Диригент сергей сергеевич Жилін особисте життя. Жилін, сергей сергеевич

Як вважається рейтинг
◊ Рейтинг розраховується на основі балів, нарахованих за останній тиждень
◊ Бали нараховуються за:
⇒ відвідування сторінок, присвячених зірці
⇒ голосування за зірку
⇒ коментування зірки

Біографія, історія життя Жиліна Сергія Сергійовича

Сергій Сергійович Жилін - російський піаніст і диригент, відомий, як засновник джаз-бенду «Фонограф».

Ранні роки

Майбутня зірка світу музики з'явилася в Москві 23 жовтня 1966 року. Бабуся, так палко кохана хлопчиком, професійно займалася грою на піаніно і скрипці. Тому не дивно, що її здатності передалися маленькому Сергію. Рідні сподівалися, що малюк з часом перетвориться в академічного виконавця, і докладали до цього всіх зусиль. Сергій проводив за інструментами по кілька годин на день, поступово, але впевнено напрацьовує музичні навички. Знамениті романтичні композитори, і були близькі йому за духом, і Сергій з захватом відтворював їх безсмертні творіння.

Несподівано для близьких Сергій відкрив для себе зовсім іншу форму мистецтва, а саме джаз. Розчарування бабусі не було меж, адже вона подумки уявляла онука в образі серйозного музиканта. Джаз, на її думку, не мав нічого спільного з класичною культурою.

юнацькі захоплення

Однак хлопчик продовжував дивувати рідних, захопившись велосипедним спортом, футболом і навіть авіамоделізмом. Мама Сергія вважала, що ці заняття підходять синові, тому наполягла на час вступу до військово-музичне училище. У приймальній комісії оцінили рівень підготовки юнаки і рекомендували його до вступу. Але Сергій не захотів ставати, ні військовим музикантом, ні диригентом, і в самий останній момент відмовився. Зрозумів, що навчання в такому закладі змусить забути про свої захоплення.

Покинувши стіни училища, Жилін із задоволенням розпочав складання моделей літальних апаратів і домігся в цій справі певних успіхів. Почав брати участь в змаганнях, отримав спортивний розряд і виграв столичне першість.

ПРОДОВЖЕННЯ НИЖЧЕ

Але подібне хобі негативним чином позначилося на успішності в музичній школі. Дійшло до того, що адміністрація закладу звернулася до батьків підлітка з проханням перевести його в звичайну школу. Під тим приводом, що його низькі оцінки псують все показники. Мати з батьком так і вчинили, а й в простий загальноосвітній школі Жилін довго не затримався. В результаті пішов у ПТУ, а потім в армію, де служив в ансамблі пісні і танцю.

Початок кар'єри

1982 рік виявився для Сергія Жиліна доленосним. Тоді він почав навчання в студії музичної імпровізації. Зовсім скоро народився фортепіанний дует. Напарником став Михайло Стефанюк, з яким Сергій Жилін заснував «Фонограф». Молоді талановиті музиканти досить швидко завоювали визнання публіки.

Мало того, їх творча діяльність припала до смаку художньому керівникові російського Президентського оркестру Павлу Овсянникову, зі схвалення якого хлопці стали гастролювати разом з його колективом.

справжній успіх

Знаменна зустріч відбулася в 1992 році, а вже через пару років Сергій Жилін виступив разом з самим Біллом Клінтоном. Екс-президент США грав на своєму улюбленому саксофоні, російський музикант акомпанував йому на роялі.

Сергію Жиліну вдалося створити кілька колективів, а також популярну серед російських виконавців студію звукозапису. Крім того, Сергій Сергійович знайшов себе і на телебаченні, де брав участь в проектах «Дві зірки» і «Танці з зірками» в якості диригента. У 2012 році на Першому каналі з'явилося музичне шоу «Голос», яке наживо став супроводжувати оркестр під керуванням Сергія Жиліна.

приватне

Про життя Сергія Жиліна поза сценою відомо дуже мало. Кажуть, він одружився два рази, має сина.

Зйомки однієї з програм музичного проекту «Голос» повинні були ось-ось розпочатися. Через кілька хвилин музиканти оркестру «Фонограф-Симфо-Джаз» займуть свої місця, і я вирішив подивитися підсумкову верстку програми. Поспішив до редактора, який стояв на основній сцені. Зробив крок і ... полетів в порожнечу.

Гепнувся з висоти двох з половиною метрів в простір між сценою і піднесенням для оркестру, воно не було освітлено. Першим до мене підбіг Дмитро Нагієв: «Що з тобою ?! Живий ?! » Піднявся - обличчя розбите, нога болить. А зараз зйомка.

Керівник програми підійшов, обережно поцікавився: «Працювати зможеш?» А куди діватися? Підводити нікого не хотілося. Садна загримували, кілька годин відсидів за роялем, до кінця зйомки нога опухла і сильно боліла. Довелося їхати в травмпункт. Рентгенолог «обрадував»: «У вас перелом!»

На наступний день пришкутильгав в студію на милицях. На підлозі біля рояля були розкладені аркуші паперу з написом: «Серьога, повтори ще раз!» Музиканти у нас люблять пожартувати.

Діма теж потім кілька днів підколював мене. Він завжди балансує на грані, але ніколи її не переступає. Його жарти допомагають конкурсантам пережити поразку. І тоді вони теж вдало розряджали обстановку. Багато моїх знайомих відзначають, що в парі з Нагієвим ми дуже пристойно виглядаємо, шкода, що в «Голосі» у нас з ним практично немає часу на взаємні пікіровки.

До речі, «Голос» - найбільш рейтингова програма на нашому телебаченні, вище рейтинг тільки у виступи Президента. За п'ять сезонів стільки нових імен відкрилося! Деяким допомагає не тільки талант, але і ... техніка. У студії, де проходить зйомка, освітлювальні прилади висять досить низько. З моїм зростом під два метри якось приклався головою об один з них, але не сильно. А Женя Кунгуров, виходячи на сцену і нічого не бачачи від хвилювання, в'їхав з усього розмаху! На Женіної вокалі це, на щастя, не позначилося, пісню він виконав навіть краще, ніж на репетиції. Жартували потім: не треба докладати зусиль, щоб вдало виступити, досить отримати точний удар по голові. Але це занадто радикальний метод.

- Ви стали професійно займатися музикою, пішовши по стопах батьків?

Бабусі. Тамара Вікторівна родом з Грузії. Вона була скрипалькою, викладачем по скрипці і фортепіано, керувала ансамблем скрипалів. За великим рахунком, саме бабуся виховала мене в повазі до музичного мистецтва і людям, які здатні витягувати чарівні звуки з інструментів.

Історія моїх батьків драматична. Батько з'явився в житті, коли я був досить дорослим. Я ношу прізвище мами. Лідія Василівна Жиліна народилася в Ростові-на-Дону, там же закінчила інститут, потім переїхала в Краснодар, де працювала на нафтохімічному заводі. Мама починала з простого лаборанта (в цьому сенсі я повторив її долю, оскільки першим записом в трудовій книжці значиться - лаборант відділу техніки Палацу піонерів), потім її підвищили до завідуючої лабораторією. З моїм батьком вони познайомилися по роботі, але зустріч виявилася доленосною. Сергій Миколайович Ятров був великим ученим, доктором технічних наук, за своє життя керував трьома науково-дослідними інститутами.

Мама вирішила перебратися в Москву, так як хотіла бути ближче до батька. Дуже його любила. Чи не зупинив навіть той факт, що батько одружений і не дивлячись на те що на світ з'явився я, не залишив сім'ю, яка була у нього вже другий. Напевно, нічого б у мами не вийшло, якби її не підтримала бабуся. Тамара Вікторівна списалася з рідною сестрою, яка влаштувалася в Москві, і та дала притулок нас на перших порах. У мами з бабусею були деякі заощадження, вони розраховували вкласти їх в кооперативну квартиру. Але трапилася деномінація, і гроші знецінилися. Ситуація була жахливою, довелося все починати з нуля. Однак мама не зневірилася, зняла кімнатку в дерев'яному будинку біля метро «Войковська» - у нас були навіть земляні підлоги. Знайшла роботу в столичному НДІ: починала з молодшого наукового співробітника, згодом очолила відділ. Пам'ятаю, як бабуся мене осікається і вимагала, щоб розмовляв пошепки: мама писала кандидатську дисертацію. Життя поступово налагоджувалося.

Я був занадто маленьким, тому земляних підлог не запам'ятав. Став себе усвідомлювати, коли ми перебралися в скромну квартирку на околиці Москви. Наша багатоповерхівка стояла у самого лісу, який тепер називається Тропаревському парком. Поруч була молочна ферма, де за парканом паслися корови, які, коли до них наближалися сторонні, починали голосно мукати. За розповідями бабусі, мене це страшно лякало. А вранці ми прокидалися під стукіт жерстяних бідонів в кузовах вантажівок, що розвозили молоко по магазинах.

Бабусі вдалося перевезти в Москву стареньке піаніно, вона продовжила викладати, учні приходили до нас додому. Коли хтось із хлопців починав грати «Калинку», я бурхливо реагував, підспівував і пританцьовував, стоячи за загородою, яка в той час позначала кордону мого самостійного світу. Говорити ще толком не навчився, а вже вимагав, щоб «Калинку» повторили, що називається, на біс. Так що мій шлях до обертаючому стільчика був зумовлений. Вперше бабуся посадила за піаніно, коли мені виповнилося три. Вона стала моїм першим педагогом. Я ріс, інтереси мої змінювалися. Тамара Вікторівна повчала:

Займайся зараз! Потім не буде вистачати часу!

Я не вірив:

Як це не буде? У мене і зараз його немає! Треба встигнути і в футбол пограти, і з хлопцями поганяти по вулиці!

Права, як завжди, виявилася бабуся.

Мама пропадала на роботі, була головним нашим годувальником. Не думаю, що батько допомагав матеріально, все-таки він жив в іншій родині. Забігаючи вперед, скажу, що мама - кандидат наук, все життя трудилася на благо держави, після зміни геополітичної ситуації в країні стала отримувати пенсію у вісім тисяч рублів. Коли ми залишилися вдвох і я вже досить міцно стояв на ногах, щоб її забезпечувати, вона одного разу сказала: «Добре, що ти у мене є, інакше не уявляю, як би жила».

Одного разу прийшов лист з соцзабезу: «Шановна Лідія Василівна, повідомляємо, що провели перерахунок вашої пенсії ...» Ну, думаю, хоч щось додадуть. Мама спала, і я вирішив все прочитати, щоб потім її порадувати. Читаю далі: виявляється, в якомусь там році мамі помилково нарахували суму, яка після індексації виражається в сотні рублів. У листі повідомлялося, що ці божевільні гроші у неї віднімуть з черговою пенсії! Моєму обуренню не було меж. Великі розумники провели аудит, склали лист, витратилися на чорнило, конверт, поштові послуги, щоб повернути в дохід держави нещасну сотню. Упевнений, витрати по вилученню цих ста рублів вилилися в набагато більшу суму! Не кажу вже про те, що доставили вкрай неприємні емоції літній людині. Ну як це називається ?! Я тоді маму заспокоював, переконував: їй нема про що хвилюватися - я завжди буду поруч.

- Батько в вашому житті з'являвся?

Ми познайомилися, коли мені виповнилося чотирнадцять. Повинен сказати, до цього я не переводив маму питанням, чому у всіх є батьки, а у мене немає. Був оточений такими любов'ю, турботою, увагою, що ніколи не відчував себе ущемленим. Так, у кого-то були мама і тато, а у мене - мама і бабуся. І мені було дуже добре.

Через шість або сім років після відходу з життя другої дружини батько з мамою нарешті одружилися, мама переїхала до нього, а до нас з бабусею стала приходити в гості. Одного разу привела з собою і Сергія Миколайовича: «Познайомся, це твій тато!» Я сидів разом з усіма за накритим столом і за весь вечір не вимовив зайвого слова - хлопцем був скромним. Ніякого потрясіння не зазнав. Ми стали зустрічатися, втрьох їздили за місто на дачу. Не можу сказати, що з батьком ми якось по-особливому зблизилися, вели задушевні бесіди. Я не претендував на його підвищену увагу, він не втручався в моє життя. Невдоволення мною висловив лише одного разу. Після служби в армії я вступав до «Гнесинку». Прийшов на іспити, сів за рояль і зіграв так, що комісія виставила тверду п'ятірку - одному з дев'яти абітурієнтів. Але не тут-то було! Мене зрізали на творі. Так що в підсумку відправився назад на роботу в «Фонограф», якому тоді було вже чотири роки. А до ідеї здобуття вищої освіти я повернувся тільки через двадцять років. Моя кар'єра склалася і без диплома. Батько вважав, що я просто зобов'язаний його отримати: як це так, син вченого - і без кірочок ?! Але я його розчарував.

Батька не стало, коли мені виповнилося тридцять. Я нарівні з дітьми від його двох попередніх шлюбів претендував на спадщину. Вони висловили сумнів: а син чи Жилін Ятрова? Довелося займатися неприємною справою, через суд доводити, що Сергій Миколайович - мій тато. Сам я в засіданнях не брав участі, по судам ходила мама. Зрештою я отримав-таки свою частку спадщини. Минуло чимало років, перш ніж ми стали спілкуватися зі старшим братом - Володимиром Сергійовичем. А пару років тому після чергової зустрічі він сказав: «Немає жодних сумнівів у тому, що Сергій син нашого батька, так вони схожі - не тільки зовні, але і своєю цілеспрямованістю, творчим началом». Сьогодні Володимир разом з дружиною живе і працює в Польщі. Ми недавно бачилися.

- Приємно мати в братів відомої людини. Розкажіть, як робили перші кроки до слави.

У сім років мама з бабусею віддали мене в Центральну музичну школу. У другій половині дня ми займалися спеціальними предметами - музикою, сольфеджіо, хором, а вранці - загальноосвітніми, за якими я вчився посередньо. Як будь-який хлопчисько, я футбол любив більше, ніж займатися за інструментом. Одного разу навіть втік у двір, закривши бабусю! Вона посадила мене за піаніно, а сама пішла на кухню. Я грав, грав етюди, потім на хвилину переривався - натягував футболку, ще грав, знову зупинявся - одягав кеди, а потім миттю вискочив за двері з м'ячем і єдиним ключем, замкнув бабусю в квартирі і втік грати в футбол. Вона кликала з балкона - але куди там! Так і ганяв м'яч з десятої ранку до вечора, поки з роботи не повернулася мама. Ох і всипала вона мені!

Якщо з якоїсь причини в школі раптом скасовували урок, ми з пацанами бігли грати в козаки-розбійники. І що вже тут розмінюватися на дрібниці - легко прихоплювали наступний урок, лазили на даху двоповерхових будинків по ринвах, стрибали з дерев ... Про те, щоб берегти пальці, ніхто не замислювався. Дуже любили бувати в будинку на вулиці Грановського, де жили високопоставлені воєначальники, благо туди рукою подати від Нижнього Кисловського провулка, де розташовувалася ЦМШ.

Впевнено проходили повз охорону, забиралися на горище, виходили на дах і там сиділи, милувалися видами Москви з висоти пташиного польоту. Одного разу затягли на горище кавун і з задоволенням його з'їли. Природно, наша гоп-компанія викликала невдоволення вчителів. Хтось із хлопців зображував з себе паїнька: що ви, мене на горищі не було! Я попадався завжди. Маму викликали в школу, вона ходила до директора як на роботу.

Правда, телепнем я все-таки не був, досить багато читав, хоча ніхто не змушував. Проковтнув всього Віталія Біанкі, Джека Лондона, поважав книжки про Велику Вітчизняну війну - прочитав все про Кожедуба, Маресьєва та інших великих льотчиків. Дуже цікавився всім, що пов'язано з авіацією. Одного разу мама помітила, що я цілу годину корплю над листом креслярського паперу, намагаючись намалювати фюзеляж літака, і зрозуміла: справа серйозна.

Для початку купила мені збірну авіамодель. Взявся випилювати лобзиком деталі, але настільки невміло, що поранив пальці. Мама злякалася і відвела мене до Палацу піонерів в гурток авіамоделювання. Там справа пішла: навчився працювати на токарному і фрезерному верстатах, незабаром увійшов до збірної команди Палацу, виступав на змаганнях, один раз зайняв перше місце по Москві. Постійно тягав літаки в школу, щоб звідти, не витрачаючи часу, їхати в Палац піонерів. Природно, вчителям це не подобалося.

Після восьмого класу терпіння педагогів вичерпалося і мене відрахували. Озираючись назад, розумію: не останню роль зіграло те, що після четвертого класу мама забрала мене від одного шановного педагога і перевела до іншого - молодому і менш авторитетному.

Шановний мене нахвалював, обіцяв підготувати для участі в конкурсі імені Чайковського, але як тільки я опинився в іншого викладача, з перспективного перетворився в середнячка. Оцінки за фахом нам виставляла комісія, і я моментально з'їхав на четвірки і трійки. Авторитету молодого педагога Олександра Євгеновича Волкова не вистачало для того, щоб переконати комісію оцінювати мої старання об'єктивно. Але я йому все одно безмежно вдячний, він навчив мене звертати увагу на деталі. Одного разу прийшов до класу, відпрацював, як здавалося, пристойно, а він просить:

А тепер зіграй тільки правою рукою.

Це я зміг, а ось лівої вийшло не так добре.

Ну і що? Двома-то непогано виходить, - дивувався я.

Ти повинен однаково добре грати обома руками, а вже потім їх з'єднувати. Тільки тоді справишся з найскладнішими творами.

Пізніше зрозумів, наскільки правильно вчив мене Олександр Євгенович. Діамантова краса піаністічеського пасажу починається з правильної аплікатури (постановки пальців). До річного іспиту в восьмому класі готувався серйозно. Слухав записи Святослава Ріхтера. Він грав п'єсу Прокоф'єва «Мана» в шаленому темпі за дві з половиною хвилини. Я «запізнювався» лише секунд на десять. Готував концерт для фортепіано з оркестром Гріга.

В результаті підготував складну програму - включив в неї ще й Баха, Шопена. Прокоф'єва і Гріга зіграв бездоганно, в Баха допустив невелику помарку. Звичайно від хвилювання, трясло мене перед іспитом страшно. Проте комісія винесла вердикт: «Баха і Шопена Жилін не вивчив, Прокоф'єва і Гріга зіграв грубо». Мені вліпили трійку, сказали: «Такий школяр нам не потрібен».

Як правило, у восьмому класі ЦМШ піаністам, які погано справлялися зі спеціальністю, пропонували перевестись на теоретичне відділення. Тих, у кого і там не було перспектив, відправляли на відділення духових інструментів. Відраховували лише в крайньому випадку. Того разу трійки на іспиті отримали людина десять, а вигнали одного мене.

До речі, з хлопців, з якими вчився, один Стасик Бунін виїхав до Європи і зробив там кар'єру піаніста. Деякі однокласники сьогодні працюють в оркестрах. А багато хто взагалі пішли з професії. Один володіє невеликою фабрикою, займається пошиттям спецодягу, інший заснував інвестиційну компанію. На рівень завантаженості і популярності наприклад Дениса Мацуєва не вийшов жоден. І себе я на одну дошку з Денисом теж не ставлю ні в якому разі! Хоча на відміну від однокласників керую власним колективом.

Напевно, мама намагалася за мене заступитися - в деталі не присвячувала, але у неї нічого не вийшло. Можливо, вона отримала навіть сильніший удар, ніж я. Була впевнена, що про майбутнє сина не варто турбуватися, а я так її розчарував. Мама підняла всі свої зв'язки, знайомства і домовилася, що мене візьмуть у військово-музичне училище - після нього можна відразу йти на диригентський факультет в консерваторію.

Було тільки одне але: військова музика, марші, духові оркестри були мені не зовсім близькі. Я заслуховував «Машиною часу», «Воскресінням», джазовими композиціями, які віртуозно виконували Раймонд Паулс, Луї Армстронг. Проте мене забрали з піонерського табору, де відпочивав, і визначили в казарму. Пару тижнів, що там провів, муштрували як годиться. Але займатися все життя військової музикою в мої плани не входило. І я не витримав - зібрався і поїхав. Уявляю, який шок пережила мама, коли дізналася, що я втік звідти і повернувся в піонертабір ганяти м'яч.

Наближалося перше вересня, а доля моя залишалася туманною. І тоді мама знайшла звичайну загальноосвітню школу, де набирали групу хлопців, які замість виробничої практики займалися музикою. Так готували кадри для надходження в Педагогічний інститут імені Леніна на спеціальність «учитель музики». Природно, слід було пройти прослуховування. Іспит брали інститутські викладачі, а претендентами були в основному дівчатка, які грали на рівні четвертого класу ЦМШ. Незважаючи на те що все літо не підходив до інструмента, скерцо № 2 Шопена відскакувало у мене від пальців, а твір це виконувати непросто, там безліч повторів, які треба кожен раз грати по-різному. Коли закінчив, екзаменатори переглянулися:

Навіщо ви сюди прийшли?

Не знаю, мама документи принесла.

Природно, мене прийняли. Ну, думаю, як-небудь доберуся до отримання атестата. Але на біду школа виявилася зразково-показовою, чи не найкращою в районі. У ЦМШ знань з геометрії, математики особливо не вимагали. А тут я вмить виявився відстаючим. Тверду п'ятірку мав тільки з фізкультури. З решти предметів нахапав двійок. Відучився всього чверть - вигнали і з цієї школи. Навіть фізрук здригнувся і виставив четвірку. Коли поцікавився чому, убив залізною логікою: «Як я можу поставити п'ятірку, коли у тебе все решта двійки?»

Вчителі зразково-показовою школи залякували: «Не підтягнеш - відправимо в ПТУ». Туди визначали тих, хто зовсім не тягнув, важких підлітків. Така перспектива мене не влаштовувала. Подзвонив керівнику ВІА, в якому в той момент грав. Ансамбль якраз базувався в одному з ПТУ: в цьому навчальному закладі віталися творчі колективи. Для репетицій нам виділили колишній туалет на другому поверсі, там же розмістили апаратуру. Я пояснив ситуацію, керівник пішов до директора і домовився про зарахування мене. Виходить, в ПТУ я потрапив по блату. Воно вважалося елітним, готувало кадри для «поштових скриньок» - об'єднання «Салют», заводу імені Хрунічева. Ми проходили там практику. Маму, звичайно, не обрадувало, що її син - петеушник, але робити було нічого.

У ПТУ процвітала дідівщина. Нам платили стипендію - рублів десять. І в цей день старшокурсники перекривали всі виходи з училища і відбирали у першокурсників крихти. Хтось намагався засовувати гроші в шкарпетки - не допомагало. Тих, хто чинив опір, могли побити. Але в моєму ВІА на бас-гітарі грав «дід» -четверокурснік. Він підвів мене до особливо оскаженілим хуліганам і наказав: «Цього не чіпати! Хто не зрозумів, матиме справу зі мною! » Так що свою чесно зароблену десятку я до будинку доносив. Так пролетіло три роки.

Паралельно з ВІА я пішов ще і в джазову студію. Відучився рік і зібрав свій колектив - назвав «Фонограф». Дебют відбувся в 1983 році в складі диксиленду на фестивалі в студії. Взагалі там було багато концертів, фестивалів - виступали часто. Пам'ятаю, як одного разу мало не зірвав виступ на одному з концертів після випадку в Палаці піонерів. Працював на свердлильному верстаті, а вони там були «убитими», багато деталей доводилося притримувати руками. Ми з майстром поспішали кудись. Він включив верстат. Я в цей момент підтримував шків, який змарнував мій палець і розрізав його мало не до кістки.

Ой, що ти накоїв ?! - сполошився майстер.

Не я, а ми!

І що нам тепер робити?

У травмпункті палець зашили, наклали гіпс. А мені грати на концерті два регтайму в дуеті з Михайлом Стефанюком. Перед початком уявити нас публіці вийшов керівник студії Юрій Павлович Козирєв: «Не звертайте уваги, що у одного з піаністів гіпс на пальці! За великим рахунком, яка йому різниця, скількома пальцями грати? » Я зіграв чотирма і з тих пір спеціально освоїв такий прийом - на всякий пожежний випадок.

Одного разу в джазову студію прийшов Юрій Сергійович Саульський, почув нас і запросив «Фонограф» брати участь в Московському джазовому фестивалі. Дивився на нього як на божество. Дивовижний музикант! Я розумів, що переріс студію, хоча був вдячний, що Козирєв давав можливість репетирувати, - самостійну оренду приміщення ми ще не тягнули. Проте врешті-решт ситуація загострилася. Юрія Павловича не влаштовувало, що ми стаємо все більш і більш самостійними, концертуємо без його відома.

Студію довелося покинути. «Фонограф» вийшов у вільне плавання. Якийсь час протрималися, і я звернувся до Юрія Саульського з проханням посприяти і влаштувати нас в професійну організацію. Він написав листа, і мій колектив взяли в обласну філармонію. Порадів: нарешті нам нададуть базу, апаратуру, забезпечать виступами, зможемо працювати без проблем. Але я помилився - концертували ми один, в кращому випадку два рази на місяць. Колектив загинався, я зрозумів, що все потрібно брати в свої руки. З того часу сам почав займатися пошуком роботи, репетиційної бази, вирішувати оргпитання.

Щоб звести кінці з кінцями, працював піаністом в п'ятизірковому «Палац Готелі». За кілька годин сидів вечорами за роялем в лобі. З'явилися шанувальники, люди спеціально приходили, щоб мене послухати. Через півроку керівництво запропонувало посаду музичного менеджера готелю. Ми з колективом грали і в лобі, і в барі, і в ресторані. Заробітки стали стабільними. Я зміг купити нормальний телевізор, холодильник, пилосос. А заможною людиною відчув себе років через п'ять, коли перестав рахувати, скільки грошей витрачаю на бензин.

Перший час не дуже вмів себе пропонувати, найчастіше ті, хто нас чув, ділився враженнями зі знайомими, вони передавали інформацію далі по ланцюжку. Ні від чого не відмовлялися, грали на весіллях в «Націоналі», готелі «Космос», працювали в клубі «Висоцький» на Таганці, потім перебралися в кафе «Каштан». Якщо Саульський писав музику до фільмів, нерідко запрошував її записувати, хоча досвіду в цій справі у нас було обмаль. У 1990 році навіть потрапили в кадр: знялися в картині «Жіночий день». Одного з героїв грав Вася Міщенко, за сценарієм він був учасником джаз-бенду - трубачем. Йому дуже добре вдалася ця роль, хоча до цього він трубу ніколи в руки не брав.

Поради Юрія Сергійовича були безцінні. Але не всім припало до душі, що класик естради настільки виділяє молодий колектив. Нас спробували посварити. Причому конфлікт виник на рівному місці. Керівництво Будинку композиторів запросило виступити. А я як раз дожив до першого ювілею. Ось і запропонував назвати концерт «30 - це багато чи мало?». Афішу побачив Саульський: «Сергію, що ви собі дозволяєте ?! Як так можна? Рано вам святкувати ювілей! » Упевнений, хтось його сильно накрутив: так довго він вимовляв мені по телефону. Хоча в чомусь він мав рацію. Я вислухав, зв'язався з Будинком композиторів, попросив зняти афішу, там відповіли: «Не переживай!» Все пройшло успішно, весело, ми випустили платівку, деякі речі можна слухати і сьогодні. Але Саульський на концерт не прийшов. Незабаром Юрій Сергійович відтанув, і наша творча дружба тривала ще довгий час. А після його відходу ми разом з Тетяною Миколаївною Саульський провели два концерти пам'яті Юрія Сергійовича. У Театрі естради яблуку було ніде впасти. Шкода, що це не показало телебачення.

- Розкажіть, як акомпанували президенту Біллу Клінтону.

Він приїхав до Москви з візитом в 1994 році. За традицією під час свого першого візиту в країну він обов'язково грав на саксофоні. І керівник Президентського оркестру Павло Борисович Овсянников запросив мене, щоб я акомпанував Клінтону на роялі. Борис Миколайович Єльцин приймав гостя в заміській резиденції в Горках. Мене туди привезли, посадили чекати. Начальник охорони Єльцина звернув увагу на мою широкоплечу фігуру, поцікавився у Овсяннікова:

Нового охоронця привів?

Ні, це музикант.

Я дуже хвилювався: раптом Клінтон вибере якусь незнайому мені твір? Зустріч глав держав затягувалася. Коли вже думав, що все відміняється, в зал буквально влетів Клінтон. Схопив приготований заздалегідь саксофон, кинув мені: «Summertime, key of A». Цю мелодію я грав в шести тональностях, але як на зло не в цій! Руки тремтіли, але відступати було нікуди, зібрався і зіграв без помилок. «My Funny Valentine», - продовжив Клінтон. Тут вже з тональністю виявилося все в порядку. У фіналі президент США потиснув мені руку.

Дует - це особлива форма, яка доступна далеко не кожному музиканту. Тут потрібне вміння не тільки професійно грати, але і чути партнера, знаходити спільні точки дотику. З Клінтоном у нас склалося повне творче взаєморозуміння, він виявився прекрасним партнером. Звертаючись до Єльцина, Клінтон сказав, що залишився задоволений нашим дуетом. Борис Миколайович підписав мені свою книгу, де була в тому числі і наша загальна фотографія з того візиту.

Я як почав сміятися!

Ви це серйозно?

Абсолютно! Коли дасте відповідь?

Дозвольте хоч переспати з цією думкою.

На наступний день погодився. Виявляється, сама Анжеліка наполягла на моїй кандидатурі, хоча могла співати в парі з Юрієм Башметом і навіть з Михайлом Сергійовичем Горбачовим. І почалася робота на знос, адже інші пари ніхто не відміняв. Мені треба було відрепетирувати не тільки свій номер, але і всі їхні виступи. Причому деяким учасникам, щоб підготуватися до запису, досить заспівати пісню пару-трійку раз, але були і ті, кому доводилося грати раз по двадцять. Починався творчий свербіж: давайте спробуємо так, давайте десь! Збожеволієш! Творчий посил - це чудово, коли він реально йде на користь. А коли у тебе просто мелодія не виспівує як годиться, будь добрий, позайматися спочатку один. Ми ж не караоке-оркестр, в кінці кінців. Треба мати повагу до музикантів!

Коли з Анжелікою виконували «Маестро» Паулса, хвилювався дуже: все-таки це була наша перша пісня. На роялі-то я зіграв все правильно, а коли вийшов співати, раптом затряслася права рука. Перехопив мікрофон лівої - не допомогло. У Анжеліки розширилися зіниці: дивиться на мене, а допомогти не може ... Промовляє пошепки слова, щоб не забув, але текст я пам'ятаю, просто трясе. У підсумку заспівали нормально, ніде не збилися. У фіналі посіли третє місце.

- Після такого успіху зрозуміло, чому вас запросили в головний вокальний проект країни. Чи довго доводиться репетирувати з учасниками "Голосу»?

Всі глибоко індивідуально. Конкурсанти спочатку репетирують пісню з наставниками, потім співають з нами. Всі хлопці з команди Градського, як правило, приходили підготовленими. Ми грали один-два рази, і цього було досить. А один колега Олександра Борисовича одного разу пішов на рекорд: його підопічному довелося акомпанувати чотирнадцять разів. Соліст з'явився на репетицію абсолютно неготовим.

Жилін Сергій Сергійович (23 жовтня 1966 року народження, Москва, РРФСР, СРСР) - піаніст, композитор, аранжувальник і диригент. Керівник колективів об'єднаних загальною назвою фонограф: «Фонограф-Джаз-Тріо», «Фонограф-Джаз-Квартет», «Фонограф-Джаз-Квінтет», «Фонограф-Джаз-Секстет», «Фонограф-Діксі-Бенд», «Фонограф- джаз-Бенд »,« Фонограф-Біг-Бенд »,« Фонограф-Симфо-джаз ».

У 2005 році Сергію Жиліну присвоєно звання Заслужений артист Російської Федерації.

У травні 2007 року Сергій Жилін був музичним керівником і головним диригентом концертної версії рок-опери «Парфумер», за участю оркестру «Фонограф-Симфо-Джаз».

2008 рік для «Фонограф-Джаз-бенду» був ювілейним, в честь чого на різних концертних майданчиках пройшли концерти за участю зірок російської естради.

Сергій Жилін не тільки активно концертує і гастролює, але і записує платівки - на сьогоднішній день в його активі 18 релізів на різних носіях: CD, VHS, DVD. Це як концертні записи, так і студійні роботи, де Сергій Жилін реалізує себе в різних складах: від сольних імпровізацій і фортепіанних дуетів до запаморочливих джем-сейшнов, з колегами по джазу, блюзовими і рок-музикантами.

У 1984 році Батьківщина зажадала віддати їй «почесний обов'язок» - Сергія Жиліна забрали в армію.

Після курсу молодого бійця, який він проходив в узбецькому Заравшане, відправили в Москву, в Ансамбль пісні і танцю військово-будівельних частин. Крім репетицій і концертів, хто перебував в основному з пісень і маршів, були і інші типові солдатські розваги у вигляді миття стін і чищення умивальників. Але зате були і звільнювальні. Тому репетиції в студії тривали. Склад учасників до цього часу змінився - перетворилася ритм-секція, натомість пішли басиста і тромбоніст прийшли нові хлопці, ті, з ким Жилін разом служив у військовому ансамблі. Додався вокал - Жилін запросив найкращу співачку джазової студії Аллу Сидорову. Днем - служба, ввечері - студія. Ночами Сергій робив оркестровки. Крім офіційних звільнень, ясна річ, були й «самоволки».

Їх вже знали як «Фонограф», коли на черговий весняний студійний фестиваль прийшов Юрій Саульський. Після фестивалю для колективів, які зазначив Юрій Сергійович, влаштували прослуховування. Кращих, в тому числі і «Фонограф», в 1986 році запросили на Московський джазовий фестиваль.

Виступати на одній сцені з такими видатними колективами, як оркестри Анатолія Кролла і Олега Лундстрема, було, звичайно, подією для новачків, правда, враження трохи зіпсувала реакція публіки - немає, брали добре, але зовсім не так, як в студії - там-то зал завжди вітав «Фонограф» стоячи! Після цього концерту було ще виступ на «Московській осені», щорічно влаштовується Спілкою композиторів. І ніби непогано відіграли, і слухачі добре реагували. Але в пресі з'явилася стаття, тональність якої була не те щоб негативної, але якийсь поблажливою - а чи не зарано, мовляв, «фонограф» на «дорослу» сцену? Засмутилися моторошно. Але задумалися ...

Саме в 1992 році - після естрадного конкурсу в Ялті, який начебто так вдало завершився і для «фонограф», і для його солістки Алли Сидорової, Сергій зрозумів: роботою продюсера і адміністратора, а також іншими - такими нудними, але абсолютно необхідними організаційними справами потрібно займатися йому самому.

На конкурсі Сергій познайомився з художнім керівником і головним диригентом Президентського оркестру РФ Павлом Овсянниковим. Молодий музикант зацікавив Овсянникова високим рівнем гри, умінням працювати з будь-яким музичним матеріалом, здатністю швидко і якісно робити аранжування. Павло Борисович став запрошувати піаніста на гастролі зі своїм оркестром. А одного разу в 1994 році запросив і на «зустріч у верхах» - на прийом на честь візиту в Росію президента США Білла Клінтона. Знаючи, що Клінтон непоганий саксофоніст, можна було припустити, що йому захочеться зіграти. Так і вийшло. Сергій Жилін і Білл Клінтон разом виконали «Summertime», потім «My Funny Valentine». Сергій дуже хвилювався, але все вийшло відмінно. Клінтон подякував своєму музичного партнера, а держсекретар США Уоррен Крістофер поцікавився, «звідки у хлопця американська смуток» - де, мовляв, так навчився відчувати і грати американську музику? Сергій відповів, що просто любить джаз - і вже давно.

Клінтон Сергію Жиліну дуже сподобався - харизматичний і привабливий, з бездоганними манерами. З тих пір до Сергія Жиліна міцно прикріпився титул «піаніста, який грав джаз з американським президентом». Потім був виступ на прийомі, який влаштував мер Москви в честь Лайзи Мінеллі, знайомство з Томом Джонсом, численні виступи з найяскравішими російськими зірками. Овсянников запропонував Жиліна перейти до нього в оркестр. Пропозиція, безумовно, було привабливим - цікава робота, стабільна зарплата. Але тоді довелося б забути про свій колектив, свою справу. І Сергій знову вибрав «Фонограф».

Найбільший і престижний європейський джазовий фестиваль ось уже понад сорок років проходить у швейцарському курортному містечку Монтре на березі Женевського озера. Розпочавшись як суто джазовий, фестиваль в Монтре сьогодні в своїх програмах охоплює майже всі актуальні жанри - від року і блюзу до хіп-хопу та етнічної музики.

У Монтре у «фонограф» було чотири концерти. Уже після першого виступу організатори, оцінивши клас гри російських музикантів, поміняли зал - на більш місткий. А на третій виступ стали навіть продавати квитки (хоча зазвичай на концерти програми «офф» вхід для публіки вільне володіння).

У Монтре під час фестивалю панує унікальна атмосфера. Це величезний музичний базар, на якому збираються джазмени зі всього світу. Тому, незважаючи на втому, музиканти «фонограф» після своїх концертів із задоволенням взяли участь у нічному джемі.

Сергій Жилін. Поєднання імені та прізвища, можливо, знайоме не всім. Сергій Сергійович? А ось це зовсім інша справа!

Не просто ж так щотижня на Першому каналі по десять разів за вечір йому спасибі кажуть. Нещодавно керівникові оркестру «Фонограф», без якого не обходиться нині жодна рейтингова телепрограма, виповнилося 50 років. Саме час познайомитися ближче ...

- Народ поки мало що про вас знає, а от ім'я-по батькові вивчив. Як прилипло до вас це - «Сергій Сергійович»?

Почалося все з Андрія Болтенко, він був режисером перших «Двох зірок». Зазвичай ми зверталися один до одного просто: Сергій - Андрій. Але одного разу в студії він по гучному зв'язку сказав: «Сергій Сергійович ...», - я відгукнувся. Один раз, другий, третій. Так і пішло ...

ПРО ТЕ, ЯК ВИГНАЛИ З ШКОЛИ

Ну а тепер почнемо просвіщати громадськість. Наскільки відомо, свого часу вас вигнали з Центральної музичної школи. За що?

Мотивували тим, що на переказному іспиті я допустив одну помилку в етюді і неточність в Баха. Але я вважаю - незаслужено. «Мана» Прокоф'єва і концерт Гріга я зіграв добре. Звичайно, на перших творах хвилювався, але потім прийшов до тями і другу половину програми відіграв на одному диханні. А сказали: Баха і етюди не вивчив, «Мана» і Гріга зіграв грубо. І єдиного з 45 осіб відрахували.

При цьому я знаю, що багато моїх однокласників зараз музикою взагалі не займаються: у одного - інвестиційний бізнес, в іншого - завод з виробництва спецодягу. Деякі, правда, працюють в оркестрах. Але кар'єри піаніста-сольника не має жоден випускник, крім Стаса Буніна, про який я давно нічого не чув. А вже власного оркестру точно ні у кого немає.

- Відчувається, що образа залишилася до сих пір ...

Зараз немає образи. Образа була тоді - я буквально плакав. Для мене школа була все. Хоча і дозволяв я собі там багато.

- Ось і здавалося, що відрахувати вас могли тільки за якісь дисциплінарні гріхи.

Це я вам розповів про офіційну версію свого виключення. А була й інша причина. Адже це треба було додуматися: в Центральну музичну школу при консерваторії приносити моделі літаків! Про музику треба думати, а тут - літаки ... До того ж ми активно в футбол грали, в козаки-розбійники.

- Ну це все милі дитячі пустощі. Не за п'янку ж!

Цьому, до речі, я теж навчився у школі. А дисципліна - так, мабуть, кульгала. Потім, на уроках я був неуважним, із загальноосвітніх предметів навчався, м'яко кажучи, посередньо. Напевно, педагогів просто замучив.

Не так давно я проводив відкритий урок в ЦМШ і зустрівся з тими, хто свого часу мене вчив. Ми згадували, що тоді на перервах грати джаз, естраду або рок вважалося моветоном. І один з моїх педагогів, Катерина Олексіївна, сказала: «Так, пам'ятаю, хто за тебе заступався: директор, я і твій педагог. А всі інші не упускали можливості висловитися: мовляв, на перервах Жилін дозволяє собі неформатний матеріал грати ».

- Що ж ви таке грали?

Ну, «Спейс» тоді був на слуху, «Зодіак». Щось з популярної музики намагалися грати, «Караван» Дюка Еллінгтона. Загалом, що могли підібрати, то і грали.

ПРО ТЕ, ЯК НАВЧАВСЯ У ПТУ

Так, моя мама так і думала. Коли мене вигнали з 8-го класу, вона віддала документи у військово-музичне училище. Прийшов туди - а там справжня армія! Про музику мова взагалі практично не йшла. Після училища була пряма дорога на факультет військових диригентів у консерваторії - мама хотіла, щоб я здобув вищу освіту. Але коли я побачив, що поняття про музику там вельми своєрідне, тут же забрав документи.

- розлютився?

Можно і так сказати. Мамі подзвонив, кажу: ні, це неможливо. І вона знову давай думати, що ж робити далі. Знайшла загальноосвітню школу - там набирався клас, який замість навчально-виробничої практики займався музикою, і це вважалося своєрідними підготовчими курсами для подальшого надходження в педуніверситет ім. Леніна, відповідно, на факультет викладачів музики.

Я туди прийшов один раз, зіграв скерцо Шопена. Відразу стало зрозуміло, що мій рівень вище, ніж у однокласників, а значить, і ходити на ці курси мені нема чого. Але ось із загальноосвітніх предметів вимоги були досить серйозні. І якщо в ЦМШ, де на багато речей закривали очі, я був хорошистом, то в звичайній школі відразу став відстаючим. Своїм навчанням я псував їм показники ...

- Невже вас і звідти вигнали?

Так. Викликали до директора, кажуть: треба щось робити, давайте спробуємо в ПТУ. Привезли найближчим, я побачив, що там діється, думаю: кошмар, не дай Бог! І став сам вирішувати, як бути далі ...

Паралельно я грав в двох ансамблях, один з яких якраз базувався в ПТУ. Подзвонив керівнику, кажу: мене в училище відправляють - чи можна до вас? Той зрадів, пообіцяв все дізнатися: відразу зрозумів, що якщо буду вчитися в їх ПТУ, то з ансамблю точно не піду.

В результаті мене взяли. А то ПТУ було вже при поштовій скриньці, тобто не Допоможи Тупому Влаштуватися, а все-таки рівнем вище. Навчався я за фахом «електромонтажник з обладнання літальних апаратів». Хоча, звичайно, більше грав, ніж вчився.

За цей час не виникало побоювання, що музика може піти з життя і доведеться йти по якомусь іншому шляху?

Ні. Єдине - я не розумів, що це може стати не тільки серйозним творчим захопленням, а й хорошою роботою ...

Про джем З КЛІНТОНОМ

- Прославилися ви ще 20 років тому, коли зіграли дуетом з самим Біллом Клінтоном ...

Так. Причому ніхто не знав, буде грати він чи ні. Скажімо так, це планувалося. Саксофон підготували, мене привезли ...

- А чому саме вас?

У той час я досить щільно спілкувався і дружив з Павлом Овсянниковим ( відомий музикант і диригент. - ред .). І він визначив, що це буду я.

- Та вже, серйозний захід. Руки не тряслися?

Звичайно, хвилювався. А раптом якусь тему запропонує, яку я знати не знаю. Перша була Summertime - її, безумовно, знають всі. А друга - My Funny Valentine. Тобто він вибрав досить популярні речі.

- Після цього, як кажуть, за вами закріпилося прізвисько Піаніст, який грав з Клінтоном ...

Я не чув такого. Грати з Клінтоном - так, це, звичайно, дуже серйозна подія. Для людини, але не для музиканта. Для музиканта була б подія, зіграй я з Чіком Коріа або з Оскаром Пітерсон.

ПРО БОРОТЬБУ З ШОУ-БІЗНЕСОМ

- А як все-таки на телебачення потрапили?

У телепрограмах ми почали грати дуже давно. Спочатку це був проект «Хазанов проти НТВ», де ми виконували ту ж роль, яку зараз виконує група «Фрукти» в «Вечірньому Урганта», - грали відбиття, заставки. Там нас помітили.

Потім, коли з'явилося перше шоу «Танці з зірками», покликали туди. На наступний рік зробили «Дві зірки». Так і пішло.

- Ви з головою пірнули в каламутні води шоу-бізнесу. І як вам його представники? Багато розчарувань?

- Та ні: люди як люди, у кожного є свої плюси і мінуси. Досить часто спілкуюся з Вовою Пресняковим, Льонею Агутіним, Сашком Маршалом, Миколою Носковим. Це мої однолітки, але є і старші товариші - Йосип Кобзон, Лев Лещенко ...

Взагалі, шоу-бізнес моральних норм не перешкода. Тим більше, що я не бачу сенсу якось випендрюватися - спокійно займаюся своєю справою. Єдине - у мене є професійні підвалини. І якщо, не дай Бог, на них хтось намагається зазіхнути, то я відповідаю жорстко.

- Тобто такі спроби були?

Такі ситуації трапляються, але, на щастя, не так часто. Мені пригадується зараз один випадок, який був уже давним-давно, ми тоді тільки починали співпрацювати з Філіпом Кіркоровим.

Так ось був у нього музичний керівник. Він мене запросив, каже: я хочу додати духову групу, не могли б ви? .. «Так, - відповідаю, - звичайно».

Думаю: зараз прийдемо, нам дадуть ноти, подивимося, постараємося зіграти. Приходимо - там не те що для духової групи, там взагалі нот немає. Ні для кого!

- Як же вони грають?

На пальцях один одному пояснюють і запам'ятовують - все!

- Це вищий пілотаж або, навпаки, верх непрофесіоналізму?

Це повний непрофесіоналізм! Коли це побачив, у мене волосся стало дибки. Я тут же на емоціях пішов Філіпу про це розповідати. Він був зайнятий якоюсь своєю історією, не зрозумів, про що я говорю, і слава Богу. Ну а я почав з усім цим розбиратися. А справа-то все в чому? Для того щоб нам написати духові партії, потрібно було спочатку написати все решта. Ми брали їх фонограми, писали партитуру, потім туди додавали духові ...

- Ось ви і зіткнулися з реаліями російського шоу-бізу. Де все на око, тому що народ і так схаває ...

Ні, не всі і не у всіх на око. Просто вони грають багато років одні й ті ж твори. Давно вже їх запам'ятали, вивчили. Якщо з'являються якісь нові пісні, їх так само швиденько заучують. Тобто ці ноти їм без потреби. І грали вони все правильно.

Про ХОРОШЕМ РОДИННОМУ ПОЛОЖЕНИИ

- До речі, щодо Кіркорова. Про вас кажуть, що ви на нього схожі ...

Ну так. Коли біля мене зупиняються, витріщивши очі: «Ой, ви на кого-то схожі!» - я відразу кажу: «На Філіпа Кіркорова». - «Ой, та ні, ні, ну не Філіп ...» Запевняю: «Так точно Філіп!»

У «Двох зірок» у вас був і вокальний досвід. Напевно, відчули культурний шок? Все-таки голос у вас не співочий, хриплуватий ...

Пропитий-прокурений? .. Звичайно, я ніколи не займався вокалом. Тому, коли запропонували участь в дуеті, був вельми здивований. Взяв ніч на роздуми - і погодився. Все-таки це дуже цікавий творчий досвід.

Встигнути підготуватися. Найчастіше матеріал ми отримуємо досить пізно, доводиться витрачати на це весь свій час. Ось, наприклад, у французькому «Голосі», для того щоб вийти в ефір в лютому, починають готуватися з літа. А ми, для того щоб вийти у вересні, - з кінця серпня. Значить, робимо все в три рази швидше, тому й виникають екстремальні ситуації.

А ще на ТБ з вами була передача «Поки всі вдома». Вдома була тільки тітка. Це вся ваша сім'я? Взагалі, розкажіть про свій сімейний стан.

Я все-таки переконаний в тому, що особисте життя повинна залишатися особистої. У мене хороше сімейний стан. Згадалася відразу один жарт. Знаєте, як каже Боря Фрумкін, мій колега, який тільки офіційно шість разів був одружений? Так ось він каже: «Дві дружини тому ...»

Фото А. Ломохова.

Особисте життя Сергія Жиліна повністю присвячена джазу. Музикою він став займатися дуже рано - бабуся піаніста почала вчити його грати на фортепіано, коли йому було всього два з половиною роки. Коли Сергій підріс, у нього з'явилися власні мрії - він дуже любив літаки і марив стати льотчиком, проте мама будь-якими способами намагалася відвернути його від цих думок. Його змушували займатися музикою по шість годин на день, і, завдяки цьому, він вже в ті роки досяг дуже багато чого. Але свого захоплення літаками він не залишав і записався в гурток авіамоделювання, проте більшу частину його часу вже тоді займала, все-таки, музика - Сергій навчався в школі при консерваторії.

А потім в біографії Жиліна все зійшло з накатаного шляху - його вигнали за профнепридатність з музичної школи, потім відрахували за погану успішність із загальноосвітньої, і він пішов в ПТУ. Отримавши спеціальність електромонтажника літальних апаратів, Сергій два роки пропрацював на виробництві, а потім пішов в армію. А до цього Жилін уже встиг серйозно захворіти джазом, і сталося це під впливом регтайму Скота Джопліна і музики Луї Армстронга.

У 1982 році він вступив у студію музичної імпровізації при ДК «Москворечье». Разом зі своїм колегою і однодумцем Михайлом Стефанюком Сергій утворив дует «Фонограф». Оскільки він служив в Ансамблі пісні і танцю військово-будівельних частин, де частенько траплялися звільнювальні, залишався час і на особисте життя Сергія Жиліна, яку він, знову ж таки, присвячував репетицій «фонограф».

Після повернення з лав збройних сил, у Сергія з'явилася можливість присвячувати своєму колективу більше часу, і це відразу позначилося на її популярності. «Фонограф» стали запрошувати на різні фестивалі, їх музика стала звучати на радіо і телебаченні, вони стали брати участь в концертах з найвідомішими джазовими колективами світу. У 2005 році в особистому житті Сергія Жиліна відбулася важлива подія - йому присвоїли звання Заслуженого артиста Російської Федерації. З цього ж часу Сергія і його групу почали все частіше запрошувати в телевізійні проекти, і першим з них став «Хазанов проти НТВ».

Сьогодні вся життя Жиліна складається з численних гастролей, концертів, записи платівок - він нескінченно захоплений своєю творчістю і щасливий, що його прагнення донести джаз до публіки і навчити її краще розуміти цю музику досягає своєї мети - Сергій зауважує, що у джазу з'являється все більше шанувальників .

Категорії Мітки: