Образ-символ «Атлантиди» у своєму оповіданні «Пан із Сан-Франциско» Буніна. Гостре почуття кризи цивілізації Символи пан з сан франциско

«Пан із Сан-Франциско» -це філософський розповідь-притча про місце людини в світі, про відносини людини і навколишнього світу. На думку Буніна, людина не може протистояти світових потрясінь, не може чинити опір потоку життя, який несе його, як річка - тріску. Таку думку виразилося в філософської ідеї оповідання «Пан із Сан-Франциско»: людина смертна, причому (як стверджує булгаковський Воланд) раптово смертна, тому людські претензії на панування в природі, на розуміння законів природи безпідставні. Всі чудові наукові та технічні досягнення сучасної людини не позбавляють його від смерті. У цьому вічна трагедія життя: людина народжується, щоб померти.

В оповіданні присутні символічні деталі, завдяки яким історія про смерть окремої людини стає філософською притчею про загибель всього суспільства, в якому правлять панове, подібні головному герою. Звичайно, символічний образ головного героя, хоча його ніяк не можна назвати деталлю бунинского розповіді. Передісторія пана з Сан-Франциско викладена в декількох реченнях в найзагальнішому вигляді, в оповіданні немає його докладного портрета, його ім'я жодного разу не згадано. Таким чином, головний герой є типовим дійовою особою притчі: він не стільки конкретна людина, скільки тип-символ певного суспільного класу і моральної поведінки.

У притчі виняткове значення мають деталі розповіді: картина природи або річ згадуються тільки в разі потреби, дія відбувається без декорацій. Бунін порушує ці правила жанру притчі і використовує одну яскраву деталь за одною, реалізуючи свій художній принцип предметної образотворчості. В оповіданні серед різноманітних подробиць з'являються повторювані деталі, які притягують увагу читача і перетворюються в символи ( «Атлантида», її капітан, океан, пара закоханих молодих людей). Ці повторювані деталі символічні хоча б тому, що в одиничному втілюють загальне.

Епіграф з Біблії: «Горе тобі, Вавилон, місто могутнє», за задумом автора, задавав тон розповіді. З'єднання вірша з Апокаліпсису із зображенням сучасних героїв і обставин сучасного життя вже налаштовує читача на філософський лад. Вавилон в Біблії - це не просто велике місто, це місто-символ мерзенного гріха, різних вад (наприклад, Вавилонська вежа - символ людської гордині), через них, згідно з Біблією, місто і загинув, завойований і зруйнований ассирийцами.

В оповіданні Бунін докладно малює сучасний пароплав «Атлантиду», схожий на місто. Корабель в хвилях Атлантики стає для письменника символом сучасного суспільства. У підводному утробі корабля величезні топки і машинне відділення. Тут в нелюдських умовах - в гуркоті, в пекельної спеки і духоти - трудяться кочегари і механіки, завдяки їм корабель пливе через океан. На нижніх палубах розташовані різні службові приміщення: кухні, комори, винні льохи, пральні і т.д. Тут живуть матроси, обслуговуючий персонал і бідні пасажири. Зате на верхній палубі розмістилося добірне товариство (всього-то чоловік п'ятдесят), яке насолоджується розкішним життям і немислимим комфортом, тому що ці люди і є «господарі життя». Корабель ( «сучасний Вавилон») називається символічно - по імені багатою, густонаселеній країни, яка в одну мить була зметена хвилями океану і пропала безвісти. Таким чином, між біблійним Вавилоном і напівлегендарний Атлантидою встановлюється логічний зв'язок: обидва потужних, квітучих держави гинуть, і корабель, що символізує несправедливе суспільство і названий так знаменно, також щохвилини ризикує загинути в бурхливому океані. Серед океанських, ходуном ходять хвиль величезний корабель схожий на утле суденце, яке не може чинити опір стихії. Недарма вслід до американських берегів пароплаву зі скель Гібралтару дивиться Диявол (автор не випадково написав це слово з великої літери). Так в оповіданні проявляється філософська ідея Буніна про безсилля людини перед природою, незбагненною для людського розуму.

Символічним стає океан в кінці розповіді. Шторм описується як світова катастрофа: в свисті вітру автору чується «похоронна меса» по колишньому «господареві життя» і всієї сучасної цивілізації; траурну чорноту хвиль підкреслюють білі жмути піни на гребенях.

Символічний образ капітана корабля, якого автор порівнює з язичницьким богом на початку і в кінці розповіді. За зовнішнім виглядом ця людина дійсно схожий на ідола: рудий, жахливої ​​величини і великій вазі в морському мундирі з широкими золотими нашивками. Він, як і належить богу, живе в капітанській каюті - найвищій точці корабля, куди заборонено вхід пасажирам, він рідко показується на людях, але пасажири беззастережно вірять в його владу і знання. Асам капітан, будучи все-таки людиною, відчуває себе дуже невпевнено в бурхливому океані і сподівається на телеграфний апарат, що стоїть в сусідній каюті-радіорубці.

На початку і в кінці розповіді з'являється закохана пара, яка привертає увагу нудьгуючих пасажирів «Атлантиди» тим, що не приховує своєї любові, своїх почуттів. Але тільки капітан знає, що щасливий вигляд цих молодих людей - обман, бо пара «ламає комедію»: насправді вона найнята господарями судноплавної компанії для розваги пасажирів. Коли ці комедіанти виникають серед блискучого суспільства верхньої палуби, фальш людських відносин, яку вони так настирливо демонструють, поширюється на всіх оточуючих. Ця «грішно-скромна» дівчина і рослий парубок, «схожий на величезну п'явку», стають символом вищого суспільства, в якому, на думку Буніна, немає місця щирим почуттям, а за показним блиском і благополуччям ховається розбещеність.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що «Пан із Сан-Франциско» вважається одним з кращих оповідань Буніна і по ідеї, і по її художнього втілення. Історія про безіменному американського мільйонера перетворюється у філософську притчу з широкими символічними узагальненнями.

Причому Бунін створює символи по-різному. Пан із Сан-Франциско стає знаком-символом буржуазного суспільства: письменник прибирає всі індивідуальні особливості цього персонажа і підкреслює його соціальні риси: бездуховність, пристрасть до наживи, безмежне самовдоволення. Інші символи у Буніна будуються на асоціативному зближенні (Атлантичний океан - традиційне порівняння людського життя з морем, а самої людини з утлій човном; топки в машинному відділенні - пекельний вогонь преісподні), на зближенні з влаштування (багатопалубний корабель - людське суспільство в мініатюрі), на зближення з функції (капітан - язичницький бог).

Символи в оповіданні стають виразним засобом для розкриття авторської позиції. Через них автор показав брехливість і порочність буржуазного суспільства, яке забуло про моральних законах, істинному розумінні людського життя і наближається до вселенської катастрофи. Зрозуміло, що передчуття катастрофи особливо загострилося у Буніна в зв'язку зі світовою війною, яка, все більше розпалюючись, перетворювалася на очах у автора в величезну людську бійню.

твір

Розповідь І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» був написаний в 1915 році. У цей час І. А. Бунін уже жив в еміграції. На власні очі письменник спостерігав за життям європейського суспільства початку 20 століття, бачив всі його достоїнства і недоліки.

Можна сказати, що «Пан із Сан-Франциско» продовжує традицію Л. М. Толстого, що зображав хвороба і смерть як найважливіші події в житті людини ( «Смерть Івана Ілліча»). Саме вони, на думку Буніна, виявляють справжню ціну особистості, а також значимість суспільства.

Поряд з філософськими питаннями, які вирішуються в оповіданні, тут розробляється і соціальна проблематика. Вона пов'язана з критичним ставленням письменника до бездуховності буржуазного суспільства, до розвитку технічного прогресу на шкоду духовному, внутрішньому.

З прихованою іронією і сарказмом описує Бунін головного героя - пана з Сан-Франциско. Письменник не удостоює його навіть імені. Цей герой стає символом бездуховного буржуазного світу. Він - пустушка, яка не має душі і бачить мету свого існування лише в услаждении тіла.

Цей пан повний снобізму і самовдоволення. Все життя він прагнув до багатства, намагався досягти все більшого і більшого благополуччя. Нарешті, йому здається, що поставлена ​​мета близька, пора відпочити, пожити в своє задоволення. Бунін іронічно зауважує: «До цього моменту він не жив, а існував». А пану вже п'ятдесят вісім років ...

Герой вважає себе «господарем» положення. Гроші - могутня сила, але на них неможливо купити щастя, любов, життя. Збираючись подорожувати по Старому Світу, пан з Сан-Франциско ретельно розробляє маршрут. Люди, до кола яких він належав, мали звичай починати насолоди життям з поїздки в Європу, в Індію, в Єгипет ...

Маршрут, розроблений паном з Сан-Франциско, виглядав досить переконливо. У грудні і січні він сподівався насолоджуватися сонцем в Південній Італії, пам'ятками старовини, Тарантела. Карнавал він думав провести в Ніцці. Потім Монте-Карло, Рим, Венеція, Париж і навіть Японія. Здається, все у героя було враховано і вивірено. Але підводить погода, непідвладна простому смертному.

Природа, її природність, є силою, протилежною багатства. Цим протиставленням Бунін підкреслює протиприродність буржуазного світу, штучність і надуманість його ідеалів.

За гроші можна спробувати не помічати незручностей стихії, але сила завжди на її боці. Переїзд на острів Капрі стає для всіх пасажирів корабля «Атлантида» страшним випробуванням. Вутлий пароплав ледь впорався з бурею, яка обрушилася на нього.

Корабель в оповіданні є символом буржуазного суспільства. На ньому, так само, як і в житті, відбувається різке розшарування. На верхній палубі, в комфорті та затишку, пливуть багатії. На нижній палубі пливе обслуговуючий персонал. Він, на думку панів, знаходиться на нижчому щаблі розвитку.

Корабель «Атлантида» містив і ще один ярус - топки, в які просолённие від поту тіла кидали тонни вугілля. На цих людей взагалі не звертали ніякої уваги, їх не обслуговували, про них не думали. Нижчі верстви як би випадають з життя, вони покликані лише догоджати панів.

Приречений світ грошей і бездуховності ясно символізує назву корабля - «Атлантида». Механічний біг судна по океану з незвіданими страшними глибинами говорить про підстерігає відплату. В оповіданні величезна увага приділяється мотиву стихійного руху. Результат цього руху - безславне повернення пана в трюмі корабля.

Пан із Сан-Франциско вважав, що все навколо створено лише для того, щоб виконувати його бажання, свято вірив у могутність «золотого тільця»: «Він був досить щедрий у шляху і тому цілком вірив у дбайливість всіх тих, що годували і напували його , з ранку до вечора служили йому, попереджаючи його найменше бажання. ... Так було всюди, так було в плаванні, так мало би бути і в Неаполі ».

Так, багатство американського туриста, немов чарівним ключем, відкривало багато дверей, але не всі. Воно не змогло продовжити життя герою, воно не оберегло його і після смерті. Скільки раболіпства і схиляння бачив цей чоловік за життя, стільки ж принижень його було виявило тлінне тіло після смерті.

Бунін показує, наскільки примарна влада грошей в цьому світі. І жалюгідний людина, яка робить ставку на них. Створивши собі кумирів, він прагне досягти того ж добробуту. Ось, здається, мета досягнута, він на вершині, заради якої багато років трудився, не покладаючи рук. А що зробив, що залишив нащадкам? Навіть імені цієї людини ніхто не буде пам'ятати. В оповіданні «Пан із Сан-Франциско» Бунін показав ілюзорність і згубність такого шляху для людини.

Інші твори за цим твором

"Пан із Сан-Франциско" (роздум про загальний порок речей) «Вічне» і «речове» у своєму оповіданні І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Аналіз оповідання І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Аналіз епізоду з оповідання І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Вічне і «речове» в оповіданні «Пан із Сан-Франциско» Вічні проблеми людства в розповіді І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Мальовничість і строгість бунинской прози (за розповідями «Пан із Сан-Франциско», «Сонячний удар») Життя природна і життя штучна в оповіданні «Пан із Сан-Франциско» Життя і смерть в оповіданні І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Життя і смерть пана з Сан-Франциско Життя і смерть пана з Сан-Франциско (за оповіданням І. А. Буніна) Ідея сенсу життя в творі І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Мистецтво створення характеру. (По одному з творів російської літератури XX століття. - І. Бунін. «Пан із Сан-Фран-Циско».) Справжні та уявні цінності в творі Буніна «Пан із Сан-Франциско» Які моральні уроки розповіді І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско»? Мій улюблений розповідь І.А. Буніна Мотиви штучної регламентації і живого життя в оповіданні І. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Образ-символ «Атлантиди» у своєму оповіданні І. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Заперечення суєтного, бездуховного способу життя в оповіданні І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско». Предметна деталізація і символіка в оповіданні И. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Проблема сенсу життя в оповіданні І. А. Буніна "Пан із Сан-Франциско" Проблема людини і цивілізації в оповіданні І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Проблема людини і цивілізації в оповіданні І.А. Буніна "Пан із Сан-Франциско" Роль звуковий організації в композиційному будові розповіді. Роль символіки в оповіданнях Буніна ( «Легкий подих», «Пан із Сан-Франциско») Символічність в оповіданні І. Буніна «Пан із Сан-Франнціско» Сенс назви і проблематика оповідання І. Буніна «Пан із Сан-Франциско» З'єднання вічного і тимчасового? (На матеріалі оповідання І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско», роману В. В. Набокова «Машенька», оповідання А. І. Купріна «Гранатовий брас Спроможна людська претензія на панування? Соціально-філософські узагальнення в оповіданні І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Доля пана з Сан-Франциско в однойменному оповіданні І. А. Буніна Тема приреченості буржуазного світу (за оповіданням І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско») Філософське і соціальне в оповіданні І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Життя і смерть в оповіданні А. І. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Філософські проблеми у творчості І. А. Буніна (за оповіданням «Пан із Сан-Франциско») Проблема людини і цивілізації в оповіданні Буніна «Пан із Сан-Франциско» Твір за оповіданням Буніна «Пан із Сан-Франциско» Доля пана з Сан-Франциско Символи в оповіданні «Пан із Сан-Франциско» Тема життя й смерті в прозі І. А. Буніна. Тема приреченості буржуазного світу. За повістю І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Історія створення і аналіз оповідання "Пан із Сан-Франциско" Аналіз оповідання І. А. Буніна "Пан із Сан-Франциско". Ідейно-художня своєрідність оповідання І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Символічна картина людського життя в оповіданні І.А. Буніна «Пан із Сан-Франциско». Вічне і "речове" в зображенні І. Буніна Тема приреченості буржуазного світу в оповіданні Буніна «Пан із Сан-Франциско» Ідея сенсу життя в творі І. А. Буніна "Пан із Сан-Франциско" Тема зникнення і смерті в оповіданні Буніна «Пан із Сан-Франциско» Філософська проблематика одного з творів російської літератури ХХ століття. (Сенс життя в оповіданні І. Буніна «Пан із Сан-Франциско») Образ-символ «Атлантиди» у своєму оповіданні І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» (Перший варіант) Тема сенсу життя (за оповіданням І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско») Гроші правлять світом Тема сенсу життя в оповіданні І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Жанрова своєрідність оповідання "Пан із Сан-Франциско" Образ-символ «Атлантиди» у своєму оповіданні І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско» Про сенс життя в оповіданні "Пан із Сан-Франциско" Роздуми над розповіддю І. А. Буніна «Пан із Сан-Франциско»

Питання до уроку

2. Знайдіть символи в оповіданні. Подумайте, який конкретний і загальний зміст вони мають у своєму оповіданні.

3. З якою метою Бунін дав своєму пароплаву назву «Атлантида»?

З грудня 1913 Бунін півроку провів на Капрі. До цього він з'їздив до Франції та інші міста Європи, побував у Єгипті, в Алжирі, на Цейлоні. Враження від цих подорожей відбилися в оповіданнях і повістях, що склали збірки «Суходіл» (1912), «Іоанн Ридалец» (1913), «Чаша життя» (1915), «Пан із Сан-Франциско» (1916).

Розповідь «Пан із Сан-Франциско» продовжував традицію Л.Н. Толстого, що зображав хвороба і смерть як найважливіші події, що виявляють справжню ціну особистості. Поряд з філософської лінією в повісті Буніна розроблялася соціальна проблематика, пов'язана з критичним ставленням до бездуховності, до підвищення технічного прогресу на шкоду внутрішнього вдосконалення.

Творчий імпульс для написання цього твору дало звістка про смерть мільйонера, який приїхав на Капрі і зупинився в місцевому готелі. Тому спочатку розповідь називався «Смерть на Капрі». Зміна заголовка підкреслює, що в центрі уваги автора виявляється фігура безіменного мільйонера п'ятдесяти восьми років, що пливе з Америки на відпочинок в благословенну Італію.

Все життя він присвятив нестримного накопичення багатств, ні разу не дозволивши собі розслаблення і відпочинку. І тільки тепер нехтує природою і зневажає людей людина, ставши «немічним», «сухим», нездоровим, вирішує провести час серед собі подібних в оточенні моря і піній.

Йому здавалося, саркастично-уїдливо зауважує автор, що він «тільки що приступив до життя». Богач не підозрює, що вся та суєтна, безглузда пора його існування, яку він виніс за дужки життя, повинна несподівано обірватися, завершитися нічим, так що самого життя в її повному розумінні йому так і не дано дізнатися.

питання

Яке значення має основне місце дії оповідання?

відповідь

Основна дія повісті розгортається на величезному пароплаві «Атлантида». Це своєрідна модель буржуазного суспільства, в якому є верхні «поверхи» і «підвали». Нагорі життя протікає, як в «готелі з усіма зручностями», розмірено, спокійно і без праці. «Пасажирів», що живуть «благополучно», «багато», але куди більше - «безліч» - тих, хто працює на них.

питання

Який прийом використовує Бунін для зображення поділу суспільства?

відповідь

Поділ має характер антитези: протиставляються відпочинок, безтурботність, танці і робота, «непосильний напруга»; «Сяйво ... чертога» і похмурі і спекотні надра пекла »; «Панове» у фраках і смокінгах, дами в «багатих» «чарівних» «туалетах» і облиті їдким, брудним потім і по пояс голі люди, багряні від полум'я ». Поступово вишиковується картина раю і пекла.

питання

Як співвідносяться між собою «верхи» і «низи»?

відповідь

Вони дивним чином пов'язані один з одним. Потрапити наверх допомагають «хороші гроші», а тих, хто, як «пан з Сан-Франциско», був «досить щедрий» до людей з «пекла», вони «годували і напували ... з ранку до вечора служили йому, попереджаючи його найменше бажання, охороняли його чистоту і спокій, тягали його речі ... ».

питання

Малюючи своєрідну модель буржуазного суспільства, Бунін оперує поруч чудових символів. Які образи в оповіданні мають символічне значення?

відповідь

По-перше, символом суспільства сприймається океанський пароплав зі значним назвою «Атлантида», На якому пливе в Європу безіменний мільйонер. Атлантида - затонулий легендарний, міфічний континент, символ загиблої цивілізації, що не встояли перед натиском стихії. Виникають також асоціації із загиблим в 1912 році «Титаніком».

« океан, Що ходив за стінами »пароплава, - символ стихії, природи, яка протистоїть цивілізації.

Символічним є і образ капітана, «Рудого людини дивовижної величини і грузности, схожого ... на величезного ідола і дуже рідко з'являвся на люди зі своїх таємничих покоїв».

символічний образ головного героя(Титульний герой той, чиє ім'я винесено в заголовок твору, він може і не бути головним героєм). Пан із Сан-Франциско - уособлення людини буржуазної цивілізації.

Він вживає підводний «утробу» судна «дев'ятого колі», говорить про «розпечених зевах» велетенських топок, змушує з'явитися капітана, «рудого черв'яка жахливої ​​величини», схожого «на величезного ідола», а потім - Диявола на скелях Гібралтара; автор відтворює «човниковий», безглузде курсування корабля, грізний океан і бурі на ньому. Художньо ємний і епіграф розповіді, даний в одній з редакцій: «Горе тобі, Вавилон, місто могутнє»

Найбагатша символіка, ритм повторів, система натяків, кільцева композиція, згущення тропів, складний синтаксис з численними періодами - все говорить про можливість, про наближення, нарешті, неминучої загибелі. Навіть звична назва Гібралтар знаходить в цьому контексті свій зловісний сенс.

питання

Чому головний герой позбавлений імені?

відповідь

Герой названий просто «паном», тому що саме в цьому його суть. По крайней мере, сам він вважає себе паном і впивається своїм становищем. Він може дозволити собі «єдино заради розваги» поїхати «в Старий Світ на цілих два роки», може користуватися всіма благами, що гарантується його статусом, вірить «в дбайливість всіх тих, що годували і напували його, з ранку до вечора служили йому, попереджаючи його найменше бажання », може презирливо кидати обшарпанцям крізь зуби:« Геть! »

питання

відповідь

Описуючи зовнішність пана, Бунін використовує епітети, що підкреслюють його багатство і його неприродність: «срібні вуса», «золоті пломби» зубів, «міцна лиса голова» порівнюється зі «старої слонової кісткою». У пана немає нічого духовного, його мета - стати багатим і пожинати плоди цього багатства - здійснилася, але він не став від цього щасливішим. Опис пана з Сан-Франциско постійно супроводжує авторська іронія.

У змалюванні свого героя автор майстерно користується умінням помічати деталі(Особливо запам'ятовується епізод з запонкою) і прийомом контрасту, Протиставляючи зовнішню респектабельність і значущість пана його внутрішньої порожнечі і злиденності. Письменник підкреслює мертвотність героя, уподібнення речі (його лиса голова блищала, як «стара слонова кістка»), механічною ляльці, роботу. Саме тому він так довго, незручно і уповільнено возиться з горезвісної запонки. Тому він не вимовляє жодного монологу, а дві-три його короткі бездумні репліки швидше нагадують скрип і тріск заводний іграшки.

питання

Коли герой починає змінюватися, втрачає свою самовпевненість?

відповідь

«Пан» змінюється тільки перед обличчям смерті, в ньому починає проявлятися людське: «Це хрипів вже не пан з Сан-Франциско, - його більше не було, а хтось інший». Смерть робить його людиною: риси його стали стоншуватися, світлішати ... ». «Померлий», «покійний», «мертвий» - так тепер іменує автор героя.

Різко змінюється ставлення до неї оточуючих: труп повинні прибрати з готелю, щоб не псувати настрій іншим постояльцям, труну надати не можуть - тільки ящик з-під содової ( «содова» теж одна з прикмет цивілізації), прислуга, раболіпствувати перед живим, знущально сміється над мертвим. В кінці розповіді згадується «тіло мертвого діда з Сан-Франциско», яке повертається додому в могилу, на береги Нового Світу », в чорному трюмі. Могутність «пана» виявилося примарним.

питання

Як описані інші персонажі розповідь?

відповідь

Настільки ж безмовні, безіменні, механізовані і ті, хто оточує пана на пароплаві. В їх характеристиках Бунін також передає бездуховність: туристи зайняті тільки їжею, питвом коньяків і лікерів і плаванням «в хвилях пряного диму». Знову вдається автор до контрасту, зіставляючи їх безтурботне, розмірене, регламентоване, безтурботно-святкове марнування життя з пекельно напруженою працею вахтових і робітників. А щоб розкрити фальш уявно гарного відпочинку, письменник зображує найняту молоду пару, яка імітує любов і ніжність для радісного споглядання її дозвільної публікою. У цій парі була «грішно-скромна дівчина» і «молода людина з чорними, як би приклеєними волоссям, блідий від пудри», «схожий на величезну п'явку».

питання

Для чого в розповідь введені такі епізодичні персонажі як Лоренцо і абруццкіе горяни?

відповідь

Ці герої з'являються в кінці розповіді і зовні ніяк не пов'язані з його дією. Лоренцо - «високий старий човняр, безтурботний гуляка і красень», ймовірно, ровесник пана з Сан-Франциско. Йому присвячено лише кілька рядків, однак дано звучне ім'я, на відміну від головного героя. Він знаменитий по всій Італії, не раз служив моделлю багатьом живописцям.

«З царственої звичкою» він поглядає навколо, відчуваючи себе воістину «царственим», радіючи життю, «хизуючись своїми лахміттям, глиняної трубкою і червоним вовняним беретом, спущеним на одне вухо». Мальовничий бідняк, старий Лоренцо залишиться жити вічно на полотнах художників, а багатого діда з Сан-Франциско викреслили з життя і забули, не встиг він померти.

Абруццкіе горяни, як і Лоренцо, уособлюють природність і радість буття. Вони живуть в злагоді, в гармонії зі світом, з природою. Горяни віддають своїм живим, нехитрою музикою хвали сонцю, ранку. Це і є справжні цінності життя, на відміну від блискучих, дорогих, але штучних уявних цінностей «панів».

питання

Який образ узагальнює нікчемність і тлінність земного багатства і слави?

відповідь

Це теж безіменний образ, в якому впізнається колись могутній римський імператор Тіберій, який останні роки свого життя прожив на Капрі. Багато «з'їжджаються дивитися на залишки того кам'яного будинку, де він жив». «Людство навіки запам'ятав його», але це слава Герострата: «людина, несказанно мерзенний в задоволенні своєї похоті і чомусь мав владу над мільйонами людей, що наробив над ними жорстокостей понад усяку міру». У слові «чомусь» - викриття фіктивного могутності, гордині; час все розставляє по місцях: дає безсмертя істинному і ввергає в забуття помилкове.

В оповіданні поступово наростає тема кінця сформованого світопорядку, неминучості загибелі бездушною і бездуховній цивілізації. Вона закладена в епіграфі, який був знятий Буніним лише в останній редакції 1951 року: «Горе тобі, Вавилон, місто могутнє». Ця біблійна фраза, що нагадує про бенкет Валтасара перед падінням Халдейського царства, звучить передвістям майбутніх великих катастроф. Вживання в тексті Везувію, виверження якого погубило Помпею, підсилює грізне пророцтво. Гостре почуття кризи цивілізації, приреченої на небуття, сполучається з філософськими роздумами про життя, людину, смерть і безсмертя.

Розповідь Буніна не викликає почуття безнадії. На противагу світу потворного, чужого красі (неаполітанським музеям і пісням, присвяченим капрійськой природі і самого життя) письменник передає світ прекрасного. Авторський ідеал втілений в образах життєрадісних абруццкіх горців, в красі гори Монте-Соляро, він відображений в Мадонні, яка прикрасила грот, в самій сонячної, казково прекрасної Італії, отторгнувшіхся від себе пана з Сан-Франциско.

І ось вона відбувається, ця очікувана, невідворотна смерть. На Капрі пан з Сан-Франциско раптово помирає. Виправдовуються наше передчуття і епіграф розповіді. Історія з приміщенням пана в ящик з-під содової, а потім в труну показує всю марноту і безглуздість тих накопичень, прагнень, самообману, з якими існував до цього моменту головний герой.

Виникає нова точка відліку часу і подій. Смерть пана як би розтинає розповідь на дві частини, і цим визначаться своєрідність композиції. Різко змінюється ставлення до померлого і його дружині. На очах стають байдуже-черствими господар готелю і коридорний Луїджі. Виявляється жалкостью і абсолютна непотрібність того, хто вважав себе центром всесвіту.

Бунін ставить питання про сенс і суть буття, про життя і смерть, про цінності людського існування, про гріх і вини, про Божий суд за злочинність діянь. Виправдання і прощення герой оповідання від автора не отримує, і океан гнівно гуркоче при зворотному проходженні пароплава з труною покійного.

Заключне слово вчителя

Колись Пушкін у вірші періоду південного заслання романтично славив вільне море і, змінюючи найменування, величав його «океаном». Так само він малював дві смерті на морі, звертаючи свій погляд до скелі, «гробниці слави», а закінчував вірші роздумами про благо і тирана. По суті, аналогічну структуру запропонував і Бунін: океан - корабель, «примхою зберігається», «бенкет під час чуми» - дві смерті (мільйонера і Тіберія), скеля з руїнами палацу - роздум про благо і тирана. Але як все переосмислено у письменника «залізного» ХХ століття!

З епічної докладністю, доступною прозі, Бунін малює море не як вільну, красиву і примхливу, а як грізну, люту і згубну стихію. Пушкінський «бенкет під час чуми» втрачає свою трагедійність і отримує пародійно-гротескний характер. Смерть героя розповіді виявляється людьми не оплакати. А скеля на острові, притулок імператора, на цей раз стає «гробницею слави», а пародійним пам'ятником, об'єктом туризму: люди через океан тяглися сюди, з гіркою іронією пише Бунін, піднімалися на круту скелю, на якій проживав мерзенний і розпусний нелюд, прирікав людей на незліченні смерті. Таке переосмислення передає згубність і катастрофічність світу, який опинився, як і пароплав, на краю безодні.

література

Дмитро Биков. Іван Олексійович Бунін. // Енциклопедія для дітей «Аванта +». Том 9. Російська література. Частина друга. XX століття. М., 1999.

Віра Муромцева-Буніна. Життя Буніна. Бесіди з пам'яттю. М .: Вагриус, 2007

Галина Кузнєцова. Грасский щоденник. М .: Московський робочий, 1995

Н.В. Єгорова. Поурочні розробки з російської літератури. 11 клас. I півріччя. М .: ВАКО, 2005

Д.Н. Мурин, Е.Д. Кононова, Е.В. Міненко. Російська література XX століття. Програма 11-го класу. Тематичне поурочне планування. СПб .: СМІО Прес, 2001.

Е.С. Роговер. Російська література XX століття. СП .: Паритет, 2002

«Пан із Сан-Франциско» -це філософський розповідь-притча про місце людини в світі, про відносини людини і навколишнього світу. На думку Буніна, людина не може протистояти світових потрясінь, не може чинити опір потоку життя, який несе його, як річка - тріску. Таку думку виразилося в філософської ідеї оповідання «Пан із Сан-Франциско»: людина смертна, причому (як стверджує булгаковський Воланд) раптово смертна, тому людські претензії на панування в природі, на розуміння законів природи безпідставні. Всі чудові наукові та технічні досягнення сучасної людини не позбавляють його від смерті. У цьому вічна трагедія життя: людина народжується, щоб померти.

В оповіданні присутні символічні деталі, завдяки яким історія про смерть окремої людини стає філософською притчею про загибель всього суспільства, в якому правлять панове, подібні головному герою. Звичайно, символічний образ головного героя, хоча його ніяк не можна назвати деталлю бунинского розповіді. Передісторія пана з Сан-Франциско викладена в декількох реченнях в найзагальнішому вигляді, в оповіданні немає його докладного портрета, його ім'я жодного разу не згадано. Таким чином, головний герой є типовим дійовою особою притчі: він не стільки конкретна людина, скільки тип-символ певного суспільного класу і моральної поведінки.

У притчі виняткове значення мають деталі розповіді: картина природи або річ згадуються тільки в разі потреби, дія відбувається без декорацій. Бунін порушує ці правила жанру притчі і використовує одну яскраву деталь за одною, реалізуючи свій художній принцип предметної образотворчості. В оповіданні серед різноманітних подробиць з'являються повторювані деталі, які притягують увагу читача і перетворюються в символи ( «Атлантида», її капітан, океан, пара закоханих молодих людей). Ці повторювані деталі символічні хоча б тому, що в одиничному втілюють загальне.

Епіграф з Біблії: «Горе тобі, Вавилон, місто могутнє», за задумом автора, задавав тон розповіді. З'єднання вірша з Апокаліпсису із зображенням сучасних героїв і обставин сучасного життя вже налаштовує читача на філософський лад. Вавилон в Біблії - це не просто велике місто, це місто-символ мерзенного гріха, різних вад (наприклад, Вавилонська вежа - символ людської гордині), через них, згідно з Біблією, місто і загинув, завойований і зруйнований ассирийцами.

В оповіданні Бунін докладно малює сучасний пароплав «Атлантиду», схожий на місто. Корабель в хвилях Атлантики стає для письменника символом сучасного суспільства. У підводному утробі корабля величезні топки і машинне відділення. Тут в нелюдських умовах - в гуркоті, в пекельної спеки і духоти - трудяться кочегари і механіки, завдяки їм корабель пливе через океан. На нижніх палубах розташовані різні службові приміщення: кухні, комори, винні льохи, пральні і т.д. Тут живуть матроси, обслуговуючий персонал і бідні пасажири. Зате на верхній палубі розмістилося добірне товариство (всього-то чоловік п'ятдесят), яке насолоджується розкішним життям і немислимим комфортом, тому що ці люди і є «господарі життя». Корабель ( «сучасний Вавилон») називається символічно - по імені багатою, густонаселеній країни, яка в одну мить була зметена хвилями океану і пропала безвісти. Таким чином, між біблійним Вавилоном і напівлегендарний Атлантидою встановлюється логічний зв'язок: обидва потужних, квітучих держави гинуть, і корабель, що символізує несправедливе суспільство і названий так знаменно, також щохвилини ризикує загинути в бурхливому океані. Серед океанських, ходуном ходять хвиль величезний корабель схожий на утле суденце, яке не може чинити опір стихії. Недарма вслід до американських берегів пароплаву зі скель Гібралтару дивиться Диявол (автор не випадково написав це слово з великої літери). Так в оповіданні проявляється філософська ідея Буніна про безсилля людини перед природою, незбагненною для людського розуму.

Символічним стає океан в кінці розповіді. Шторм описується як світова катастрофа: в свисті вітру автору чується «похоронна меса» по колишньому «господареві життя» і всієї сучасної цивілізації; траурну чорноту хвиль підкреслюють білі жмути піни на гребенях.

Символічний образ капітана корабля, якого автор порівнює з язичницьким богом на початку і в кінці розповіді. За зовнішнім виглядом ця людина дійсно схожий на ідола: рудий, жахливої ​​величини і великій вазі в морському мундирі з широкими золотими нашивками. Він, як і належить богу, живе в капітанській каюті - найвищій точці корабля, куди заборонено вхід пасажирам, він рідко показується на людях, але пасажири беззастережно вірять в його владу і знання. Асам капітан, будучи все-таки людиною, відчуває себе дуже невпевнено в бурхливому океані і сподівається на телеграфний апарат, що стоїть в сусідній каюті-радіорубці.

На початку і в кінці розповіді з'являється закохана пара, яка привертає увагу нудьгуючих пасажирів «Атлантиди» тим, що не приховує своєї любові, своїх почуттів. Але тільки капітан знає, що щасливий вигляд цих молодих людей - обман, бо пара «ламає комедію»: насправді вона найнята господарями судноплавної компанії для розваги пасажирів. Коли ці комедіанти виникають серед блискучого суспільства верхньої палуби, фальш людських відносин, яку вони так настирливо демонструють, поширюється на всіх оточуючих. Ця «грішно-скромна» дівчина і рослий парубок, «схожий на величезну п'явку», стають символом вищого суспільства, в якому, на думку Буніна, немає місця щирим почуттям, а за показним блиском і благополуччям ховається розбещеність.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що «Пан із Сан-Франциско» вважається одним з кращих оповідань Буніна і по ідеї, і по її художнього втілення. Історія про безіменному американського мільйонера перетворюється у філософську притчу з широкими символічними узагальненнями.

Причому Бунін створює символи по-різному. Пан із Сан-Франциско стає знаком-символом буржуазного суспільства: письменник прибирає всі індивідуальні особливості цього персонажа і підкреслює його соціальні риси: бездуховність, пристрасть до наживи, безмежне самовдоволення. Інші символи у Буніна будуються на асоціативному зближенні (Атлантичний океан - традиційне порівняння людського життя з морем, а самої людини з утлій човном; топки в машинному відділенні - пекельний вогонь преісподні), на зближенні з влаштування (багатопалубний корабель - людське суспільство в мініатюрі), на зближення з функції (капітан - язичницький бог).

Символи в оповіданні стають виразним засобом для розкриття авторської позиції. Через них автор показав брехливість і порочність буржуазного суспільства, яке забуло про моральних законах, істинному розумінні людського життя і наближається до вселенської катастрофи. Зрозуміло, що передчуття катастрофи особливо загострилося у Буніна в зв'язку зі світовою війною, яка, все більше розпалюючись, перетворювалася на очах у автора в величезну людську бійню.

1) Назва розповіді
само по собі символічно. Пан - людина досяг величезних висот, багатий, насолоджується життям, робить що-небудь в році собі. Місто Сан-Франциско - "золоте" місце, місто, в якому живуть аморальні люди, які звикли добиватися свого будь-якими засобами і ні в що не ставлять інших, менш багатих Або не займають гідне, почесне місце у вищому суспільстві людей.

символом є
2) пароплав "Атлантида",
величезний, розкішний, комфортабельний. Його доля повинна відповідати долю знаменитої затонулої Атлантиди, мешканці якої були настільки ж аморальними, як і жителі Сан-Франциско.

3) Закохана пара,
найнята капітаном Ллойдом "грати в любов за хороші гроші", символізує атмосферу штучного життя, де все купується і продається - були б гроші.

4) Погода в грудні:
сумна, оманлива, сіра, дощова, сира і брудна - символізує внутрішній стан душ персонажів оповідання, в більшій мірі головного героя - Пана з Сан-Франциско.

5) Поведінка німця в читальні
теж є символом. Замість того, щоб допомогти людині, якій стало погано, вмираючому, німець "вирвався з читальні з криком, він підняв на ноги весь будинок, всю їдальню". Він - уособлення людей мертвих морально, бездушних, які думають тільки про себе.

Те ж символізують і
6) люди, сторона сім'ї померлого Пана з Сан-Франциско,
НЕ співчутливі, в якомусь сенсі навіть жорстокі по відношенню до його дружини і дочки, а так само

7) господар,
який "в безсилій і пристойному роздратуванні знизував плечима, відчуваючи себе без вини винуватим, всіх запевняє, що він чудово розуміє," як це неприємно ", і дає слово, що він прийме" всі залежні від нього заходи "до усунення неприємності".

8) Диявол
символізує щось містичне, жахливе, скоріш за все, в майбутньому постігнувшей всіх цих аморальних людей, кинувши їх в безодню пекла, символом якого був

9) чорний трюм,
де лежав мертвий і нікому непотрібний Пан із Сан-Франциско.

«Пан із Сан-Франциско» -це філософський розповідь-притча про місце людини в світі, про відносини людини і навколишнього світу. На думку Буніна, людина не може протистояти світових потрясінь, не може чинити опір потоку життя, який несе його, як річка - тріску. Таку думку виразилося в філософської ідеї оповідання «Пан із Сан-Франциско»: людина смертна, причому (як стверджує булгаковський Воланд) раптово смертна, тому людські претензії на панування в природі, на розуміння законів природи безпідставні. Всі чудові наукові та технічні досягнення сучасної людини не позбавляють його від смерті. У цьому вічна трагедія життя: людина народжується, щоб померти.

В оповіданні присутні символічні деталі, завдяки яким історія про смерть окремої людини стає філософською притчею про загибель всього суспільства, в якому правлять панове, подібні головному герою. Звичайно, символічний образ головного героя, хоча його ніяк не можна назвати деталлю бунинского розповіді. Передісторія пана з Сан-Франциско викладена в декількох реченнях в найзагальнішому вигляді, в оповіданні немає його докладного портрета, його ім'я жодного разу не згадано. Таким чином, головний герой є типовим дійовою особою притчі: він не стільки конкретна людина, скільки тип-символ певного суспільного класу і моральної поведінки.

У притчі виняткове значення мають деталі розповіді: картина природи або річ згадуються тільки в разі потреби, дія відбувається без декорацій. Бунін порушує ці правила жанру притчі і використовує одну яскраву деталь за одною, реалізуючи свій художній принцип предметної образотворчості. В оповіданні серед різноманітних подробиць з'являються повторювані деталі, які притягують увагу читача і перетворюються в символи ( «Атлантида», її капітан, океан, пара закоханих молодих людей). Ці повторювані деталі символічні хоча б тому, що в одиничному втілюють загальне.

Епіграф з Біблії: «Горе тобі, Вавилон, місто могутнє», за задумом автора, задавав тон розповіді. З'єднання вірша з Апокаліпсису із зображенням сучасних героїв і обставин сучасного життя вже налаштовує читача на філософський лад. Вавилон в Біблії - це не просто велике місто, це місто-символ мерзенного гріха, різних вад (наприклад, Вавилонська вежа - символ людської гордині), через них, згідно з Біблією, місто і загинув, завойований і зруйнований ассирийцами.

В оповіданні Бунін докладно малює сучасний пароплав «Атлантиду», схожий на місто. Корабель в хвилях Атлантики стає для письменника символом сучасного суспільства. У підводному утробі корабля величезні топки і машинне відділення. Тут в нелюдських умовах - в гуркоті, в пекельної спеки і духоти - трудяться кочегари і механіки, завдяки їм корабель пливе через океан. На нижніх палубах розташовані різні службові приміщення: кухні, комори, винні льохи, пральні і т.д. Тут живуть матроси, обслуговуючий персонал і бідні пасажири. Зате на верхній палубі розмістилося добірне товариство (всього-то чоловік п'ятдесят), яке насолоджується розкішним життям і немислимим комфортом, тому що ці люди і є «господарі життя». Корабель ( «сучасний Вавилон») називається символічно - по імені багатою, густонаселеній країни, яка в одну мить була зметена хвилями океану і пропала безвісти. Таким чином, між біблійним Вавилоном і напівлегендарний Атлантидою встановлюється логічний зв'язок: обидва потужних, квітучих держави гинуть, і корабель, що символізує несправедливе суспільство і названий так знаменно, також щохвилини ризикує загинути в бурхливому океані. Серед океанських, ходуном ходять хвиль величезний корабель схожий на утле суденце, яке не може чинити опір стихії. Недарма вслід до американських берегів пароплаву зі скель Гібралтару дивиться Диявол (автор не випадково написав це слово з великої літери). Так в оповіданні проявляється філософська ідея Буніна про безсилля людини перед природою, незбагненною для людського розуму.

Символічним стає океан в кінці розповіді. Шторм описується як світова катастрофа: в свисті вітру автору чується «похоронна меса» по колишньому «господареві життя» і всієї сучасної цивілізації; траурну чорноту хвиль підкреслюють білі жмути піни на гребенях.

Символічний образ капітана корабля, якого автор порівнює з язичницьким богом на початку і в кінці розповіді. За зовнішнім виглядом ця людина дійсно схожий на ідола: рудий, жахливої ​​величини і великій вазі в морському мундирі з широкими золотими нашивками. Він, як і належить богу, живе в капітанській каюті - найвищій точці корабля, куди заборонено вхід пасажирам, він рідко показується на людях, але пасажири беззастережно вірять в його владу і знання. Асам капітан, будучи все-таки людиною, відчуває себе дуже невпевнено в бурхливому океані і сподівається на телеграфний апарат, що стоїть в сусідній каюті-радіорубці.

На початку і в кінці розповіді з'являється закохана пара, яка привертає увагу нудьгуючих пасажирів «Атлантиди» тим, що не приховує своєї любові, своїх почуттів. Але тільки капітан знає, що щасливий вигляд цих молодих людей - обман, бо пара «ламає комедію»: насправді вона найнята господарями судноплавної компанії для розваги пасажирів. Коли ці комедіанти виникають серед блискучого суспільства верхньої палуби, фальш людських відносин, яку вони так настирливо демонструють, поширюється на всіх оточуючих. Ця «грішно-скромна» дівчина і рослий парубок, «схожий на величезну п'явку», стають символом вищого суспільства, в якому, на думку Буніна, немає місця щирим почуттям, а за показним блиском і благополуччям ховається розбещеність.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що «Пан із Сан-Франциско» вважається одним з кращих оповідань Буніна і по ідеї, і по її художнього втілення. Історія про безіменному американського мільйонера перетворюється у філософську притчу з широкими символічними узагальненнями.

Причому Бунін створює символи по-різному. Пан із Сан-Франциско стає знаком-символом буржуазного суспільства: письменник прибирає всі індивідуальні особливості цього персонажа і підкреслює його соціальні риси: бездуховність, пристрасть до наживи, безмежне самовдоволення. Інші символи у Буніна будуються на асоціативному зближенні (Атлантичний океан - традиційне порівняння людського життя з морем, а самої людини з утлій човном; топки в машинному відділенні - пекельний вогонь преісподні), на зближенні з влаштування (багатопалубний корабель - людське суспільство в мініатюрі), на зближення з функції (капітан - язичницький бог).

Символи в оповіданні стають виразним засобом для розкриття авторської позиції. Через них автор показав брехливість і порочність буржуазного суспільства, яке забуло про моральних законах, істинному розумінні людського життя і наближається до вселенської катастрофи. Зрозуміло, що передчуття катастрофи особливо загострилося у Буніна в зв'язку зі світовою війною, яка, все більше розпалюючись, перетворювалася на очах у автора в величезну людську бійню.

Фінал оповідання «Пан із Сан-Франциско»

Фінал оповідання повертає нас до опису знаменитої «Атлантиди» - пароплава, що повертає тіло мертвого пана в Америку. Цей композиційний повтор не тільки надає розповіді гармонійну відповідність частин і завершеність, а й збільшує розміри створеної в творі картини.

Подумайте, наскільки повно зміст оповідання узагальнено в заголовку? Чому «пан» і члени його сім'ї залишаються безіменними, в той час як периферійні персонажі - Лоренцо, Луїджі, Кармелла - наділені власними іменами? Чи є в оповіданні інші персонажі, залишені без імен? Чому на останніх сторінках розповіді письменник «забуває» про дружині і дочці померлого багатія? Які елементи зображеної картини не мотивовані сюжетом, т. Е. Ніяк з ним не пов'язані? У яких фрагментах тексту дія розвивається стрімко, а в яких сюжетне час ніби зупиняється? Який композиційний прийом надає розповіді завершеність і збільшує ступінь узагальнення в творі?

Тимчасова і просторова організація розповіді. Точка зору персонажа і авторська точка зору. Сюжет - найбільш явна особливість твору, свого роду фасад художнього будівлі, яка формує первинне сприйняття розповіді. Однак і в «Пана з Сан-Франциско» загальна картина відтвореного світу набагато ширше власне сюжетних тимчасових і просторових меж.

Події оповідання дуже точно відповідають календарем і вписані в географічний простір. Подорож, розпланований на два роки вперед, починається в кінці листопада (плавання через Атлантику), а раптово переривається в грудневу, швидше за все, передріздвяний тиждень: на Капрі в цей час помітно предпраздлінное пожвавлення, абруццкіе горяни підносять «смиренно-радісні хвали» Божої матері перед її статуєю «в гроті скелястої стіни Монте-Соляро», а також моляться «народженій від черева її в печері Віфлеємської ... в далекій землі Іудиної ...». (Подумайте, який особливий сенс поміщений в цій неявній календарної подробиці і яким чином зміст оповідання збагачується?) Точність і гранична достовірність - абсолютні критерії бунинской естетики - проявляються і в тій ретельності, з якою описаний в оповіданні розпорядок дня багатих туристів. Точні вказівки часу, перелік відвідуваних в Італії пам'яток ніби вивірені по надійним туристським довідників. Але головне, звичайно, не в доскіпливій вірності Буніна правдоподібності.

Непорушний розпорядок життя пана вводять в розповідь найважливіший для нього мотив штучності, автоматизму цивілізованого псевдобитія центрального персонажа. Методичне виклад маршруту круїзу, потім розмірений звіт про «режим дня» на «Атлантиді» і, нарешті, ретельне опис порядку, заведеного в неаполітанському готелі, тричі майже зупиняє сюжетне рух. Механічно визначена послідовність дій пана і його сім'ї: «по-перше», «по-друге», «по-третє»; «Об одинадцятій», «в п'ять», «о сьомій годині». (Знайдіть в тексті інші приклади монотонної регламентації життя.) В цілому пунктуальність способу життя американця і його сім'ї задає розмірений ритм опису всього потрапляє в його поле зору природного і соціального світу.

Виразним контрастом цього світу стає в оповіданні стихія живого життя. Ця невідома панові з Сан-Франциско дійсність підпорядкована зовсім інший часової і просторової шкалою. У ній немає місця графіками і маршрутами, числової послідовності і раціональним мотивуванням, а тому немає передбачуваності і «зрозумілості». Неясні імпульси цьому житті часом розбурхують свідомість мандрівників: то дочки американця здасться, ніби вона бачить під час сніданку наслідного азіатського принца; то господар готелю на Капрі виявиться саме тим джентльменом, якого вже сам американець бачив напередодні уві сні. Втім, душу головного персонажа «так звані містичні почуття» не зачіпають. (Знайдіть в тексті інші приклади ірраціональних станів персонажів.)

Авторська повествовательная перспектива постійно коригує обмежене сприйняття персонажа: завдяки автору читач бачить і дізнається багато більш того, що здатний побачити і зрозуміти герой оповідання. Найголовніша відмінність авторського «всеведающего» погляду - його гранична відвертість часу і простору. Відлік часу йде не на години і дні, а на тисячоліття, на історичні епохи, а відкриваються погляду простору досягають «синіх зірок неба».

Чому оповідання Чи не закінчується зі смертю героя і Бунін продовжує розповідь вставним епізодом про римському тирана Тиберія (в бунинском тесті він названий Тиверія)? Чи тільки асоціативна паралель з долею головного героя мотивує введення цієї напівлегендарної історії?

В кінці розповіді авторська оцінка зображуваного досягає граничних величин, картини життя даються максимально загальним планом. Розповідь про життєвий крах самовпевненого «пана життя» переростає в свого роду медитацію (лірично насичене роздум) про зв'язок людини і світу, про велич природного космосу і його неподвластности людський волі, про вічність і про непізнаною таємниці буття. Фінальна замальовка пароплава «Атлантида» набуває символічного звучання. (Атлантида - напівлегендарний острів на захід від Гібралтару, в результаті землетрусу опустився на дно океану.)

Зростає частотність використання образів-символів: бурхливого океану, «незліченних вогненних очей» корабля; Диявола, «величезного, як скеля»; капітана, схожого на язичницького ідола. Більш того: в спроектованому на нескінченність часу і простору зображенні будь-яка випадковість (образи персонажів, побутові реалії, звукова гамма і світло-кольорова палітра) набуває символічного змістовний сенс. Які, на ваги погляд, асоціації можуть виникнути у зв'язку з такими деталями фінальної сцени: «гудів, як похоронна меса», океан; «Траурні від срібної піни» гори хвиль; «Гіірокогорлие труби», «шалені скиглення сирени»; «Громади котлів» і «пекельні топки» в «підводного утробі» корабля?

Предметна деталізація бунинского тексту. Цю сторону письменницької техніки сам Бунін називав зовнішньої зображальністю. Одна з найяскравіших особливостей майстерності письменника, яку помітив ще на початку його творчого шляху і оцінив А. П. Чехов, який підкреслив густоту бунинского живописання словом, щільність відтворюваних пластичних картин: «... це дуже ново, дуже свіжо і дуже добре, тільки занадто компактно, на зразок згущеного бульйону ».

Чудово, що при чуттєвої насиченості, «фактурності» зображуваного будь-яка подробиця повноваго забезпечена точним знанням письменника: Бунін був незвичайно суворий саме до конкретності зображення. Ось лише один приклад: «... до одинадцятої години належало бадьоро гуляти по палубах ... або грати в ...» (Тут навмисно пропущено назву гри, наведене в авторському тексті; зумієте ви пригадати цю назву і в загальних рисах пояснити характер гри?) Здавалося б, істотно чи точне знання ігор, популярних у літніх американців, які перебувають на відпочинку? Але для Буніна абсолютна точність подробиць - ази письменницького ремесла, відправна точка для створення художньо переконливою картини.

Роль містико-релігійного підтексту в оповіданні І. Буніна «Пан із Сан-Франциско»

Дослідники творчості І. А. Буніна найчастіше говорять про правдивість і глибині реалістичного осягнення життя в його творах, підкреслюючи філософічність прози, майстерність психологізму, і детально аналізують образотворчу манеру письменника, унікальну за своєю виразності і несподіванки художніх рішень. Під цим кутом зору розглядають зазвичай і давно вже став хрестоматійним оповідання «Пан із Сан-Франциско». А між тим адже саме цей твір, яке традиційно вважається одним з «вершинних» зразків бунінскоro реалізму, абсолютно несподівано закінчується, здавалося б, недоречним і, проте ж, цілком «натуральним», а аж ніяк не алегоричним явищем Диявола ...

Щоб зрозуміти сенс і внутрішню логіку його появи в фіналі оповідання, треба згадати про один з найцікавіших і в естетико-філософському плані вельми продуктивному відгалужень російського модернізму - «містичному реалізмі» XX ст. Для Буніна художній метод «містичного реалізму» не настільки характерний і всеопределяющ, як, скажімо, для Ф. Сологуба, А. Білого, Л. Андрєєва, М. Булгакова або В. Набокова. Однак «Пан із Сан-Франциско» - один з великих зразків російської «містичного реалізму». І тільки з цієї точки зору можуть бути у всій повноті зрозумілі глибина, масштаб морально-філософського узагальнення, укладеного в цьому творі, майстерність, оригінальність його художньої форми.

У квітні 1912 року в Атлантичному океані затонуло, зіткнувшись з айсбергом, найбільше пасажирське судно - пароплав «Титанік», загинуло близько півтори тисячі людей. Ця трагічна подія, яка стала першим в ряду великих катастроф XX ст., Таїло в собі щось зловісно парадоксальне: зазнав аварії корабель, створений за останнім словом техніки і оголошений «непотоплюваним», а багато хто з пливли на ньому, найбагатші люди світу, зустріли свою смерть в крижаній воді. У того, хто більш-менш уважно ознайомився з деталями катастрофи, виникає цілком певне враження: ніби цей пасажирський лайнер виявився в епіцентрі дії містичних сил, фатальним чином став фокусує точкою докладання якоїсь незримої, але могутньої волі. Немов поданий був понад людству застережливо-загрозливий знак.

Бунін сигнал долі, що передвіщає загибель старого світу, сприйняв. Хоча відомі свідоцтва про це нічого не говорять, але саме загибель «Титаніка», як мені видається, стала головним імпульсом до написання «Пана з Сан-Франциско». Надто вже очевидні тут типологічні переклички між художнім текстом і його прообразом.

Міф про Атлантиду і, більш широко, сюжет про загибель в хвилях в мистецтві початку ХХ ст. знайшов значення архетипу (наприклад, поема «Загибель Атлантиди» В. Хлєбнікова). Однак у Буніна алюзія на катастрофу «Титаніка» конкретна. Так, назва пароплава, «Атлантида», сфокусировало два «нагадування»: про місце загибелі - в Атлантичному океані - міфічного острова-держави, про який згадує Платон, і реального «Титаніка».

В збігу місця катастрофи Бунін, мабуть, побачив містичний знак: в фіналі оповідання його «Атлантида», як і «Титанік», виходить з Гібралтарської протоки назустріч своїй загибелі, проводжаємо спрямованим на неї поглядом Диявола. І алгоритм поетики розповіді на всіх її структурних рівнях також визначає прихована в трагедії «Титаніка» логіка фатальною раптовості катастрофи того, що здавалося могутнім і непохитним.

Реальне подія осмислено і показано в «Пана з Сан-Франциско» як фатальне ознаку, що має глобальний суспільний і морально-філософський сенс. І типова для «містичного реалізму» модель «художнього двоемірія», що з'єднує матеріальний і трансцендентний рівні буття, виявилася оптимальною для вирішення цієї творчої завдання. Вона реалізує себе і в оповідної моделі, коли розповідь про «реальних» події незмінно підсвічений символічним підтекстом, і в жанровому симбіозі реалістичного оповідання і алегоричній притчі.

Логіка осмислення одиничного випадку як має глобальний сенс реалізує себе і в сюжетно-композиційною моделі «розширюються кіл»: тіло пана з Сан-Франциско повертається в Новий Світ, завершивши в трюмі пароплава «Атлантида» свій індивідуальний «круїз» (l-й коло) разом з іншими пасажирами (2-й коло), що, мабуть, передрікає завершення кола сучасної цивілізації (3-й коло).

У «Пана з Сан-Франциско» проявився провидницький дар письменника, втілений в містико-релігійному підтексті оповідання. Причому алегоричне начало набуває домінантне значення у другій частині твору, а в першій немов підсвічує реалістичний пласт оповідання.

Дволикий жанрово-оповідна структура розповіді. Його фабула, на перший погляд, дуже проста: поїхала людина розважитися, а замість цього відразу помер. У цьому сенсі випадки з паном з Сан-Франциско сходить до жанру анекдоту. Мимоволі згадується відома історія про те, як на масницю зайшов купець в шинок і, замовивши горілки, млинців, ікри, сьомги та інших відповідних нагоди страв, налив стопку, акуратно загорнув у млинець ікри, підчепив його на вилку, підніс до рота - і помер.

По суті, те ж сталося і з паном з Сан-Франциско. Протягом усього життя він «працював не покладаючи рук», і ось, коли вирішив нарешті «винагородити себе за роки праці» чудовим круїзом на розкішному пароплаві, - раптово помер. Тільки зібрався пpіcтyпіть «до життя» (адже «до цієї пори він не жив, а лише існував, щоправда, дуже непогано, але все ж покладаючи всі надії на майбутнє») - і помер. Одягався, «точно до вінця», на чудове вечірнє шоу (знаменита Кармелла повинна була танцювати свою тарантелу), не відаючи, що насправді готує себе до смертної одру.

За що ж так жорстоко, та ще й з знущальним вивертом карає доля (а в її особі автор) героя? На Заході висловлювалася думка, що тут позначився архетип мислення російського письменника з характерними для нього елементами морального ригоризм: «... сильне почуття антипатії до багатства ... спрага ідеальної соціальної справедливості, туга за рівності людей».

«Вина» героя бунинского розповіді має, звичайно, і соціальний аспект: він нажив своє багатство, нещадно експлуатуючи нещасних китайських кулі. Прозу Буніна дійсно відрізняє чітка соціально-критична спрямованість. І в цьому оповіданні тема соціальних контрастів прокреслена досить виразно. Картини-бачення «пекла», «низу» трюму, де, обливаючись потом, вкриті кіптявою, в задушливій спеці працюють раби, щоб «нагорі», «в раю», багаті люди з усього світу могли розважатися і насолоджуватися усіма вишуканими задоволеннями, які надала їм сучасна цивілізація, дійсно вражають уяву. І в фіналі оповідання коло соціальної справедливості замкнеться: труп пана з Сан-Франциско опущений в той же чорний трюм, подібний «пекла, її останньому, дев'ятому колі» в утробі пароплава.

Але якби думку оповідання зводилася до того, що аморально користуватися плодами каторжної праці робітників, або до обурення на багатих, які відпочивають і отримують задоволення від життя, в той час як на землі є бідняки, - це було б, звичайно, занадто примітивно. Поверховість такого прочитання очевидна; особливо, якщо уважніше придивитися до тих «прикладів» зі світової історії та культури, які просвічують крізь поверхневий шар анекдотичної, не позбавленої дошкульного зловтіхи «історії». Перш за все, це паралель з римським тираном Тиберієм, що жив колись на острові Капрі, там, де судилося померти пану з Сан-Франциско: «На цьому острові дві тисячі років тому жила людина, несказанно мерзенний в задоволенні своєї похоті і чому -то мав владу над мільйонами людей, що наробив над ними жорстокостей понад усяку міру, і людство запам'ятав його, і багато, багато з усього світу з'їжджаються дивитися на залишки того кам'яного будинку, де жив він на одному з найкрутіших підйомів острова ».

Жили на світі, хоча і в різний час, двоє людей, сильних світу цього (кожен, природно, в своєму масштабі), перед якими тремтіли і запобігали, і нічого від них, крім руїн чудового палацу одного з них, не залишилося. Ім'я одного з них, Тіберія, пам'ять людська зберегла, завдяки його неймовірною жорстокістю і гидоти. Імені пана з Сан-Франциско не запам'ятав ніхто. Очевидно, тому, що масштаби його гидоти і жорстокості набагато скромніше.

Ще більш багатозначна розгалужена алюзія на велике крах язичницької твердині - Вавилона. Епіграфом до «Пану з Сан-Франциско» були взяті (в скороченому варіанті) слова з «Апокаліпсису»: «Горе, горе, о місто Вавилон, місто могутнє бо за одну годину прийде суд твій »(Об'явл. 18, 21). Від цього епіграфа простягнеться прихована нитку до кульмінаційного моменту смерті пана з Сан-Франциско: «Він швидко пробіг заголовки деяких статей, прочитав кілька рядків про ніколи не припиняється балканській війні, звичним жестом перевернув газету, - як раптом рядки спалахнули перед ним скляним блиском, шия його напружено, очі витріщилися ... ». Так само раптово, в розпал бенкету, спалахнули на стіні і в розкішних палатах вавилонського царя Валтасара фатальні письмена, що прорікав його швидку, раптову загибель: «Мене, мене, текел упарсін» (Дан. 5). Крім того, в уяві читача, за принципом додаткових асоціацій, виникає алюзія на падіння знаменитої Вавилонської вежі. Тим більше що в стильової тканини розповіді розчинений мотив багатомовності мешканців «Атлантиди», як і їх древніх праотців - будівельників Вавилонської вежі.

«Вина» пана з Сан-Франциско не в тому, що він багатий, а в тому, що він впевнений, ніби «має право» на все краще в цьому житті, бо володіє головним, на його переконання, багатством. А гріх «зажерливості» - один з найбільших, так як він є рід ідолопоклонства. Людина, що страждає «грошолюбство», порушує другу заповідь: «Не сотвори собі кумира, жодної подоби його ...» (Втор. 5, 8). Так тема багатства, вся розгалужена мережа образів, мотивів і символів, а також сама стильова тканину розповіді, в яких вона втілена, народжує в уяві читача асоціації з язичницьким поклонінням золотому теляті.

Життя пана з Сан-Франциско, а також пасажирів «Атлантиди», і справді, зображена в образній системі язичницького світу. Подібно язичницького божку, зробленому з дорогоцінних матеріалів, сам «багата людина» з Нового Світу, що сидить «у золотисто-перлинно сяйві ... чертога»: «Щось монгольське було в його жовтому обличчі з підстриженими срібними вусами, золотими пломбами блищали його великі зуби , старої слонової кісткою - міцна лиса голова ». Йому і служать, як ідолу: «Він був досить щедрий у шляху і тому цілком вірив у дбайливість всіх тих, що годували і напували його, з ранку до вечора служили йому, попереджаючи його найменше бажання, охороняли його чистоту і спокій, тягали його речі , звали для нього носіїв, доставляли його скрині в готелі. Але його ж, відповідно до логіки поклоніння язичника своєму кумиру, і викинуть на смітник, як тільки він перестане виконувати бажання своїх жерців - давати гроші.

Але язичницький світ мертвий, бо позбавлений духовного начала. І тема смерті буквально розчинена в стильової тканини розповіді. Мертвий і пан з Сан-Франциско: «В душі його вже давним-давно не залишилося ні навіть гірчичного насіння будь-яких так званих містичних почуттів ...», - ця фраза викликає алюзію на відомі слова Христа про «гірчичне зерно віри», яка «рухає горами». В душі пана з Сан-Франциско не було не те що віри з «гірчичне зерно» - не залишилося і сліду навіть елементарної людської інтуїції.

Людина без душі є труп. Мотив мертвотного існування пана з Сан-Франциско - домінантний в оповіданні. До 58 років він «старанно працював» і не жив. Та й отримувати задоволення від життя для нього означає напалюйся «Гаванський сигарами до почервоніння обличчя, напиватися« лікерами в барі »і милуватися« живими картинами в ... кублах ».

І ось чудова фраза: «Заспокоєні тим, що мертвого діда з Сан-Франциско, теж збирався їхати з ними, .. вже відправили в Неаполь, мандрівники спали міцним сном ...». Виходить, ніби їхати разом з іншими оглядати чергові пам'ятки збирався мертвий старий ?!

Цей мотив змішання мертвого з живим прозвучить і в одному з фінальних абзаців розповіді: «Тіло ж мертвого діда з Сан-Франциско поверталося додому, в могилу, на береги Нового Світу. Зазнавши багато принижень, багато людського неуваги, з тиждень Подорожуючи з одного портового сараю в інший, воно знову потрапило нарешті на той же самий знаменитий корабель, на якому так ще недавно, з такою пошаною везли його в Старий Світ. Але тепер уже приховували його від живих - глибоко опустили в просмоленими гробі в чорний трюм ».

Бунін підкреслено не розрізняє, а, навпаки, змішує вживання особового займенника 3-ї особи - коли воно відноситься до тіла, до трупа, а коли до живої людини. І тоді виявиться глибинний і, треба зізнатися, моторошний зміст цього уривка: виявляється, пан з Сан-Франциско був лише тілом вже тоді, коли їхав на пароплаві (ще живий!) До Старого Світу. Різниця лише в тому, що тоді його «везли з пошаною», а тепер з повним нехтуванням. Оголюється і містичне значення сполучення слів в початковій фразі абзацу: «тіло поверталося додому, в могилу». Якщо на рівні реалістичного прочитання словосполучення додому, в могилу сприймається окремо (труп - могила, людина - будинок; тіло поховають на батьківщині людини, там, де він жив), то на алегоричному рівні все замикається в логічно нерозривне коло: будинок трупа - могила. Так замкнулося індивідуальний, менше коло оповіді: «його везли» розважитися, а тепер везуть додому, в могилу.

Але пан з Сан-Франциско не індивідуальний - він один з багатьох. Oттого і не дано йому ім'я. Суспільство таких же тел зібралося на «Атлантиді» - плаваючою мікромоделі сучасної цивілізації ( «... пароплав ... був схожий на величезний готель з усіма зручностями, - з нічним баром, зі східними банями, з власною газетою»). І назва лайнера теж обіцяє їм повернення додому, в могилу. А поки ці тіла живуть в світі вічного свята, в світі, залитому яскравим світлом - золота і електрики, це подвійне яскраво-жовте освітлення символічно: золото - знак багатства, електрику - науково-технічного прогресу. Багатство і технічний прогрес - ось що дає владу над світом мешканцям «Атлантиди» і забезпечує їх безмежну могутність. У Буніна ці два важелі впливу сучасних господарів життя на навколишній світ (древній - Мамона, і сучасний - науково-технічний прогрес) знаходять значення язичницьких ідолів.

І життя на пароплаві зображена в образній системі язичницького світу. Сама «Атлантида», зі своєю «багатоповерхової громадою», сяючою «вогняними незчисленними очима», подібна до величезного язичницького божества. Є тут свій верховний жрець і бог одночасно - капітан (рудий людина «дивовижної величини і грузности», схожий «в своєму мундирі з широкими золотими нашивками на величезного ідола ... гігант командир, в парадній формі, з'явився на своїх містках і, як милостивий язичницький бог, вітально похитав рукою пасажирам ... огрядний водій, схожий на язичницького ідола »). Регулярно звучить, керуючи цією мертво впорядкованої життям, «потужний, владний гул гонга по всіх поверхах». У визначений час «гучно, точно в язичницькому храмі», звучить «по всьому будинку ... гонг», скликаючи мешканців «Атлантиди» до їх священнодійства, до того, «що становило найголовнішу мету всього цього існування, вінець його» - до їжі.

Але світ ідолів - мертвий. І пасажири «Атлантиди» живуть за законом ніби кимось керованого стада: механістично, немов виконуючи ритуал, відвідуючи покладені пам'ятки, розважаючись, як «мали звичай» їм подібні. Цей світ бездуховен. І навіть «витончена закохана пара, за якої всі з цікавістю стежили і яка не приховувала свого щастя», насправді була «найнята ... грати в любов за хороші гроші і вже давно плаває то на одному, то на іншому кораблі». Єдина жива душа тут - це дочка пана з Сан-Франциско. Oттoгo, напевно, і була «злегка болючою» - живу душу завжди важко серед мерців.

І висвітлює цей світ неживої світло - сяйво золота і електрики (символічно, що, почавши одягатися до свого поховання, пан з Сан-Франциско «всюди запалив електрику», світло і блиск якого був багаторазово помножений дзеркалами). Для порівняння згадаємо дивовижний, якоюсь неземною сонячне світло в оповіданні «Сонячний удар». То був і світло радості, неземного блаженства і щастя, і колір пристрасті і нелюдського страждання - але то було світло сонця. Пасажири ж «Атлантиди» сонця (через погану погоду) майже не бачили, та й в будь-якому випадку головна їх життя протікає всередині корабля, «в золотисто-перлинно сяйві» палаців кают і зал.

І ось багатозначна деталь: на сторінках розповіді живий сонячне світло ( «А на світанку, коли побіліло за вікном сорок третього року номера і вологий вітер зашурхотів порваним листям банана, коли піднялося і розкинулося над островом Капрі блакитне ранкове небо і озолотилася проти сонця, що сходить за далекими синіми горами Італії, чиста і чітка вершина Монте-Соляро ... ») з'являється відразу після того, як згас відблиск золота від зубів пана з Сан-Франциско, який, до речі, немов пережив свого господаря:« Сизе, вже мертве обличчя поступово холонуло , хрипке клекіт, вириває з відкритого рота, освітленого відблиском золота, слабшало. Це був вже не пан з Сан-Франциско, - його більше не було, - а хтось інший ».

У фіналі оповідання виникає одухотворений символ могутності сучасного «багатої людини» і всього цивілізованого світу: «... корабель, багатоярусний, многoтpубний, створений гординею Нового Людини зі старим серцем. Завірюха билася об його снасті і широкогорлі труби, побілілі від снігу, але він був стійкий, твердий, величавий і страшний. На верхніх палубах його - черговий бал, а в похмурих глибинах прихована душа його - «велетенський вал, точно живе чудовисько».

Тут названа головна «провина» пана з Сан-Франциско і іже з ним - це гординя Нової Людини, який, завдяки фантастичним досягненням науково-технічного прогресу і своїм багатством, який зробив його володарем цих досягнень, відчув себе абсолютним володарем світу.

Якщо древній багата людина все ж розумів, що є сили, йому непідвладні і більш могyщественние, ніж він, - це перш за все стихія природи, то у людини ХХ ст., Завдяки досягненням цивілізації, народжувалася велика ілюзія свого абсолютного всевладдя, а відповідно, і вседозволеності.

Але єдине, що залишається непідвладним сучасному Новій Людині, це смерть. І будь-яке нагадування про неї викликає тут панічний жах. Чудова в цьому сенсі реакція пасажирів «Атлантиди» на смерть пана з Сан-Франциско: «Не будь у читальні німця, швидко і вправно зуміли б в готелі зам'яти цю жахливу подію ... і жодна душа з гостей не дізналася б, що накоїв він. Але німець вирвався з читальні з криком, сполохав весь будинок, всю їдальню ... ». Після фрази: «Не будь у читальні німця ...», - читач несвідомо очікує продовження: не виявися поруч німець, пан з Сан-Франциско залишився б без допомоги. Але німець, замість того, щоб бігти до людини, якій стало погано (природна реакція на нещастя «ближнього», або хоча б собі подібного ?!), стрімко вибігає з читальні. «Бути може, щоб покликати на допомогу?» - продовжує сподіватися читач. Але ні, звичайно. Метушня викликана аж ніяк не сумом (хоча б малої) з приводу кончини «старого» (але ж вони «разом» їли, пили, курили, гyлялі протягом місяця!), А зовсім іншим: тваринам страхом перед смертю, з одного боку, і прагненням зам'яти цю «неприємність», з іншого.

Парадоксально, але в той же час і цілком логічно, що ці всевладні господарі життя бояться смерті, хоча вони вже існують в стані душевної смерті!

Світ сучасної цивілізації подібний древньому язичницькому капища. Саме в цьому сенсі, зазначає ніби мимохідь Бунін, у сучасного Нової Людини - старе серце. Це те ж серце, сповнене гордості і спраги чуттєвих насолод, що було одвіку у всіх сильних світу цього. Тільки за багато тисячоліть воно зовсім зносилося. І царство сучасного Нової Людини чекає той же кінець, що і древній Вавилон. Кара наздожене його за гордість і розпуста, як колись - будівельників Вавилонської вежі і вавілонського царя Валтасара. І нарешті впаде перед другим пришестям Христа, як сказано в Апокаліпсисі, Вавилон - алегоричний оплот царства Антихриста. Так реалізує себе на рівні підтексту паралель сучасна - цивілізація.

І як давній язичницький світ протистояв Єдиному Богy, так і сучасний світ зневажає цінності християнства. Ця екзистенційна, а не тільки соціальна і моральна «вина» героя і тих інших, кому він подібний до, вказана на першій же сторінці розповіді. Пpедполагается маршрут пана з Сан-Франциско вельми багатозначний: «У грудні і в січні він сподівався насолоджуватися сонцем Південної Італії, пам'ятками старовини, Тарантела і серенадами бродячих співаків і тим, що люди в його роки відчувають особливо тонко, - любов'ю молоденьких неаполітанок, нехай навіть і не зовсім безкорисливою; карнавал він думав провести в Ніцці, в Монте-Карло, куди в цю пору стікається саме добірне товариство, де одні з азартом віддаються автомобільним і вітрильних перегонів, інші рулетці, треті тому, що прийнято називати фліртом, а четверті - стрільбі в голубів, які дуже красиво звиваються з кошів над смарагдовим газоном, на тлі моря кольору незабудок, і негайно ж стукаються білими грудочками про землю; початок березня він хотів присвятити Флоренції, до Страстям Господнім приїхати в Рим, щоб слухати там «Мiserere»; входили в його плани і Венеція, і Париж, і бій биків в Севільї, і купання на Британських островах, і Афіни, і Константинополь, і Палестина, і Єгипет, і навіть Японія, - зрозуміло, вже на зворотному шляху ... ».

Плануючи свою подорож, пан із Сан-Франциско як би «знімає вершки» з усього чудового, що є на світі: карнавал, звичайно, в Ніцці, бій биків - в Севільї, купання - на берегах Альбіону і т. Д. Він переконаний, що має право на все найкраще в цьому житті. І ось в ряду розваг найвищого класу, нарівні з фліртом, небезкорисливій любов'ю молоденьких неаполітанок, рулеткою, карнавалом і стріляниною по голубах, виявляється меса Страсної п'ятниці ... До неї, зрозуміло, треба встигнути до Риму, найкраща меса Страсної п'ятниці, звичайно ж , в Римі. Але це служба дня найтрагічнішої для всього людства і всесвіту, коли Господь страждав і помер за нас на Хресті!

Точно так же «чиєсь зняття з хреста, неодмінно знамените», виявиться в розпорядку дня пасажирів «Атлантиди» між двома сніданками. Чудово це «чиєсь»! Бунін знову підкреслено змішує два сенсу - кого знімають або хто автор картини? Туристам «Атлантиди», мабуть, так само байдуже і те, хто написав картину, як і те, Кого знімають з Хреста, - важливо, що були і бачили. Всякий навіть щодо релігійна людина відчує в цьому блюзнірство.

Відплата за це екзистенційне блюзнірство не забариться. Це над ним, над всевладним паном з Сан-Франциско треба б співати «Мiserere» ( «Змилуйся»), бо він, що планував встигнути до месі Страстям Господнім в Рим, не доживе і до Різдва. І до того моменту, коли всі добрі люди будуть підносити «наївні і смиренно-радісні хвали їх сонцю, ранку, їй, непорочної заступниці всіх стражденних в цьому злом і прекрасному світі, і вродила утроби її в печері Віфлеємської, в бідному пастушеском притулку, в далекій землі Іудиної », - пан з Сан-Франциско буде мотати« своєї мертвою головою в ящику »з-під содової. Він почує месу, але тільки не Розіп'ятому, а похоронну месу по самому собі і не в Римі, а коли буде, вже в труні, в чорному трюмі корабля повертатися зі Старого Світу в Новий. А служити месу буде скажена хуртовина океану.

Вибір двох головних християнських свят, Великодня та Різдва, в якості тимчасових меж життя і смерті героя символічний: система християнських цінностей немов виштовхує з життя пана з Сан-Франциско.

Образи історії та культури Стародавнього світу, з античності і старозавітні (Везувій, Тіберій, Атлантида, Вавилон), проступають на художньої тканини розповіді цілком чітко, і вони пророкують загибель старої цивілізації. Цей міфологічний подсвет саркастичен: пасажири лайнера живуть у вічному святі, ніби не помічаючи назви свого пароплава; весело гуляють біля підніжжя задимлених Везувію і Етни, немов забувши про незліченні виверженнях, які забрали життя тисяч людей ... А ось комплекс християнських алюзій набагато менш явний: він немов з глибин підтексту підсвічує розповідь. Але саме християнські образи і мотиви відіграють провідну роль у вирішенні морально-філософської проблематики.

І обидва культурно-релігійних образних комплексу алюзій з'єднаються в містичному фінальному акорді розповіді: Диявол відкриє свій лик, спрямувавши вогненний погляд на величезний корабель - уособлення який загруз у гріху, мертвого світу древньої цивілізації: «Незліченні вогненні очі корабля були за снігом ледь видні Дияволу, стежив зі скель Гібралтару, з кам'янистих воріт двох світів, за уходившим ніч і завірюху кораблем. Диявол був величезний, як стрімчак, але величезний був і корабель ... ». Старий світ, озброївшись могутніми засобами сучасного науково-технічного прогресу, відчайдушно чинить опір (як і пан з Сан-Франциско усіма тваринами силами натури пручався своєї смерті), але в протистоянні дияволу він, звичайно, приречений.

У чому сенс цього моторошного містико-трансцендентнго протистояння?

Звернемо увагу, перш за все, на те, що корабель тут показаний в точці перетину трьох поглядів. «Для того, хто дивився ... з острова» (це погляд об'єктивний), «сумні були його вогні», а пароплав здавався маленькою світиться точкою у темряві і темряві, оточеній чорної водяній масою океану, яка готова ось-ось поглинути його. «Але там, на кораблі, в світлих, сяючих люстрами залах, був, як завжди, людний бал», - в такому ракурсі (суб'єктивному) весь світ залитий радісним сяйвом свята (золота і електрики), і про смертельну загрозу, а тим більше неминучої загибелі, ніхто і не підозрює.

Взаімоналожеііе цих двох ракурсів, ззовні і зсередини, дає сенс, вражаючий за глибиною осягнення доль сучасної цивілізації: сильні світу цього живуть у відчутті вічного свята, не відаючи, що приречені. Причому мотив фатального невідання про дійсний сенс того, що відбувається, якоїсь таємниці, потворної і похмурої, досягає в фінальних рядках своєї кульмінації: «І ніхто не знав ні того, що вже давно набридло цій парі вдавано мучитися своєї блаженної борошном під безсоромно-гpустную музику, ні того , що варто глибоко, глибоко під ними, на дні темного трюму, в сусідстві з похмурими і спекотними надрами корабля, тяжко долають морок, океан, хуртовину ... ». А стояв там, як ми знаємо, труну з трупом.

Крім схрещення двох ракурсів на рівні «життя дійсної», є і третій, містичний, - спрямований на «Атлантиду» погляд Диявола, немов затягує її в чорну діру. Але ось парадокс: губить він своє ж породження, оплот своєї ж волі! Так, саме так. Тому що Диявол нічого іншого, як вбивати, не може. Своє він знищує з повним правом.

Прийнято вважати, що Буніну властиво світовідчуття атеїстичне, трансформувалося потім в філософію пантеїзму, т. Е., По своїй суті, язичницьку. Однак розповідь «Пан із Сан-Франциско» це поширена думка, думається, переконливо спростовує. У цьому невеликому за обсягом шедеврі втілена концепція історії, в якій долі людської цивілізації осмислені з точки зору християнських морально-духовних цінностей, а євангельський ремінісцентность фон дає той орієнтир істини, з висоти якого автор осягає сенс подій, що відбуваються.

.