- До чого?
Але мимохіть каже, що відомий критик Олександр Олексійович, опанувавши
з небезпекою для життя її рукописом, прочитав і потім ридав усю ніч і навіть,
здається, молився – останнє, втім, не мабуть. А два письменники пророкують
їй величезне майбутнє, якщо вона нарешті погодиться опублікувати свої
твори. Але ж публіка ніколи не зможе зрозуміти їх, і вона не покаже
їхньому натовпі.
- До чого?
А вночі, залишившись сама, вона відмикає письмовий стіл, дістає
ретельно переписані на машинці листи і довго відтирає гумкою
накреслені слова;
"Повернення", "До повернення".
- Я бачив у вашому вікні світло години о п'ятій ранку.
- Так, я працювала.
- Ви губите себе! Дорога! Бережіть себе для нас!
- До чого?
За столом, уставленим смачними штуками, вона опускає очі, привабливі
непереборною силою до заливного порося.
- Маріє Миколаївно, - каже господині її сусідка, проста, не
демонічна жінка з сережки у вухах і браслет на руці, а не на
будь-якому іншому місці, - Маріє Миколаївно, дайте мені, будь ласка, вина.
Демонічна заплющить очі рукою і заговорить істерично:
– Вина! Провина! Дайте мені вина, я хочу пити! Я буду нитку! Я вчора пила! Я
третього дня пила і завтра... так, і завтра я питиму! Я хочу, хочу, хочу
вина!
Власне, чого тут трагічного, що жінка три дні поспіль
потроху випиває? Але демонічна жінка зможе так поставити справу, що
у всіх волосся на голові заворушиться.
– П'є.
- Яка загадкова!
- І завтра, каже, пити буду...
Почне закушувати проста жінка, скаже!
- Маріє Миколаївно, будьте ласкаві, шматочок оселедця. Люблю цибулю.
Демонічна широко розплющить очі і, дивлячись у простір, заволає:
- Оселедець? Так, так, дайте мені оселедця, я хочу їсти оселедця, я хочу, я
хочу. Це цибуля? Так, так, дайте мені цибулі, дайте мені багато всього, всього,
оселедця, цибулі, я хочу їсти, я хочу вульгарності, швидше... більше... більше,
дивіться все... я їм оселедця!
Власне, що сталося?
Просто розігрався апетит і потягнуло на солоненьке! А який ефект!
- Ви чули? Ви чули?
- Не треба залишати її одну сьогодні вночі.
- А те, що вона, напевно, застрелиться цим самим ціаністим калієм,
яке їй принесуть у вівторок...
Бувають неприємні та негарні хвилини життя, коли звичайна
жінка, тупо вперши очі в етажерку, мені в руках носову хустку і каже
тремтячими губами:
- Мені, власне кажучи, ненадовго... всього двадцять п'ять
карбованців. Я сподіваюся, що наступного тижня чи в січні... я зможу...
Демонічна ляже грудьми на стіл, підімкне двома руками підборіддя і
подивиться вам прямо в душу загадковими, напівзаплющеними очима:
- Чому я дивлюся на вас? Я вам скажу. Слухайте мене, дивіться
мене... Я хочу – ви чуєте? - я хочу, щоб ви дали мені зараз же, - ви
чуєте? - зараз же двадцять п'ять карбованців. Я цього хочу. Чуєте? - Хочу.
Щоб саме ви, саме мені, саме мені, саме 25 рублів. Я
хочу! Я твори!... Тепер йдіть... йдіть... ,не обертаючись, йдіть
скоріше, швидше... Ха-ха-ха!
Істеричний сміх повинен приголомшувати всю її істоту, навіть обидві істоти -
її та його.
- Швидше... скоріше, не обертаючись... йдіть назавжди, на все життя,
на все життя... Ха-ха-ха!
І він "вразиться" своєю істотою і навіть не зрозуміє, що вона просто
перехопила у нього четверту без віддачі.
- Ви знаєте, вона сьогодні була така дивна, загадкова. Сказала,
щоб я не обертався.
- Так. Тут відчувається таємниця.
- Можливо... вона покохала мене...
- !
- Таємниця! ......
..................................................................

Теффі
ЦВЕТИК БІЛИЙ

Наші друзі Z живуть за містом.
— Там повітря краще.
Це означає, що на погане повітря грошей не вистачає.
Ми поїхали до них у гості невеликою компанією.
Виїхали цілком благополучно. Звичайно, якщо не рахувати дрібниць: не захопили цигарку, втратили рукавички і забули ключ від квартири. Потім ще — на вокзалі купили на один квиток менше, ніж треба було. Ну, що робити — обрахувалися. Хоча і всього нас нас їхало четверо. Це було трішки неприємно, що обрахувалися, бо в Гамбурзі був кінь, який дуже жваво рахував навіть до шести.
Вилізли теж благополучно на станції, на якій слід. Хоча дорогою й раніше іноді вилазили (тобто, чесно кажучи, на кожній станції), але, дізнавшись про помилку, зараз дуже толково влазили назад у вагон.
Після прибуття на місце призначення зазнали кілька неприємних хвилин: зненацька виявилося, що ніхто адреси Z не знав. Кожен надіявся на іншого.
Виручив нас тихий лагідний голосок:
- А ось і вони!
Це була дочка Z, одинадцятирічка, ясна, біленька, з білявими російськими кісками, які й у мене були в одинадцять років (багато було через них поплакано, багато було за них подергано1...).
Дівчинка прийшла зустріти нас.
— Ось я не думала, що ви приїдете! - сказала вона мені.
- Чому ж?
— Та мама весь час казала, що ви або на потяг запізнитесь, або не поїдете в той бік.
Я трохи образилася. Я людина дуже обережна. Ще недавно, коли М. запросила мене на бал, я не тільки не запізнилася, але навіть з'явилася цілий тиждень раніше...
- Ах, Наташа, Наташа! Ви ще мене не знаєте!
Ясні очі подивилися на мене уважно і опустилися.
Зрадівши, що тепер потрапимо куди треба, ми вирішили спочатку зайти відпочити в якесь кафе, потім піти пошукати цигарку, потім спробувати протелефонувати до Парижа, потім…
Але біленька дівчинка сказала серйозно:
- Це ніяк не можна. Зараз треба йти додому, де на нас чекають. І ми зніяковіло і покірно пішли за дівчинкою. Вдома застали господиню над плитою.
Вона з подивом дивилася в каструльку.
— Наташо, скоріше скажи мені твою думку, — що це в мене вийшло — ростбіф чи солонина?
Дівчинка подивилася.
— Ні, диво моє, цього разу вийшла тушкована яловичина. Z бурхливо зраділа.
- От і прекрасно! Хто б подумав! За обідом було гамірно.
Всі ми любили одне одного, всім було добре, і тому хотілося говорити. Говорили всі зараз: хтось говорив про «Сучасні записки», хтось про те, що за Леніна не можна молитися. Гріх. За Юду церква не молиться. Хтось говорив про парижанок і сукні, про Достоєвського, про літеру «ять», про становище письменників за кордоном, про духобори, хтось із нас хотів розповісти, як у Чехії роблять яєчню, та так і не встиг, хоча говорив не перестаючи — усі перебивали.
І серед цього хаосу біленька дівчинка в фартуху ходила навколо столу, піднімала втрачену вилку, відставляла склянку подалі від краю, дбала, хворіла на душу, миготіла білявими кісками.
Одного разу підійшла до однієї з нас і показала якийсь квиток.
— От я хочу вас чогось навчити. Адже ви вдома господарюєте? Так от коли берете вино, запитуйте такий квиток. Накопичіть сто квитків, вам півдюжини рушників дадуть.
Толкувала, пояснювала, дуже хотіла допомогти нам у світі жити.
- Як у нас тут чудово! — раділа господиня. — Після більшовиків. Ви подумайте лишень — кран, а в крані вода! Піч, а в грубці дрова!
- Чудо моє! - шепотіла дівчинка. — Ти їж, бо в тебе все простигне.
Заговорилися до сутінків. Біленька дівчинка давно щось повторювала кожному по черзі, нарешті хтось звернув увагу.
— Вам треба з семигодинним їхати, то незабаром час на вокзал. Схопились, побігли.
На вокзалі остання кваплива розмова.
— Завтра купувати для Z сукню, — дуже скромну, але ефектну, чорну, але не надто вузьку, але щоб здавалося широкою і головне, щоб не набридло.
— Візьмемо Наташу, вона радитиме.
І знову про «Сучасні Записки», про Горького, про французьку літературу, про Рим...
А біленька дівчинка ходить навкруги, каже щось, переконує. Хтось нарешті прислухався:
— Перейти треба на той бік через місток. А то потяг підійде, ви поспішаєте, побіжіть і запізнитесь.
На другий день у магазині два тристулкові дзеркала відображають струнку фігуру Z. Маленька продавщиця з олійною головою та короткими ногами накидає на неї одну сукню за іншою. На стільці, поважно склавши ручки, сидить біла дівчинка і радить.
- Ах, - кидається Z між дзеркалом. — Оце привабливість! Наташа, що ж ти не радиш? Дивись, яка краса, на животі сіра вишивка. Говори швидше свою думку.
— Ні, диво моє, не можна тобі це плаття. Ну як ти щодня із сірим животом будеш? Якби в тебе було багато суконь — інша річ. А так непрактично.
— Ну, яке ти маєш право! - захищається Z. Але послухатися не сміє. Ми йдемо до виходу.
- Ах, - скрикує Z. - Ах, які комірці! Це моя мрія! Наташа, тягни мене швидше повз, щоб я не захопилася.
Біла дівчинка стурбовано бере матір за руку.
— А ти відвернися, а ти дивися в інший бік, диво моє, он туди, де голки та нитки.
— Ви знаєте, шепоче мені Z, — показуючи очима на дочку. — Вона вчора чула нашу розмову про Леніна і каже мені ввечері: «А я за нього щодня молюся. На ньому, каже, крові багато, його душі зараз дуже важко. Я, каже, не можу — молюся».
(Ланка. Париж. 1924. 3 березня)
.........................................................................

Теффі
Десь у тилу

Перш ніж розпочати військові дії, хлопчаки загнали товсту Бубу у передню і замкнули за нею двері на ключ.
Буба ревла з вереском. Пореве і прислухається — чи дійшло її ревіння до мами. Але мама сиділа в себе тихо і на Бубин ревіння не відгукувалася.
Пройшла через передню бонну і сказала з докором:
- Ай, як соромно! Така велика дівчинка й плаче.
— Відчепись, будь ласка, — сердито обірвала її Буба. - Я не тобі плачу, я мамі плачу.
Як то кажуть — крапля камінь продовбає. Зрештою мама здалася у дверях передньої.
- Що трапилося? — спитала вона і заморгала очима. - Від твого вереску знову в мене мігрень почнеться. Чого ти плачеш?
— Маальчики не хочуть зі мною грати. Бу-у-у!
Мама сіпнула двері за ручку.
— Зачинено? Зараз же відчинити! Як ви смієте замикатися? Чуєте?
Двері відкрилися.
Два похмурі типи, восьми і п'яти років, обидва кирпаті, обидва чубаті, мовчки сопіли носами.
— Чому ви не хочете грати з Бубою? Як вам не соромно кривдити сестру?
— Ми маємо війну, — сказав старший тип. — Жінок на війну не пускають.
- Не пускають, - басом повторив молодший.
— Ну, що за дрібниці, — урезонувала мама, — грайте, ніби вона генерал. Адже це не справжня війна, це гра, галузь фантазії. Боже мій, як ви мені набридли!
Старший тип подивився на Бубу спідлоба.
— Який вона генерал? Вона у спідниці і весь час реве.
— А шотландці ж ходять у спідницях?
— То вони не ревуть.
— А ти чого знаєш?
Старший тип розгубився.
— Іди краще риб'ячий жир приймати, — покликала мама. — Чуєш, Котько! А то знову увільнеш.
Котька замотав головою.
- Ні-ні за що! Я за колишню ціну не згоден.
Котька не любив риб'ячого жиру. За кожен прийом йому належало десять сантимів. Котька був жадібний, у нього була скарбничка, він часто трусив її і слухав, як брязкають його капітали. Він і не підозрював, що його старший брат, гордий ліцеїст, давно пристосувався виколупувати через щілинку скарбнички маминою пилочкою для нігтів якусь поживу. Але ця робота була небезпечна і важка, копітка, і не часто можна було підробляти таким шляхом на незаконну сюсетку.
Котька цього шахрайства не підозрював. Він на це здатний не був. Він був просто чесний комерсант, свого не пропустив і вів з мамою відкриту торгівлю. За ложку риб'ячого жиру брав по десять сантимів. За те, щоб дозволити вимити собі вуха, вимагав п'ять сантимів, вичистити нігті десять, з розрахунку по сантиму за палець; викупатися з милом — драв нелюдську ціну: двадцять сантимів, причому залишаючи за собою право верещати, коли йому милили голову і піна потрапляла у вічі. Останнім часом його комерційний геній так розвинувся, що він вимагав ще десять сантимів за те, що він вилізе з ванни, бо так і сидітиме і стигне, ослабне, застудиться і помре.
- Ага! Чи не хочете, щоб помер? Ну, так женіть десять сантимів і ніяких.
Раз навіть, коли йому захотілося купити олівець з ковпачком, він здогадався про кредит і вирішив забрати вперед за дві ванни та окремі вуха, які миються вранці без ванни. Але справа не вийшла: мамі це не сподобалося.
Тоді він і вирішив відігратися на риб'ячому жирі, який, усім відомо, страшна гидота, і є навіть такі, які зовсім його не можуть взяти в рот. Один хлопчик розповідав, що він як ковтне ложку, то цей жир у нього зараз вилізе через ніс, через вуха та через очі, і що від цього можна навіть засліпнути. Подумайте тільки такий ризик, і всі за десять сантимів.
— За колишню ціну не погоджуюся, — твердо повторив Котька. — Життя так подорожчало, неможливо приймати риб'ячий жир за десять сантимів. Не хочу! Шукайте собі іншого дурня ваш жир пити, а я не згоден.
- Ти з глузду з'їхав! - Жахнулася мама. - Як ти відповідаєш? Що за тон?
— Ну, у кого хочеш спитати, — не здавався Котька, — це неможливо за таку ціну.
- Ну, от почекай, прийде тато, він тобі сам дасть. Побачиш, чи довго він буде з тобою розмірковувати.
Ця перспектива не особливо Котьці сподобалася. Папа був щось на зразок стародавнього тарана, який підвозили до фортеці, яка довго не бажала здаватися. Таран бив по воротах фортеці, а тато йшов у спальню і виймав із комоду гумовий пояс, який він носив на пляжі, і свистів поясом повітрям — пали-г! пали-г!
Фортеця зазвичай здавалася перш, ніж таран пускався в хід.
Але в даному випадку багато важило відтягнути час. Чи ще прийде тато до обіду. А може, приведе з собою когось чужого. А може, буде чимось зайнятий або засмучений і скаже мамі:
- Боже мій! Невже навіть пообідати не можна спокійно?
Мама повела Бубу.
— Ходімо, Бубочко, я не хочу, щоб ти гралася з цими дурними хлопцями. Ти гарна дівчинка, пограй зі своєю лялечкою.
Але Бубі, хоч і приємно було чути, що вона гарна дівчинка, зовсім не хотілося грати з лялькою, коли хлопчаки будуть обробляти війну і бити один одного диванними подушками. Тому вона хоч і пішла з мамою, але втягнула голову в плечі і тоненько заплакала.
У товстої Буби була душа Жанни д'Арк, а тут раптом будьте ласкаві крутити лялечку! І, головне, прикро те, що Петя, на прізвисько Пічуга, молодша за неї, і раптом має право грати у війну, а вона ні. Пічуга — ганебний, шепелявий, малограмотний, боягуз і підлиза. Від нього неможливо перенести приниження. І раптом Пічуга, разом із Котькою, виганяють її геть і зачиняють за нею двері. Вранці, коли вона пішла дивитися на їх нову гарматку і засунула палець у її жерло, цей низький чоловік, підліза, на рік молодший за неї, завищав поросячим голосом і навмисне верещав ненормально голосно, щоб Котька почув зі їдальні.
І ось вона сидить одна в дитячій і гірко обмірковує своє життя, що невдало склалося.
А у вітальні йде війна.
- Хто буде агресором?
— Я, — басом заявляє Пічуга.
- Ти? Добре, — підозріло швидко погоджується Котько. — Значить, лягай на диван, а я тебе битиму.
- Чому? — лякається Пічуга.
— Тому що агресор — негідник, його всі лають, і ненавидять, і винищують.
- Я не хочу! — слабо захищається Пічуга.
- Тепер пізно, ти сам заявив.
Пічуга замислюється.
- Добре! - Вирішує він. - А потім ти будеш агресор.
- Гаразд. Лягай.
Пташина з подихом лягає животом на диван. Котька з гиканням налітає на нього і перш за все тре вуха і трясе його за плечі. Пічуга сопить, терпить і думає:
"Гаразд. А ось потім я тобі покажу».
Котька хапає за кут диванну подушку і б'є нею з усього маху Пічугу по спині. З подушки летить пил. Пічуга крякає.
- Ось тобі! Ось тобі! Чи не агресничай в інший раз! — примовляє Котька й скаче, червоний, чубатий. "Гаразд! — думає Пічуга. - Все це я тобі теж». Нарешті Котька втомився.
— Ну годі, — каже, — вставай! Гра закінчена.
Пічуга злазить з дивана, моргає, віддмухується.
— Ну тепер ти агресор. Лягай, я тебе наздую.
Але Котька спокійненько відходить до вікна і каже:
— Ні, я втомився, гра скінчена.
— Як утомився? — волає Пічуга.
Весь план помсти звалився. Пічуга, мовчки кректуючи під ударами ворога в ім'я насолоди майбутньою відплатою, тепер безпорадно розпускає губи і збирається ревти.
— Що ж ти ревеш? - Запитує Котька. - Неодмінно хочеш грати? Ну, якщо хочеш грати, почнемо гру спочатку. Ти знову будеш агресором. Лягай! якщо гра з того починається, що ти агресор? Ну! Зрозумів!
— А потім ти? - Розквітає Пічуга.
— Зрозуміло. Ну, лягай швидше, я тебе наздую.
«Ну, постривай же ти», — думає Пічуга і зітхнувши діловито лягає. І знову Котька натирає йому вуха і б'є його подушкою.
- Ну, буде з тебе, вставай! Гра закінчена. Я втомився. Не можу я бити тебе з ранку до ночі, я втомився.
— Так лягай швидше! — хвилюється Пічуга, стрімголов скочуючи з дивана. - Тепер ти агресор.
— Гра закінчена, — спокійно каже Котько. - Мені набридло.
Пічуга мовчки розплющує рота, трясе головою, і по щоках його біжать великі сльози.
— Чого ревеш? — зневажливо питає Котька. - Хочеш знову спочатку?
— Хочу, щоб ти агр-рес-сварок, — ридає Пічуга. Котька хвилинку подумав.
— Тоді буде така гра, що агресор сам б'є. Він злий і на всіх нападає без попередження. Піди спитай у мами, якщо не віриш. Ага! Якщо хочеш грати, то лягай. А я на тебе нападу без попередження. Ну жваво! Бо я роздумаю.
Але Пічуга вже ревів на все горло. Він зрозумів, що тріумфувати над ворогом йому ніколи не вдасться. Якісь могутні закони постійно обертаються проти нього. Одна втіха залишалася йому — сповістити весь світ про відчай.
І він ревів, верещав і навіть тупав ногами.
- Боже мій! Що вони тут творять?
Мама вбігла до кімнати.
— Навіщо подушку розірвали? Хто вам дозволив битися подушками? Котьку, ти знову його прибив? Чому ви не можете грати по-людськи, а неодмінно як каторжники? Котько, йди, старий дурень, у їдальню і не смій чіпати Пічугу. Пічуга, мерзенний тип, ревун, йди до дитячої.
У дитячій Пічузі, продовжуючи схлипувати, підсів до Буби і обережно поторкав за ногу її ляльку. У цьому жесті було каяття, була покірність і свідомість безвиході. Жест казав: "Здаюся, бери мене до себе".
Але Буба швидко відсунула лялькову ногу і навіть витерла її своїм рукавом, щоб підкреслити свою огиду до Пічуги.
— Не смій, будь ласка, чіпати! - сказала вона з презирством. - Ти ляльку не розумієш. Ти чоловік. Ось. Так і нема чого!
....................................................................................

Теффі
дурні

На перший погляд здається, ніби всі розуміють, що таке дурень і чому дурень чим дурніший, тим кругліший.
Однак якщо прислухаєшся і придивишся, зрозумієш, як часто люди помиляються, приймаючи за дурня звичайнісіньку дурну або безглузду людину.
— Ось дурень, — кажуть люди. — Вічно в нього дрібниці в голові!
Вони думають, що у дурня бувають колись дрібниці в голові!
У тому й річ, що справжній круглий дурень розпізнається насамперед за своєю найбільшою і непохитною серйозністю. Найрозумніша людина може бути вітряною і чинити необдумано, — дурень постійно обговорює; обговоривши, чинить відповідно і, вчинивши, знає, чому він зробив саме так, а не інакше.
Якщо ви вважаєте дурнем людини, яка надходить безрозсудно, ви зробите таку помилку, яку вам потім усе життя буде совестно.
Дурень завжди розмірковує.
Проста людина, розумна чи дурна — байдуже, скаже:
— Погода сьогодні погана, — ну і все одно, піду погуляю.
А дурень розсудить:
— Погода погана, але я піду погуляти. А чому я піду? А тому, що вдома сидітиме весь день шкідливо. А чому шкідливо? А просто тому що шкідливо.
Дурень не виносить жодних шорсткостей думки, жодних нез'ясованих питань, жодних невирішених проблем. Він уже давно все вирішив, зрозумів і все знає. Він людина розважлива, і в кожному питанні зведе кінці з кінцями, і кожну думку закруглить.
При зустрічі зі справжнім дурнем людини охоплює якийсь містичний розпач. Бо дурень — це зародок кінця світу. Людство шукає, ставить питання, йде вперед, і це у всьому: і в науці, і в мистецтві, і в житті, а дурень і питання ніякого не бачить.
- Що таке? Які там питання?
Сам він давно вже на все відповів і закруглився. У міркуваннях і заокруглення дурню служать опорою три аксіоми і один постулат. Аксіоми:
1) Здоров'я найдорожче.
2) Були б гроші.
3) З якого дива.
Постулат:
Так уже треба.
Де не допомагають перші, там завжди вивезе останній.
Дурні зазвичай добре влаштовуються у житті. Від постійного міркування обличчя у них набуває з роками глибокого та вдумливого виразу. Вони люблять відпускати велику бороду, старанно працюють, пишуть красивим почерком.
- Солідна людина. Не вертопрах, — кажуть про дурню. — Тільки щось у ньому таке... Занадто серйозний, чи що?
Переконавшись на практиці, що вся мудрість землі їм спіткана, дурень бере на себе клопіткий і невдячний обов'язок — навчати інших. Ніхто так багато і старанно не радить, як дурень. І це від щирого серця, тому що, приходячи в дотик з людьми, він весь час перебуває в стані тяжкого здивування:
— Чого вони все плутаються, метушаться, метушаться, коли так ясно і кругло? Мабуть, не розуміють; треба їм пояснити.
- Що таке? Про що ви журитесь? Дружина застрелилася? Ну, то це ж дуже безглуздо з її боку. Якби куля, не дай Боже, потрапила їй у око, вона могла б зашкодити собі зір. Боже збав! Здоров'я найдорожче!
— Ваш брат збожеволів від нещасного кохання? Він мене просто дивує. Я б ні за що не збожеволів. З якого дива? Були б гроші!
Один особисто мені знайомий дурень, найдосконалішої, ніби за циркулем виведеної круглої форми, спеціалізувався виключно у питаннях сімейного життя.
— Кожна людина має одружитися. А чому? А тому, що треба залишити після себе потомство. А чому потрібне потомство? А так уже треба. І повинні все одружитися з німкенями.
— Чому ж на німкені? — питали його.
— Так уже треба.
— Та так, мабуть, і німкеня на всіх не вистачить.
Тоді дурень ображається.
— Звичайно, все можна навернути в кумедний бік.
Дурень цей жив постійно в Петербурзі, і його дружина вирішила віддати своїх доньок в один з петербурзьких інститутів.
Дурень заперечив:
— Набагато краще віддати їх до Москви. А чому? А тому, що їх там дуже зручно відвідуватиме. Сів увечері у вагон, поїхав, зранку приїхав і відвідав. А в Петербург коли ще зберешся!
У суспільстві дурні – народ зручний. Вони знають, що панночкам потрібно робити компліменти, господині треба сказати: «А ви все клопочетесь», і, крім того, жодних несподіванок дурень вам не піднесе.
— Я люблю Шаляпіна, — веде дурень світська розмова. - А чому? А тому що він добре співає. А чому добре співає? Тому що має талант. А чому має талант? Просто тому, що він талановитий.
Все так кругло, добре, зручно. Ні сучка ні задирки. Підхльоснеш, і покотиться.
Дурні часто роблять кар'єру, і ворогів у них немає. Вони зізнаються всіма за слушних і серйозних людей.
Іноді дурень і веселиться. Але, звичайно, у належний час і в належному місці. Десь на іменинах. Веселощі його полягає в тому, що він діловито розповість якийсь анекдот і тут же пояснить, чому це смішно.
Але він не любить веселитися. Це його упускає у власних очах.
Вся поведінка дурня, як і його зовнішність, так статечно, серйозно і представницько, що його скрізь сприймають з пошаною. Його охоче обирають у голови різних товариств, представники якихось інтересів. Бо дурень пристойний. Вся душа дурня немов облизана широкою коров'ячою язиком. Кругло, гладко. Ніде не зачепить.
Дурень глибоко зневажає те, чого не знає. Щиро зневажає.
— Це чиї вірші зараз читали?
- Бальмонта.
- Бальмонта? Не знаю. Не чув такого. Ось Лермонтова читав. А Бальмонт ніякого не знаю.
Відчувається, що винен Бальмонт, що його дурень не знає.
- Ніцше? Не знаю. Я Ніцше не читав.
І знову таким тоном, що робиться соромно за Ніцше. Більшість дурнів читає мало. Але є особливий різновид, який все життя вчиться. Це дурні набиті.
Назва ця, втім, дуже неправильна, тому що в дурні, скільки він себе не набиває, мало що утримується. Все, що він усмоктує очима, вивалюється в нього з потилиці.
Дурні люблять вважати себе великими оригіналами і кажуть:
— На мою думку, музика іноді дуже приємна. Я взагалі великий дивак!
Чим культурніша країна, чим спокійніше та забезпеченіше життя нації, тим кругліша та досконаліша форма її дурнів.
І часто надовго залишається непорушне коло, зімкнене дурнем у філософії, або в математиці, або в політиці, або в мистецтві. Поки не відчує хтось:
— О, як страшно! О, як кругло стало життя!
І прорве коло.
...................................................................................

Чи звернули ви увагу, як складаються нові реклами?
З кожним днем ​​їх тон стає серйознішим і більшим. Де раніше пропонувалося, там тепер потрібно. Де раніше радилося, там тепер вселяється.
Писали так:
«Звертаємо увагу шановних покупців на нашу оселедець ніжного засолення».
Тепер:
«Завжди і всюди вимагайте наш ніжний оселедець!»
І відчувається, що завтра буде:
"Ей ти! Щоранку, як очі продер, біжи за нашим оселедцем».
Для нервової і вразливої ​​людини це отрута, бо не може вона не сприймати цих наказів, цих окриків, які сиплються на нього на кожному кроці.
Газети, вивіски, оголошення на вулицях — усе це смикає, кричить, вимагає та наказує.
Прокинулися ви вранці після тьмяної малосонної петербурзької ночі, берете до рук газету, і одразу на беззахисну і неусталену душу виходить суворий наказ:
Купуйте! Купуйте! Купуйте! Не втрачаючи жодної хвилини, цегла братів Сігаєвих!»
Вам не потрібно цегли. І що вам з ними робити у маленькій, тісній квартирці? Вас виженуть на вулицю, якщо ви натягнете в кімнати всякої погані. Все це ви розумієте, але наказ отримано, і скільки душевної сили потрібно витратити на те, щоб не схопитися з ліжка і не кинутися за окаянною цеглою!
Але ви впоралися зі своєю безпосередністю і лежите кілька хвилин розбитий і втираєте на лобі холодний піт.
Розплющили очі:
«Вимагайте скрізь наш підпис червоним чорнилом: Беркензон і син!»
Ви нервово дзвоните і кричите зляканою покоївкою:
— Беркензон та син! Живо! І щоб червоним чорнилом! Я знаю вас!
А очі читають:
«Перш ніж жити далі, спробуйте наш квітковий одеколон, дванадцять тисяч запахів».
«Дванадцять тисяч запахів! — жахається ваш стомлений розум. — Скільки на це знадобиться часу! Доведеться кинути всі справи та подати у відставку».
Вам загрожує бідність і гірка старість. Але борг насамперед. Не можна жити далі, доки не спробуєш дванадцять тисяч запахів квіткового одеколону.
Ви вже поступилися разом. Ви поступилися Беркензону з сином, і тепер немає вам перепон і перепони.
Нахлинули на вас брати Сігаєви, виринув звідкись вчорашній оселедець ніжного засолення та кава «Апетит», яку потрібно вимагати у всіх інтелігентних людей нашого століття, і ножиці найпростішої конструкції, необхідні для кожної чесної родини трудящого класу, і кашкет з «любом» , яку потрібно виписати з Варшави, не «відкладаючи в довгу скриньку», і самовчитель на балалайці, який треба сьогодні ж купити у всіх книжкових та інших магазинах, бо (о, жах!) запас виснажується, і гаманець зі штемпелем, який можна тільки на цьому тижні купити за двадцять чотири копійки, а пропустіть термін — і всього вашого стану не вистачить, щоб роздобути цю, необхідну кожній мислячій людині, річ.
Ви схоплюєтеся і як чадний вилазите з дому. Кожна хвилина дорога!
Починаєте з цегли, закінчуєте професором Бехтерєвим, який поступаючись гарячим проханням ваших рідних, погоджується посадити вас в ізолятор.
Стіни ізолятора оббиті м'якою повстю, і, б'ючись про них головою, ви не завдаєте собі серйозних каліцтв.
У мене сильний характер, і я довго боролася із небезпечними чарами реклами. Але все-таки вони зіграли у моєму житті дуже сумну роль.
Справа була ось як.
Одного ранку прокинулася я в якомусь страшному, тривожному настрої. Схоже було на те, ніби я не виконала чогось потрібного чи забула про щось надзвичайно важливе.
Намагалася згадати, — не можу.
Тривога не минає, а все розростається, забарвлює всі розмови, всі книги, весь день.
Нічого не можу робити, нічого не чую з того, що мені кажуть. Згадую болісно і не можу згадати.
Термінову роботу не виконано, і до тривоги приєднується тупа незадоволеність собою і якась безнадійність.
Хочеться вилити цей настрій у якусь реальну гидоту, і я говорю прислугі:
— Мені здається, Клаша, що ви щось забули. Це дуже недобре. Ви бачите, що мені ніколи, і навмисне все забуваєте.
Я знаю, що навмисне забути не можна, і знаю, що вона знає, що я це знаю. Крім того, я лежу на дивані і вожу пальцем на малюнку шпалер; заняття не особливо необхідне, і слово «ніколи» звучить за такої обстановки особливо погано.
Але цього мені й треба. Мені від цього легше.
День іде нудний, пухкий. Все нецікаво, все не потрібно, все заважає згадати.
О п'ятій годині розпач виганяє мене на вулицю і змушує купити туфлі зовсім не того кольору, який був потрібен.
Увечері у театрі. Так важко!
П'єса здається вульгарною та непотрібною. Актори - дармоїдами, які не хочуть працювати.
Мріє піти, зачинитися в пустелі і, відкинувши все тлінне, думати, думати, поки не згадається те велике, що забуте і мучить.
За вечерею розпач бореться з холодним ростбіфом та долає його. Я їсти не можу. Я встаю і говорю своїм друзям:
- Соромно! Ви заглушаєте себе цією вульгарністю (жест у бік ростбіфа), щоб не згадувати про головне.
І я пішла.
Але день ще не закінчено. Я сіла до столу і написала цілу низку поганих листів і веліла негайно надіслати їх. Результати цієї кореспонденції я відчуваю ще й тепер і, мабуть, не згладжу їх за все життя!
У ліжку я гірко плакала.
За один день спустошувалося все моє життя. Друзі зрозуміли, наскільки морально я вищий за них, і ніколи не вибачать мені цього. Усі, з ким я стикалася цього великого дня, склали про мене певну непохитну думку. А пошта везе в усі кінці світу мої погані, тобто щирі та горді листи.
Моє життя порожнє, і я самотня. Але це байдуже. Аби тільки згадати.
Ох! Аби згадати те важливе, необхідне, потрібне, єдине моє!
І ось я вже засинала, втомлена і сумна, як раптом немов золота тяганина просвердлила темну безнадійність моєї думки. Я згадала.
Я згадала те, що мучило мене, що я забула, в ім'я чого пожертвувала всім, до чого тягнулася і за чим готова була йти, як за дороговказом до нового прекрасного життя.
Це було оголошення, яке я прочитав у вчорашній газеті.
Злякана, пригнічена, сиділа я на ліжку і, дивлячись у темряву ночі, повторювала його від слова до слова. Я згадала все. І чи забуду колись!
«Не забувайте ніколи, що білизна монополь — найгігієнічніша, бо не вимагає прання».
Ось!
......................................................................

Теффі
Чортик у баночці
Вербна казка

Мені тоді було сім років.

Всі предмети були тоді великі-великі, довгі дні, а життя — нескінченне.

І радості цього життя були безперечні, цілісні та яскраві.

Була весна.

Горіло сонце за вікном, йшло рано і, йдучи, обіцяло, червоніючи:

— Завтра лишуся довше.

Ось принесли освячені верби.

Вербне свято краще за зелене. У ньому радість весни обіцяна, а там — відбулася.

Погладити твердий лагідний пушок і тихенько розламати. У ньому зелена нирка.

- Буде весна! Буде!

У Вербну неділю принесли мені з базару чортика у баночці.

Притискати треба було тонку гумову плівку, і він танцював.

Смішний чортик. Веселий. Сам синій, язик довгий, червоний, а на голому животі зелені гудзики.

Вдарило сонце в скло, прозорів чортик, засміявся, заіскрився, очі витрішені.

І я сміюся, і я кружляю, співаю пісеньку, навмисне для чорта вигадану.

— День-день-драбень!

Слова, можливо, і невдалі, але дуже підходящі.

І сонцю подобаються. Воно теж співає, дзвенить, з нами грає.

І все швидше кружляю, і все швидше натискаю пальцем гумку. Скаче чортик, як скажений, брязкає боками об скляні стінки.

— День-день-драбень!

Розірвалася тонка плівочка, капає вода. Прилип чорт боком, витріщив очі.

Витрясла риса на долоню, розглядаю.

Некрасивий!

Худий, а пузатий. Ніжки тоненькі, кривенькі. Хвіст гачком, наче до боці присох. А очі викотив злі, білі, здивовані.

— Нічого, — говорю, — нічого. Я вас влаштую.

Не можна було говорити "ти", якщо він такий незадоволений.

Поклала вати в сірникову коробочку. Влаштувала риса.

Прикрила шовковою ганчірочкою. Не тримається ганчірочка, повзе, з живота злазить.

А очі злі, білі, дивуються, що я безглузда.

Точно моя вина, що він пузатий.

Поклала чорта у свою постіль спати на подушечку. Сама нижча лягла, всю ніч на кулаку проспала.

Вранці дивлюся, — такий же злий і дивується на мене.

День був дзвінкий, сонячний. Усі гуляти пішли.

- Не можу, - сказала, - у мене голова болить.

І залишилася з ним няньчитися.

Дивлюся у віконце. Ідуть діти з церкви, щось говорять, чогось радіють, про щось піклуються.

Стрибає сонце з калюжі на калюжу, зі скельця на скельце. Побігли його зайчики "зловлю - ловлю"! Стриб скок. Сміються-грають.

Показала межу. Витріщив очі, здивувався, розсердився, нічого не зрозумів, образився.

Хотіла йому заспівати про "день-дрібень", та не посміла.

Почала йому декламувати Пушкіна:

Люблю тебе, Петро творіння,
Люблю твій суворий, стрункий вигляд,
Неви державна течія,
Береговий її граніт...

Вірш був серйозний, і я думала, що сподобається. І читала я його розумно та урочисто.

Закінчила, і глянути на нього страшно.

Глянула: злиться — того дивись, очі лопнуть.

Невже це погано? А кращого я нічого не знаю.

Не спалося вночі. Відчуваю, сердиться він: як смію я теж на ліжку лежати. Можливо, тісно йому, — я знаю.

Злізла тихенько.

— Не гнівайтесь, чорт, я спатиму у вашій сірниковій коробочці.

Розшукала коробочку, лягла на підлогу, коробочку під бік поклала. — Не гнівайтесь, чорт, мені так дуже зручно.

Вранці мене покарали, і в мене горло боліло. Я сиділа тихо, низала для нього бісерне колечко і боялася плакати.

А він лежав на моїй подушці, якраз посередині, щоб м'якше було, блищав носом на сонці і не схвалював моїх вчинків.

Я понизала для нього кільце з найяскравіших і найкрасивіших бісеринок, які тільки можуть бути на світі.

Сказала зніяковіло:

- Це для вас!

Але колечко вийшло ні до чого. Лапи у чорта були приліплені прямо до боків впритул, і жодного кільця на них не натягнеш.

— Я люблю вас, чорт! - сказала я.

Але він дивився з таким злим здивуванням.

Як я смілива?

І я сама злякалася, як я сміла! Може, він хотів спати чи думав про щось важливе? Чи, можливо, “люблю” можна говорити йому лише після обіду?

Я не знала. Я нічого не знала та заплакала.

А ввечері мене поклали в ліжко, дали ліки і закрили тепло, дуже тепло, але по спині бігав холодок, і я знала, що коли підуть великі, я злізу з ліжка, знайду чортову баночку, влізу в неї і співатиму пісеньку про “ день-дребедень” і кружлятиму все життя, все нескінченне життя кружлятиму.

Можливо, це йому сподобається?
...................................................

Теффі
Брошечка

Подружжя Шарикова посварилося через актрису Крутомирську, яка була така дурна, що навіть не вміла відрізняти жіночого голосу від чоловічого, і одного разу, зателефонувавши до Шарікова по телефону, закричала прямо у вухо дружині його, що підійшла на дзвінок:
- Дорогий Гамлет! Ваші ласки горять у моєму організмі нескінченним числом вогнів!
Шарикову того ж вечора приготували постіль у кабінеті, а вранці дружина надіслала йому, разом із кавою, записку:
«У жодні пояснення вступати не бажаю. Все надто зрозуміло і надто гидко. Анастасія Шарікова».
Оскільки самому Шарикову, власне кажучи, теж ні в які пояснення вступати не хотілося, то він і не наполягав, а тільки намагався кілька днів не показуватись дружині на очі. Йшов рано на службу, обідав у ресторані, а вечори проводив із актрисою Крутомирською, часто інтригуючи її загадковою фразою:
— Ми з вами все одно прокляті і можемо шукати порятунку тільки один в одному.
Крутомирська вигукувала:
- Гамлет! У вас багато щирості! Чому ви не пішли на сцену?
Так пройшло кілька днів, і ось одного ранку, саме в п'ятницю десятого числа, одягаючись, Шариков побачив на підлозі, біля дивана, на якому він спав, маленьку брошечку з червонуватим камінчиком.
Шариков підняв брошечку, розглядав і думав:
— У дружини такої дрібниці немає. Це я знаю, напевно. Отже, я сам витрусив її зі своєї сукні. Чи немає ще чого?
Він старанно витрусив сурдут, вивернув усі кишені.
Звідки вона взялася?
І раптом він лукаво посміхнувся і підморгнув собі лівим оком.
Справа була ясна: брошечку сунула йому в кишеню сама Крутомирська, бажаючи пожартувати. Дотепні люди часто так жартують, — підсунуть комусь свою річ, а потім кажуть: «А ну, де мій портсигар чи годинник? Ану, звичай-но Івана Семенича ».
Знайдуть і регочуть. Це дуже смішно.
Увечері Шариков увійшов до вбиральні Крутомирської і, лукаво посміхаючись, подав їй брошечку, загорнуту в папір.
— Дозвольте вам піднести, хе-хе!
— Ну, до чого це! Навіщо ви турбуєтеся! - Делікатничала актриса, розгортаючи подарунок. Але коли розгорнула й розглянула, раптом кинула його на стіл і надула губи.
- Я вас не розумію! Це, очевидно, жарт! Подаруйте цю погань вашій покоївці. Я не ношу срібної погані з фальшивим склом.
— З фальшивим склом? - здивувався Шариков. — Та це ж ваша брошка! І хіба буває фальшиве скло?
Крутомирська заплакала і водночас затупала ногами — із двох ролей зараз.
— Я завжди знала, що я для вас нікчема! Але я не дозволю грати честю жінки!.. Беріть цю гидоту! Беріть! Я не хочу до неї торкатися: вона, можливо, отруйна!
Скільки не переконував її Шариков у шляхетності своїх намірів, Крутомирська вигнала його геть.
Йдучи, Шариков ще сподівався, що це владнається, але почув пущене навздогін: «Туди! Знайшовся Гамлет! Чинуш нещасний!
Тут він втратив надію.
На другий день надія воскресла без жодної причини, сама собою, і він знову поїхав до Крутомирської. Але та не прийняла його. Він сам чув, як сказали:
- Шаріков? Не приймати!
І сказав це — найгірше — чоловічий голос.
На третій день Шариков прийшов до обіду додому і сказав до жінки:
- Мила! Я знаю, що ти свята, а я негідник. Але ж треба розуміти людську душу!
- Гаразд! - сказала дружина. — Я вже чотири рази розуміла людську душу! Так-с! У вересні розуміла, коли з бонною знюхалися, і в Попових на дачі розуміла, і торік, коли Маруськіного листа знайшли. Нічого, нічого! І через Ганну Петрівну теж розуміла. Ну, а тепер точка!
Шариков склав руки, наче йшов до причастя, і лагідно сказав:
— Тільки цього разу вибач! Наточення! За минулі рази не прошу! За минулі не прощай. Бог з тобою! Я справді був негідником, але тепер клянуся тобі, що все скінчено.
- Все скінчено? А це що?
І, вийнявши з кишені загадкову брошечку, вона піднесла її до самого носа Шарікова. І, з гідністю повернувшись, додала:
— Я б попросила вас не приносити принаймні додому речових доказів вашої невинності, — ха-ха!.. Я знайшла це у вашому сюртуку. Візьміть цю погань, вона палить мені руки!
Шариков покірно сховав брошечку в жилетну кишеню і цілу ніч думав про неї. А ранком рішучими кроками пішов до дружини.
- Я все розумію, - сказав він. - Ви хочете розлучення. Я згоден.
- Я теж згодна! — несподівано зраділа дружина.
Шаріков здивувався:
- Ви любите іншого?
- Може бути.
Шариков засопів носом.
— Він на вас ніколи не одружується.
— Ні, одружується!
— Хотів би я бачити… Ха-ха!
— Принаймні вас це не стосується.
Шариков розлютився:
— Дозвольте! Чоловік моєї дружини мене не торкається. Ні, як? А?
Помовчали.
— У всякому разі, я згоден. Але перед тим, як ми розлучимося остаточно, мені хотілося б з'ясувати одне питання. Скажіть, хто у вас був у п'ятницю ввечері?
Шарікова трохи почервоніла і відповіла неприродно чесним тоном:
— Дуже просто: заходив Чібісов на одну хвилину. Тільки спитав, де ти, і зараз же пішов. Навіть не роздягався анітрохи.
— А чи не в кабінеті на дивані сидів Чібісов? — повільно проскандував Шариков, проникливо мруживши очі.
- А що?
- Тоді все зрозуміло. Брошка, що ви мені тикали в ніс, належить Чибісову. Він її тут загубив.
— Що за нісенітниця! Він брошок не носить! Він чоловік!
— На собі не носить, а комусь носить і дарує. Якийсь актрисі, яка ніколи і Гамлета в очі не бачила. Ха-ха! Він їй брошки носить, а вона його чинушом лає. Справа дуже відома! Ха-ха! Можете передати йому цей скарб.
Він жбурнув брошку на стіл і вийшов.
Шарікова довго плакала. Від одинадцятої до без чверті зо два. Потім запакувала брошечку в коробку з-під парфумів і написала листа.
«Пояснень жодних не бажаю. Все надто зрозуміло і надто гидко. Поглянувши на предмет, що вам посилається, ви зрозумієте, що мені все відомо.
Я з гіркотою згадую слова поета:
Так ось де таїлася смерть моя:
Мені смертю кістка загрожувала.
У цьому випадку кістка – це ви. Хоча, звичайно, ні про яку смерть не може бути й мови. Я відчуваю сором за свою помилку, але смерті я не відчуваю. Прощайте. Кланяйтеся від мене тією, що їде на „Гамлета“, зашпилюючись брошкою в півтинник.
Ви зрозуміли натяк?
Забудь, якщо можеш!
А.»
Відповідь на лист прийшла того ж вечора. Шарікова читала його круглими від сказу очима.
«Милостива пані! Ваше істеричне послання я прочитав і користуюсь нагодою, щоб відклонятися. Ви полегшили мені важку розв'язку. Надіслану вами, очевидно, щоб образити мене, штуку я віддав швейцарісі. Sic transit Catilina1. Євген Чибісов».
Шарикова гірко посміхнулася і запитала сама себе, вказуючи на лист:
— І це вони називають коханням?
Хоча ніхто цього листа коханням не називав.
Потім покликала покоївку:
— Де пан?
Покоївка була чимось засмучена і навіть заплакана.
- Уїхадчі! - відповіла вона. — Уклали чемодан і двірнику наказали відзначити.
- А-а! Добре! Нехай! А ти чого плачеш?
Покоївка зморщилася, затулила рота рукою і заголосила. Спочатку чути було лише «вяу-вяу», потім і слова:
— …Через гидоту, вибач Господи, через півтинину людину винищив… мул…
- Хто?
— Та наречений мій — Мітько, прикажчику. Він, пані-голубонько, подарував мені брошечку, а вона і пропади. Я вже шукала, шукала, з ніг збилася, та, видно, лихий чоловік викрав. А Мітрій кричить: «Ростеряха ти! Я думав, у тебе капітал нагромаджений, а хіба в розтерях капітал буває». На гроші мої зарився… вяу-вяу!
- Яку брошечку? — похоловши, запитала Шарікова.
— Оголену, з червоненьким, ніби з льодяником, щоб їй луснути!
- Що ж це таке?
Шарикова так довго стояла, витріщивши очі на покоївку, що та навіть злякалася і принишкла.
Шарікова думала:
«Так добре жили, все було шито-крите, і життя було сповнене. І ось звалилася нам на голову ця окаянна брошка і точно ключем все відкрила. Тепер ні чоловіка, ні Чибісова. І Феньку наречений покинув. І навіщо це все? Як це все знову закрити? Як бути?"
І оскільки зовсім не знала, як бути, то тупнула ногою і крикнула на покоївку:
— Пішла геть, дурепа!
А втім, більше нічого не залишалося!
.....................................................................

Бідний Азра*

Щодня через міст Анічків,
Поперек річки Фонтанки,
Кроком повільним проходить
Діва службовця в банку.

Щодня на тому ж місці,
На розі, біля крамниці,
Чий погляд вона зустрічає -
Погляд палаючий і нерухомий.

Діві томно, діві дивно,
Діві солодко суто:
Сниться їй його постать
І горохова шуба**.

А навесні, коли пробилася
У скверах зелень першої трави,
Діва раптом зупинилася
На розі, біля книжкової крамниці.

"Хто ти? - мовила, - відкрийся!
Хочеш - я запалаю
І ми разом за законом
Віддамося Гіменею?»

Відповідав він: «Недостаток мені.
Я агент. Служу в охоронці
І поставлений від начальства,
Щоб чергувати на Фонтанці».

А ще подивилася б я на російського мужика,
Хитрого ярославського, тверського кулака,
Щоб чухав він особливою байдужістю,
Як чухають тільки російські мужики, -
Великим пальцем лівої руки
Під правою лопаткою.
Щоб йшов він із кошиком в Охотний ряд,
Очі лукаво косять,
Мохриться бороденка:
- Пані! Купи курятину!
- Ну і куреня! Старий півень.
– Старий. Так він, може,
На два роки тебе молодше!

Перед карткою Росії

У чужій країні, у чужому старому будинку
На стіні повішено її портрет,
Її, що померла, як жебрачка на соломі,
У муках, яким імені немає.

Але тут на портреті вона вся, як і раніше,
Вона багата, вона молода,
Вона у своєму пишному зеленому одязі,
В якій малювали її завжди.

На обличчя твоє дивлюся я, як на ікону…
«Нехай святиться ім'я твоє, вбита Русь!»
Одяг твою рукою тихо зачеплю
І цією рукою перехрещуся.

* Азра - образ мученика кохання в книзі Стендаля "Про кохання" та у вірші Генріха Гейне "Азр".
** На Гороховій вулиці в Петербурзі знаходилося поліцейське управління, та його агентів називали "гороховим пальто".

Дякую Маріші Рощиною

Надія Олександрівна Лохвицька народилася 24 квітня (6 травня) 1872 року в Санкт-Петербурзі (за іншими відомостями у Волинській губернії) у сім'ї адвоката Олександра Володимировича Лохвицького (1830-1884). Навчалася у гімназії на Ливарному проспекті.

1892 року, після народження першої дочки, оселилася разом зі своїм першим чоловіком Владиславом Бучинським у його маєтку під Могильовом. У 1900 році, вже після народження другої дочки Олени та сина Янека, розійшлася з чоловіком і переїхала до Петербурга, де розпочала літературну кар'єру.

Публікувалася з 1901 року. У 1910 році у видавництві «Шипшина» вийшла перша книга віршів «Сім вогнів» та збірка «Гумористичні оповідання».

Була відома сатиричними віршами та фейлетонами, входила до складу постійних співробітників журналу «Сатирикон». Сатира Теффі часто мала дуже оригінальний характер; так, вірш «З Міцкевича» 1905 року засновано на паралелі між широко відомою баладою Адама Міцкевича «Воєвода» і конкретною подією, що відбулася нещодавно злободенною. Розповіді Теффі систематично друкували такі авторитетні паризькі газети та журнали як «Наступна Росія», «Звено», «Російські записки», «Сучасні записки». Шанувальником Теффі був Микола II, іменем Теффі було названо цукерки. На пропозицію Леніна розповіді 1920-х років, де описувалися негативні сторони емігрантського побуту, виходили до СРСР як піратських збірок до того часу, поки письменниця не виступила з громадським обвинуваченням.

Після закриття у 1918 році газети «Русское слово», де вона працювала, Теффі вирушила до Києва та Одеси з літературними виступами. Ця поїздка привела її до Новоросійська, звідки влітку 1919 року вона вирушила до Туреччини. Восени 1919 року вона була вже в Парижі, а в лютому 1920 року в паризькому літературному журналі з'явилися два її вірші, у квітні вона організувала літературний салон. У 1922–1923 жила в Німеччині.

З середини 1920-х жила у цивільному шлюбі з Павлом Андрійовичем Тікстоном (пом. 1935).

Померла 6 жовтня 1952 року в Парижі, через два дні її відспівали в Олександро-Невському соборі в Парижі та поховали на російському цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.

Її називали першою російською гумористкою початку XX століття, «королевою російського гумору», проте вона ніколи не була прихильницею чистого гумору, завжди поєднувала його з сумом та дотепними спостереженнями над навколишнім життям. Після еміграції сатира і гумор поступово перестають домінувати в її творчості, спостереження над життям набувають філософського характеру.

Псевдонім

Існує кілька варіантів походження псевдоніма Теффі.

Першу версію викладено самою письменницею в оповіданні «Псевдонім». Вона не хотіла підписувати свої тексти чоловічим ім'ям, як це часто робили сучасні їй письменниці: «Хуватися за чоловічим псевдонімом не хотілося. Малодушно і боягузливо. Краще вибрати щось незрозуміле, ні те ні се. Але що? Потрібне таке ім'я, яке б принесло щастя. Найкраще ім'я якогось дурня - дурні завжди щасливі». Їй «пригадався<…>один дурень, справді чудовий і ще такий, якому щастило, значить, самою долею за ідеального дурня визнаний. Звали його Степан, а домашні називали його Стеффі. Відкинувши з делікатності першу букву (щоб дурень не зазнався)», письменниця «вирішила підписати п'єску свою „Теффі“». Після успішної прем'єри цієї п'єси в інтерв'ю журналісту на запитання про псевдонім Теффі відповіла, що «це… ім'я одного дур… тобто таке прізвище». Журналіст зауважив, що йому «сказали, що це з Кіплінга». Теффі, яка згадала пісеньку Кіплінга "Taffy was a walshman / Taffy was a thief ..." (укр. Теффі з Уельсу, Теффі був злодієм), погодилася з цією версією.

Цю ж версію озвучують дослідниця творчості Теффі Е. Нітраур, вказуючи ім'я знайомої письменниці як Стефан і уточнюючи назву п'єси – «Жіноче питання», і група авторів під загальним керівництвом А. І. Смирнової, які приписують ім'я Степана слузі в будинку Лохвицьких.

Інший варіант походження псевдоніма пропонують дослідники творчості Теффі Є. М. Трубілова та Д. Д. Миколаїв, на думку яких псевдонім для Надії Олександрівни, яка любила містифікації та жарти, а також була автором літературних пародій, фейлетонів, став частиною літературної гри, спрямованої на створення відповідного образу автора.

Також існує версія, що свій псевдонім Теффі взяла тому, що під її справжнім прізвищем друкувалася її сестра – поетеса Мірра Лохвицька, яку називали «російською Сафо».

Творчість

До еміграції

З дитинства Теффі захоплювалася класичною російською літературою. Її кумирами були А. С. Пушкін і Л. Н. Толстой, цікавилася сучасною літературою та живописом, дружила з художником Олександром Бенуа. Також на Теффі вплинули Н. В. Гоголь, Ф. М. Достоєвський та її сучасники Ф. Сологуб і А. Аверченко.

Писати Надія Лохвицька почала ще у дитинстві, але літературний дебют відбувся лише у тридцятирічному віці. Перша публікація Теффі відбулася 2 вересня 1901 року у журналі «Північ» - це був вірш «Мені снився сон, божевільний і прекрасний…».

Сама Теффі відгукувалась про свій дебют так: «Взяли мій вірш і віднесли його в ілюстрований журнал, не кажучи мені про це жодного слова. А потім принесли номер журналу, де вірш надруковано, що мене дуже розсердило. Я тоді друкуватися не хотіла, бо одна з моїх старших сестер, Мірра Лохвицька, вже давно й успішно друкувала свої вірші. Мені здавалося чимось смішним, якщо всі ми поліземо в літературу. Між іншим, так воно й сталося… Отже, я була незадоволена. Але коли мені надіслали з редакції гонорар - це справило на мене втіху».

У 1905 році її розповіді друкувалися у додатку до журналу "Нива".

У роки Першої російської революції (1905-1907) Теффі складає гострозлоденні вірші для сатиричних журналів (пародії, фейлетони, епіграми). У цей час визначається основний жанр її творчості - гумористичний розповідь. Спочатку в газеті «Мова», потім у «Біржових новинах» у кожному недільному випуску друкуються літературні фейлетони Теффі, які незабаром принесли їй всеросійське кохання.

У дореволюційні роки Теффі мала велику популярність. Була постійною співробітницею в журналах «Сатирикон» (1908–1913) та «Новий Сатирикон» (1913–1918), якими керував її друг А. Аверченко.

Поетична збірка «Сім вогнів» була видана 1910 року. Книжка залишилася майже непоміченою на тлі оглушливого успіху прози Теффі. Загалом до еміграції письменниця опублікувала 16 збірок, а за все життя – понад 30. Крім того, Теффі написала та переклала кілька п'єс. Її перша п'єса «Жіноче питання» було поставлено петербурзьким Малим театром.

Наступним її кроком було створення в 1911 двотомника «Гумористичні оповідання», де вона критикує обивательські забобони, а також зображує життя петербурзького «напівсвіту» і трудового народу, словом, дріб'язкову повсякденну «дурницю». Іноді в поле зору автора потрапляють представники трудового народу, з якими стикаються основні герої, це переважно куховарки, покоївки, маляри, представлені тупими і безглуздими істотами. Повсякденність і буденність помічені Теффі зло і влучно. Свого двотомника вона надіслала епіграф з «Етики» Бенедикта Спінози, який точно визначає тональність багатьох її творів: «Бо сміх є радість, а тому сам собою – благо».

У 1912 році письменниця створює збірку «І стало так», де описує не соціальний тип міщанина, а показує буденність сірих буднів, у 1913 році - збірку «Карусель» (тут перед нами образ простої людини, розчавленої життям) та «Вісім мініатюр», у 1914 році – «Дим без вогню», у 1916 році – «Життя-буття», «Неживий звір» (де письменниця описує відчуття трагічності та неблагополуччя життя; позитивним ідеалом для Теффі тут є діти, природа, народ).

Події 1917 знаходять відображення в нарисах і оповіданнях «Петроградське житіє», «Завідувачі панікою» (1917), «Торгівельна Русь», «Розум на мотузку», «Вулична естетика», «В ринку» (1918), фейлетонах «Пес », «Трішки про Леніна», «Ми віримо», «Дочекалися», «Дезертири» (1917), «Насіння» (1918).

Наприкінці 1918 року разом з А. Аверченком Теффі поїхала до Києва, де мали відбутися їхні публічні виступи, і після півтора року поневірянь російським півднем (Одеса, Новоросійськ, Катеринодар) дісталася через Константинополь до Парижа. Судячи з книги «Спогади», Теффі не збиралася їхати з Росії. Рішення було прийнято спонтанно, несподівано для неї самої: «Побачений вранці струмок крові біля воріт комісаріату, струмінь, що повільно повзуть поперек тротуару, перерізує дорогу життя назавжди. Переступити через неї не можна. Іти далі не можна. Можна повернутись і бігти».

Теффі згадує, що її залишала надія на швидке повернення до Москви, хоча своє ставлення до Жовтневої революції вона визначила давно: «Звичайно, не смерті боялася. Я боялася розлючених хар з спрямованим прямо мені в обличчя ліхтарем, тупою ідіотською злобою. Холоду, голоду, темряви, стукоту прикладів об паркет, криків, плачу, пострілів та чужої смерті. Я так втомилася від цього. Я більше цього не хотіла. Я більше не могла.

В еміграції

У Берліні та Парижі продовжували виходити книги Теффі, і винятковий успіх супроводжував їй до кінця довгого життя. В еміграції у неї вийшло більше десятка книг прози і лише дві віршовані збірки: «Шамрам» (Берлін, 1923) та «Passiflora» (Берлін, 1923). Пригніченість, тугу і розгубленість у цих збірках символізують образи карлика, горбуна, лебедя, що плаче, срібного корабля смерті, тужливого журавля. .

В еміграції Теффі писала оповідання, що малюють дореволюційну Росію, все те ж міщанське життя, яке вона описувала у збірниках, виданих на батьківщині. Меланхолійний заголовок «Так жили» об'єднує ці розповіді, що відбивають аварію надій еміграції на повернення минулого, повну безперспективність непривабливого життя в чужій країні. У першому номері газети «Останні новини» (27 квітня 1920 року) було надруковано оповідання Теффі «Ке фер?» (франц. «Що робити?»), і фраза його героя, старого генерала, який, розгублено озирнувшись на паризькій площі, бурмотить: «Все це добре… але faire? Фер-то ке?», стала свого роду паролем для тих, хто опинився у вигнанні.

Письменниця публікувалася у багатьох відомих періодичних виданнях російської еміграції («Спільна справа», «Відродження», «Руль», «Сьогодні», «Дзвіно», «Сучасні записки», «Жар-Птиця»). Теффі випустила низку книг оповідань - «Рись» (1923), «Книга Червень» (1931), «Про ніжність» (1938) - які показали нові грані її таланту, як і п'єси цього періоду - «Момент долі» 1937, «Нічого подібного »(1939) – і єдиний досвід роману – «Авантюрний роман» (1931). Але своєю найкращою книгою вона вважала збірку оповідань «Відьма». Жанрова приналежність роману, позначена у назві, викликала сумніви у перших рецензентів: було зазначено невідповідність «душі» роману (Б. Зайцев) назві. Сучасні дослідники вказують на схожість з авантюрним, шахрайським, куртуазним, детективним романом, а також романом-міфом.

У творах Теффі цього часу помітно посилюються сумні навіть трагічні мотиви. «Боялися смерті більшовицької – і померли смертю тут. Думаємо лише про те, що тепер там. Цікавимося лише тим, що приходить звідти», - сказано в одній з перших паризьких мініатюр «Ностальгія» (1920). Оптимістичний погляд на життя Теффі змінить лише у глибокій старості. Раніше своїм метафізичним віком вона називала 13 років, але в одному з останніх паризьких листів прослизне гірке: «Усі мої однолітки вмирають, а я чогось живу…».

Друга світова війна застала Теффі в Парижі, де вона залишилася через хворобу. Вона не співпрацювала в жодних виданнях колабораціоністів, хоча голодувала і бідувала. Час від часу вона погоджувалася виступити з читанням своїх творів перед емігрантською публікою, якою з кожним разом ставало дедалі менше.

У 1930-ті роки Теффі звертається до мемуарного жанру. Вона створює автобіографічні оповідання "Перше відвідування редакції" (1929), "Псевдонім" (1931), "Як я стала письменницею" (1934), "45 років" (1950), а також художні нариси - літературні портрети відомих людей, з якими їй довелося зустрічатись. Серед них Г. Распутін, В. Ленін, А. Керенський, А. Коллонтай, Ф. Сологуб, К. Бальмонт, І. Рєпін, А. Аверченко, З. Гіппіус, Д. Мережковський, Л. Андрєєв, А. Ремізов, А. Купрін, І. Бунін, І. Северянин, М. Кузьмін, В. Мейєрхольд. Створюючи образи відомих людей, Теффі виділяє якусь рису чи якість, які здаються їй найяскравішими, що підкреслюють індивідуальність людини. Своєрідність літературних портретів обумовлена ​​авторською установкою «розповісти… просто як про живих людей, показати, якими я їх бачила, коли спліталися наші шляхи. Вони всі вже пішли, і вітер замітає снігом та пилом їхні земні сліди. Про творчість кожного з них писали і писатимуть ще й ще, але просто живими людьми не багато їх покажуть. Я хочу розповісти про мої зустрічі з ними, про їхні характери, чудасії, дружбу і ворожнечу». Сучасники сприйняли книгу як «чи не найкраще з того, що нам досі дала ця талановита та розумна письменниця» (І. Голенищев-Кутузов), як «епілог минулого та безповоротного життя» (М. Цетлін).

Теффі планувала писати про героїв Л. Н. Толстого та М. Сервантеса, обійдених увагою критики, але цим задумам не судилося здійснитися. 30 вересня 1952 року в Парижі Теффі відсвяткувала іменини, а через тиждень померла.

У СРСР Теффі почали передруковувати лише з 1966 року.

Бібліографія

Видання, підготовлені Теффі

• Сім вогнів - СПб.: Шипшина, 1910
• Гумористичні оповідання. Кн. 1. - Спб.: Шипшина, 1910
• Гумористичні оповідання. Кн. 2 (Людиноподібні). - СПб.: Шипшина, 1911
• І сталося так. - СПб.: Новий сатирикон, 1912
• Карусель. - СПб.: Новий сатирикон, 1913
• Мініатюри та монологи. Т. 1. – СПб.: вид. М. Р. Корнфельда, 1913
• Вісім мініатюр. - Пг.: Новий сатирикон, 1913
• Дим без вогню. - СПб.: Новий сатирикон, 1914
• Нічого подібного, Пг.: Новий сатирикон, 1915
• Мініатюри та монологи. Т. 2. - Пг.: Новий сатирикон, 1915
• І сталося так. 7-е вид. - Пг.: Новий сатирикон, 1916
• Неживий звір. - Пг.: Новий сатирикон, 1916
• Вчора. - Пг.: Новий сатирикон, 1918
• Дим без вогню. 9-те вид. - Пг.: Новий сатирикон, 1918
• Карусель. 4-те вид. - Пг.: Новий сатирикон, 1918
• Чорний ірис. - Стокгольм, 1921
• Скарби землі. - Берлін, 1921
• Тиха заплава. - Париж, 1921
• Так жили. - Париж, 1921
• Рись. - Париж, 1923
• Passiflora. - Берлін, 1923
• Шамран. Пісні Сходу. - Берлін, 1923
• Містечко. - Париж, 1927
• Книга Червень. - Париж, 1931
• Авантюрний роман - Париж, 1931
• Відьма. - Париж, 1936
• Про ніжність. - Париж, 1938
• Зигзаг. - Париж, 1939
• Все про кохання. - Париж, 1946
• Земна веселка. - Нью-Йорк, 1952
• Життя та комір

Піратські видання

• Натомість політики. Розповіді. - М.-Л.: ЗіФ, 1926
• Вчора. Гумористич. оповідання. - Київ: Космос, 1927
• Танго смерті. - М: ЗіФ, 1927
• Солодкі спогади. -М.-Л.: ЗіФ, 1927

Зібрання творів

• Зібрання творів [7 тт.]. Упоряд. та підг. текстів Д. Д. Ніколаєва та Є. М. Трубілової. - М: Лаком, 1998-2005.
• Зібр. тв.: У 5 т. - М: Книжковий клуб ТЕРРА, 2008

інше

• Давня історія / Загальна історія, опрацьована «Сатириконом». - СПб.: Вид. М. Р. Корнфельда, 1912

Критика

До творів Теффі в літературних колах ставилися дуже позитивно. Письменник та сучасник Теффі Михайло Осоргін вважав її «одним із найрозумніших і зрячих сучасних письменників». Скупий на похвали Іван Бунін називав її «розумницею-розумницею» і говорив, що її розповіді, що правдиво відображають життя, написані «здорово, просто, з великою дотепністю, спостережливістю і чудовою глузливістю».

Хоча вірші Теффі лаяв Валерій Брюсов, вважаючи їх занадто «літературними», Микола Гумільов відзначав із цього приводу: «Поетеса говорить не про себе і не про те, що вона любить, а про те, якою вона могла б бути, і про те, що вона могла б кохати. Звідси маска, яку вона носить із урочистою грацією та, здається, іронією». Крім того, її творчість високо цінували Олександр Купрін, Дмитро Мережковський та Федір Сологуб.

Літературна енциклопедія 1929-1939 повідомляє про поетесу вкрай розмито та негативно:

Культуролог Н. Я. Берковський: «Її оповідання схожі на її сучасників, Буніна і Сологуба, таке ж негарне, хворе, страшне життя, але у Теффі вона ще додатково і смішна, що не знищує загального враження. Неприємні розповіді про дітей, яким завжди перепадає в Теффіних оповіданнях дотерпіти страждання дорослих (гидоти дорослих): діти це в чужому бенкеті похмілля. Що говорить про невеликий зріст цієї письменниці при всіх її обдаруваннях, це хворе почуття, що викликається її писаннями. Я твердо стою на тому, що немає мистецтва без оптимізму.